Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

В ГОЛОВНОМУ – ЛЮБОВ

Автор: Михайло Чернявський

В більшості випадків заповіді, залишені для церкви Христом та Його апостолами, звучать однозначно й тому мають конкретний визначений спосіб їх застосування на практиці. Однак труднощі можуть виникати, коли складається враження, що деякі біблійні принципи суперечать один одному. Тоді люди нерідко починають виправдовуватися складністю й навіть винятковістю обставин, що виникли, щиро вважаючи, що повинні вибрати меншу з двох бід.

Для наочності візьмемо класичну ситуацію. Член церкви явно згрішив, але почав виявляти деякі ознаки щирого каяття. І тут громада ділиться на дві групи: з одного боку — поборники милості, яка, як відомо, ставиться вище за суд, а з іншого боку — поборники чистоти рядів і святості тіла Христового. Простити, щоб не відкинути, чи винести покарання, щоб гріх не поширювався як ракова пухлина? Стара, як світ, дилема: покарати не можна помилувати. Опоненти щедро засипають один одного цитатами з Писання. Згодом, коли їхній запас поступово вичерпується, починаються взаємні обвинувачення в пристрасній суб’єктивності й доходять аж до крайнього аргументу: «А ти на себе подивися!» Якийсь новачок, вислухавши цей коктейль з проповідей та перепалки, розгублено робить висновок, як в тому жарті: «І ти, Авраме, правий, і ти, Саро, права». Йому поспішно нагадують, що тих, хто утримався, бути не повинно, тому що «це від лукавого».

Хтось скаже, що я занадто згустив фарби. Хай так, але картинка вийшла контрастною. Головне замислитися, що важливіше для нас: святість, чистота й відділення від світу чи любов, яка покриває всі гріхи? І не спішити з відповіддю.

Найскладніше для нас буває витримати здоровий баланс між крайніми позиціями, оскільки існує реальна загроза опинитися під перехресним вогнем. Це зовсім не означає, що треба уникати прямих формулювань і звиватися, як вугор. «Умивати руки» в найвідповідальніші моменти — це Пілатове «благочестя». Бог поклав на Своїх дітей в церкві величезну відповідальність, ухилятися від якої означає небажання нести свій хрест.

З вогню та в полум’я

Спочатку розгляньмо крайні погляди. Ідея святості важлива у всьому Священному Писанні. Взагалі-то й однієї Книги Левит вистачить, щоб переконатися в абсолютній безкомпромісності Бога щодо гріха. Ісая висуває важливий принцип духовного виховання: «Хоч буде безбожний помилуваний, то проте справедливости він не навчиться: у краю правоти він чинитиме лихо, а величности Господа він не побачить!» (26:10). Новий Заповіт встановлює ряд засобів для викорінення гріха з церкви. Сам Христос чітко виклав схему викриття гріха (див. Мт. 18). Павлові ж належить безліч рекомендацій щодо ставлення до того, хто згрішив і залишається таким: з ним не їсти за одним столом, а виключити з общини й віддати сатані «на погибель тіла». Звідси можна зробити висновок, що порядок і певна суворість — це норма для тих, хто живе під благодаттю.

Та все ж ті ж Христос та апостоли не залишили нам ніякого приводу для законницького маневру. Господь каменя на камені не залишив від фарисейства, а Послання до галатів буквально під асфальт закатало будь-яке законництво. На жаль, його бур’яни знову й знову пробиваються на світ Божий, і знову буква стає вбивцею. А дух звичайно ж перестає животворити, якщо відбирають свободу, дану Богом.

Павло — великий поборник благодаті — напевно, найбільше з усіх явив приклад гнучкості в благовісті. Ви не замислювалися, як можна було засуджувати юдеїв, які вимагали від язичників обрізання, а в іншій ситуації своїми ж руками звершити обрізання Тимофія. Якщо це не дволикість, то вже, напевно, явна непослідовність! Як можна, маючи в собі Божий Дух, з непідробним інтересом обходити мерзотні язичницькі каплиці, а потім ще й робити цим ідолопоклонникам компліменти?! А Павло починає свою проповідь в ареопазі словами: «Мужі атенські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертівника, що на ньому написано: Незнаному Богові. Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам» (Дії 17:22-23). Один сучасний служитель сказав, що в його церкві за ці слова Павла б прогнали з кафедри і відлучили.

Ну як? Виходить, метод Павла — підкорювати себе думці інших людей з метою привести до істини хоча б декого з них — не такий вже й міцний (див. 1 Кор. 9:18-22). А може, він навіть необхідний, а ми насправді десь давно перегнули палицю?

З іншого боку, Сам Бог є любов, і всім нам відомо, що Він хоче милості, а не жертви. Здавалося б, і говорити тут ні про що: прощай до безконечності, живи й давай жити іншим. Однак Господь каже: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся!» (Об. 3:19). Принцип будь-якого виховного процесу, який відкривається в цьому уривку, показує, що любов не можна ототожнювати з вседозволеністю.

