Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

РАЙ У КУРЕНІ ЧИ ШЛЮБ З РОЗРАХУНКУ

Автор: ЛЕВ ГРІНФІЛЬД

Небезпечне зрушення у християнському ублаговісті

Можливо, я є продуктом радянського виховання, але коли одружувався, то питання грошей цікавило мене найменше. Поряд зі мною кохана, а отже, все решта — неважливо. Тепер, через 8 років спільного життя, я розумію, що неможливо уникнути фінансового питання — треба думати про джерела доходів і планувати видатки.

Як і більшості людей, мені хочеться, щоб грошей було більше. Моїй дружині гроші потрібні не менше. Однак, я, як і раніше, переконаний, що головними в будь-якій сім’ї повинні залишатися стосунки між чоловіком та дружиною, взаємна зацікавленість один в одному. І ці стосунки не можна замінити жодним фінансовим благополуччям.

Досить довго християнство відштовхувало мене, тому що я бачив у ньому прояв трохи прикрашеного релігійними термінами егоїзму: «Якщо хочеш, щоб у вічності тобі було добре, ти повинен виконати певні умови (повірити в Ісуса Христа, вести праведне життя, відвідувати церкву...)». На одну чашу терезів кладеться те, від чого доведеться відмовитися у цьому світі, а на іншу — те, що отримаєш у вічності. Відповідно, друга чаша обов’язково переважить.

На жаль, в історії церква часто підтримувала таку ж спрощену схему. Зі здобуттям статусу державної релігії їй доводилося не лише допомагати віруючим висловлювати свою любов до Бога, а й керувати людьми. Метод «батога та пряника» й донині є найбільш дієвим методом управління. Релігія дає такий «батіг» і такий «пряник», яких неможливо проігнорувати: вічна насолода і вічні муки. Заради них багато хто готовий стати під прапори будь-якої ідеї і з готовністю зносити будь-які утиски.

Схоже спотворене уявлення про християнство не така вже й рідкість і в наш час. Намагаючись донести Добру Новину «просто і зрозуміло» і в той же час зробити її при-вабливою, християни іноді застосовують методи маніпулювання. Євангелія в їхньому прочитанні звучить так: «В Бога є чудовий подарунок для тебе — вічне життя, але ти його не отримаєш, поки не повіриш у Христа. Якщо ти цього не зробиш, тебе чекають вічні муки. Що заважає тобі помолитися прямо зараз?» Однак чи це та Добра Новина, що міститься у Біблії?

Мене періодично запрошують викладати певні курси, пов’язані зі Старим Заповітом. Майже незмінно в процесі навчання у студентів виникає одне запитання: «Чому в Старому Заповіті майже нічого не йдеться про вічність?» Це мо¬же здатися дивним, особливо якщо зважити на те, що євреї провели 400 років у Єгипті — країні, де майже вся релігія будувалася на підготовці до вічного життя. В багатьох кни¬гах роздуми про вічність напрошуються самі, однак їхні автори ніби прийняли обі¬тницю мовчати щодо цього, і лише зрідка обмежуються однією-двома фразами і то не завжди зрозумілими.

Наприклад, книга Екклезі¬аста повністю присвячена безглуздості життя, і того, що люди називають щастям. Зда¬ється, в кінці цих роздумів можна було б написати ще розділ про те, що вічне життя — єдине, що має сенс, але ні! Автор обмежується лише не до кінця зрозумілою вказівкою на те, що зрештою Бог всі справи приведе на суд.

Книга Йова описує страждання праведної людини, яка була позбавлена всього земного багатства і слави. Все, на що він сподівався, зруйнувалося. Сучасний проповідник палко розповідав би йому про чудову нагороду за вірність, терпіння, яка чекає його в раю. Однак все, що Йов говорить про вічність, міститься в одному не зовсім зрозумілому вірші (див. Йов. 19:25).

Що ж є центральним у ре¬лігії Старого Заповіту? Коли Ісус запитав законника (вченого, котрий займався тлумаченням закону) про те, яка запо¬відь, на його погляд, най¬важливіша, той процитував уривок із «Шма Ісраел» —центрального тексту Старого Заповіту. Ці слова знав напа¬м’ять кожен єврейський хлопчик, котрий отримав хоча б мінімальну релігійну освіту: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею сво¬єю, і всією силою своєю!» (5 М. 6:4-5). Тобто центральним у Старому Заповіті є відкриття Бога про Себе і Божа надія на любов з боку людини у від¬повідь.