Як би пастор не оправдовував свою недбалість милосердям і людинолюбством, він поставлений духовно годувати, пасти, турбуватися, вчити й оберігати. Тобто будь-яке спрощення процедури входження в церкву, поблажки, лицемірство й надумана скромність щодо грішників — це ухиляння від своїх прямих обов’язків. Такі «любов і милість» ведуть до примноження «мертвих душ» у звітності й до Божого вердикту: «Горе пастирям, які пасуть самих себе!» (Єз. 34:2). Тож не варто бути милосерднішими чи святішими від Бога.

Sola Scriptura*

Перш ніж розглядати цю золоту середину, варто зауважити, що крайнощі Писанням не підтримуються. Безліч уривків Нового і Старого Заповітів підкреслюють необхідність поєднання понять, які, здавалося б, виключають одне одного. Наведу кілька прикладів.

«Милість та правда нехай не залишать тебе, прив’яжи їх до шиї своєї, напиши їх на таблиці серця свого, і знайдеш ти ласку та добру премудрість в очах Бога й людини!» (Пр. 3:3-4). Тобто щоб догодити Богові та людям, потрібен баланс милосердя й справедливості. Не треба ускладнювати ситуацію, розмірковуючи про «правильну» любов чи про «правильну» святість, потрібне те й інше. Посилаючи Своїх послідовників у світ як овець до вовків, Ісус заповідає: «Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки» (Мт. 10:16). Не секрет, що під простотою тут мається на увазі чистота й неушкодженість. І знову ж, якщо зосередити свій вибір на чомусь одному, вийде холодний інквізиторський догматизм чи інфантильна мелодрама.

Неважко здогадатися, що так звана «золота середина» й збалансованість визначаються нами як терпимість. Тож задаймо собі вирішальне запитання: чи терпимий Бог? Природа невидимого Бога була явлена людям в Ісусі Христі. А чи був Він терпимий до людей під час Свого земного служіння? Все стає зрозумілим навіть після розгляду лише однієї євангельської історії. Коли Господь чекав біля колодязя самарянку, Він знав, що в цій розмові зіткнуться всі можливі земні суперечності. Найстрашніші конфлікти й війни виникають на релігійному, національному та моральному ґрунті. Додайте сюди ж різницю статей, і у вас вийде приблизно такий же ґрунт для взаєморозуміння. Ось чому жінка на прохання Христа спантеличено задає запитання: «Як ти, будучи юдеєм, просиш у мене, самарянки?» — «Якби ти знала дар Божий…», — великодушно починає Господь. Там, у передмісті Сихаря, Він зламав людську традицію нетерпимості. Отже, наш Бог не просто терпимий, Він має довготерпіння.

Визнання того, що різні думки та погляди можливі й навіть потрібні, ми знаходимо у того ж Павла: «Бо мусять між вами й поділи (рос. «разномыслия») бути, щоб відкрились між вами й досвідчені» (1 Кор. 1:19). Тож з цього стає зрозуміло, що щодо безлічі другорядних питань не варто одразу ж переконувати всіх і кожного у їхній неправоті. Бог, випробовуючи наші думки часом робить для всіх очевидним те, хто правий, а хто ні. І лише маючи такий погляд, ми можемо впевнено давати іншим право на помилку.

Перекази давнини

У більшості євангельських об’єднань ви обов’язково знайдете ревне відстоювання принципу свободи совісті для всіх. Але історія свідчить, що навіть той, хто пережив на собі переслідування за свої переконання, не застрахований від того, що при наявності мінімальної влади не займе місце гонителів. Причому різку нетерпимість можуть виявляти прихильники обох названих нами крайнощей: і суворі законники, і милосердні аж надміру.

Задовго до Реформації Аврелій Августин сказав знамениті нині слова: «В головному — єдність, другорядному — свобода, у всьому — любов». Та, тим не менше, дійшовши до відчаю, ведучи полеміку з донатистами, та ж людина висуває нову ідею: «Право на помилку веде за собою загибель душі!» В результаті «на славу Божу» протягом багатьох століть палали багаття й лилися ріки крові в усіх християнізованих державах Європи.

Мартін Лютер воістину був героєм віри й Духа. Однак його енергія, яка змусила здригнутися католицькі устої, часто носила середньовічний характер. Саме повна відсутність гнучкості й непримиренність відштовхнули від нього безліч колишніх однодумців. Серед тих, кому невиправдано жорстоко дісталося від реформатора, можна назвати селян, які повстали під впливом праць Лютера й були знищені з його ж благословення. Сюди ж можна віднести й вигнаних з Німеччини євреїв та християнських гуманістів, яких він називав напівпелагіанами, «отруєними Ієронімом», «зрадниками Августина».

Жан Кальвін добився блискучих успіхів у Женеві й зробив її зразковим містом Європи. Але, на жаль, Михаїл Сервет був спалений не за вчинок, а за переконання. І це було межею крайності, її глухим кутом.

Ось чому мені набагато більше імпонують люди, більш послідовні у своїх словах і вчинках. Таких не так вже й мало. Найяскравішими з них є Еразм Роттердамський, Філіп Меланхтон і Менно Сіменс в найбільш складний час на Заході і їх сучасник Масим Грек на Русі, які присвятили своє життя морально-богословському преображенню церкви, понад усе боячись того, що їхня реформація переросте в революцію та розкол.