Бог показує Свою любов і турботу, оточивши людину всім необхідним в Едемському саду. Після того, як все людство відвернулося від Нього, Він обирає сім’ю Авраама, яка ще була готова відповісти на Божу любов і турботу. Авраам день за днем вчиться довіряти Тому, Хто обіцяв бути поряд з ним. Пізніше Бог відкривається нащадкам Авраама — євреям і звільняє їх від єгипетського рабства. В книгах малих пророків (600-400 рр. до н.е.) Боже об’явлення вже містить прямі аналогії, де Бог говорить про Себе, як про улюбленого (іноді, як про чоловіка), який шукає взаємної любові.

Бог шукає любові з боку людини, але Він не хоче йти на дешеві способи маніпуляції, обіцяючи Своїй улюбленій дорогий весільний подарунок (вічне блаженство). Він — Творець людини і надто добре знає, як легко можна керувати людиною, як легко можна досягнути від неї правильної поведінки і зовнішніх слів любові. Але Йому треба не це. Він хоче, щоб люди добровільно відповіли на Його любов. Щоб люди захотіли бути з Ним, незалежно від того, що вони отримають разом з цим. І це Йому вдається. Хай це не любов всього людства, але окремі люди відповідають на любов.

Авраам готовий був відмовитися від свого сина — того, з ким пов’язані всі його надії на майбутнє, по суті, відмовитися від Божих благословень ради своєї любові до Бога. Йов — в усіх своїх труднощах хоче залишатися з Богом. Авакум — закінчує свої пророцтва, урочистою заявою про те, що буде йти за Богом, незалежно від того, чи принесе це йому видимі благословення.

А що ж у Новому Заповіті? Там набагато більше говориться про вічність. Христос обі¬цяє приготувати оселі для своїх учнів. Книга Об’явлення вся присвячена описанню вста-новлення майбутнього ві¬ч¬ного царства. Невже Бог втра¬тив терпіння і перейшов до методів маніпуляції? Не треба забувати, до кого звернені ці книги: автори писали їх церквам — тобто людям, які вже вибрали шлях Ісуса. І ці картини мали підтримати ві-руючих в дорозі за Улюбленим. Проповідь Ісуса також містить слова про вічне покарання і благословення (наприклад, Нагорна проповідь) — ці слова були звернені до тих, хто перебував у хибному заспокоєнні щодо свого майбутнього. Однак головний зміст вчення — проповідь про Самого Себе: «А ви за кого Мене маєте?» (Мт. 16:15) І слова про вічність майже завжди пов’язані з нагадуванням про правильне ставлення до Себе. Так, потішаючи Марфу, яка любила Його, Він каже: «Я воскресення й життя. Хто ві¬рує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не

вмре. Чи ти віруєш в це?» Вона каже Йому: «Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ» (Ів. 11:25-27). Зверніть увагу: вона не каже, що вірить у вічне життя — це доповнення — вона каже, що вірить в Ісуса!

Головною в християнстві повинна бути проповідь про Христа, а не про умови отримання вічного життя чи покарання. На мій погляд, таке розставлення акцентів повинно бути особливо зрозумілим у нашій культурі, де стосунки між людьми є важливішими, ніж закони чи абстрактні при¬н¬ципи. Як зразок проповіді до невіруючих можна навести першу проповідь Петра, що записана у другому розділі книги Дій апостолів. Петро спочатку говорить про те, хто такий Ісус і про те, що до цього часу ставлення євреїв до Божого Сина було неправильним. Після того, як цю вістку усвідомили, слухачі самі задали запитання — що їм робити? Тільки у відповідь на це Петро говорить про покаяння (змі¬ну способу мислення), хрещення та вічне життя і по¬карання.

Чому відбувається зміщення акцентів? Причин може бути декілька. Це й притаманний кожній людині (зокрема й християнам) егоїзм і спроби використати християнство для керування людьми. Та головною, на мою думку, є втрата відчуття реальності Божої присутності. Ми забуваємо, що Бог — поряд, любов до Нього стає однією з теорій і сухих доктрин. Але на практиці саме присутність Божа — те, що має давати нам силу для християнського життя, для свід¬чення.

Стан закоханості — окриляє, він дозволяє долати будь-який страх, про нього нам хочеться співати. Чи не в цьому секрет активності ранньої церкви, її витривалості, незважаючи на жодні гоніння? І чи це не той стан, який втратила сучасна церква? Без любові все християнство, вся проповідь лише «мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1 Кор. 13:1).

kbogu.ru

© «Благовісник», 2,2007