Але ж вони не досягли таких результатів, як більш енергійні борці, — скажуть мені. Так, кожен на своєму місці робив те, що не під силу іншим. Але ці люди є для мене прикладом послідовності, справедливості й поваги до людської особистості. Еразм і Меланхтон добровільно стали буферами між непримиримими сторонами. Їх критикували всі, кому не лінь, та при потребі хотіли вести діалог саме з їхньою допомогою. Максим Грек (справжнє ім’я Михайло Триволіс) настраждався не менше Авакума, але не здався й не зробив жорстоким свого серця. А Сіменс, уникаючи крайнощей багатьох своїх попередників, показав, що церква може й повинна розвиватися, будучи відділеною від держави.

Недоліки та небезпеки

З короткого історичного екскурсу та аналізу нинішньої ситуації можна вивести деякі характеристики крайньої нетерпимості. По-перше, нетерпима людина вважає альтернативні думки гріхом, злочином, хворобою. А отже, від опонента обов’язково й в ту ж мить вимагається покаяння та виправлення. В радянському Союзі на тій же підставі віруючих та дисидентів нерідко саджали в тюрми й психлікарні.

Тут хочеться зауважити про одну серйозну небезпеку, яка може проникнути в будь-який замкнений релігійний колектив. Саме поняття «община» містить у собі тяжіння до консерватизму. Община зазвичай намагається позбавитися від тих інородних елементів, які хоч якось не вписуються у прийнятий уклад. Внутрішній стержень тут — це традиція, одноманітність і стабільність. І в цьому криється саморуйнівна сила. Так померла перша місцева церква землі — церква Єрусалима. Зруйнування римлянами Єрусалима змусило віруючих евакуюватися в містечко Пелла, на протилежний бік Йордану. І там сліди численної общини, про яку ми читаємо в Діях апостолів, кудись зникають. Більшість дослідників вважають, що Єрусалимська церква не впоралася з тими християнами, які підтримували юдаїзм, тобто з консервативною братською радою ревнителів ритуальної чистоти. Для того, щоб цього не відбувалося, будь-якій общині, як кисень, постійно потрібен приплив нових людей ззовні. Зауважте, що новонавернені часто дивуються: «Як можна сперечатися через такі дрібниці?» Це саме той випадок, коли збоку видніше.

По-друге, нетерпимий вважає, що в чужій думці немає нічого правильного й доброго. Хіба можна звільнитися від своїх упереджень, не володіючи елементарною здатністю слухати? О, це хвороба багатьох служителів! Дитріх Бонхьоффер застерігав: «Багато хто шукає вухо, яке б почуло, тому що християни говорять, коли повинні були б слухати. Той, хто більше не слухає свого брата, невдовзі не буде більше слухати й Бога… Той, хто не вміє слухати довго й терпляче, незабаром почне говорити, не вловлюючи суті, і ніколи не буде по-справжньому розмовляти з іншими, хоча й сам не розумітиме цього».

По-третє, нетерпима людина мислить категоріями «добре» і «погано», забуваючи, що є «краще». Чорно-білий духовний зір не здатний захоплюватися красою «всілякої Божої благодаті» (1 Петр. 4:10, пор. Еф. 3:10, Євр. 1:1). Він здатний лише розвішувати ярлики й відділяти кукіль від пшениці.

Нарешті, нетерпимий забуває, що й він не безгрішний і здатен помилятися. Іноді можна почути від християн зі стажем зневажливі репліки про невіруючих людей: «Ох, ці ж халдеї!» Так невинно все й починається. А оскільки нетерпимий боїться наслідків якихось невідомих заблуджень, він вороже ставиться до всього «інославного». Ні, це не просто спадковість з тоталітарного минулого нашої країни. Як ми переконалися, своїм корінням проблема проникає глибоко в нашу гріховну природу, а ще в нашу культуру. В нетерпимості міститься не сила (хіба що фізична), а безсилля, збитковість і неповноцінність.

Амінь

Варто визнати, що дуже часто ми не те, що вести дискусію з питань віровчення, а просто розмовляти один з одним не вміємо. Ми виявляємося неспроможними слухати співрозмовника й поважати його думку. Ми змішуємо головне й другорядне. Іноді готові забрати чи навіть віддати життя за своє обрядовірство, а за істину постояти не можемо. Схоже, ми все ще не знаємо, якого ми духа. Часто просто страшно виконувати миротворчу місію й стояти між двома ворогуючими сторонами, але Христос вважає служіння примирення почесним і блаженним. Нам треба навчитися витримувати здоровий баланс, щоб пройти між Сциллою законництва й Харибдою вседозволеності. Надумане протиріччя між любов’ю та святістю є лише в пошкодженій гріхом свідомості. В Божій цілісності, до якої Він хоче нас повернути, її просто немає. Мудрість знищує дилему. Навіщо руйнувати й заперечувати лжевчення, якщо спочатку не збудовувати й не відстоювати Царства? Зрозумійте мене правильно, ми повинні захищати чистоту вчення, але Велике доручення нашого Господа полягає в тому, щоб збудовувати учнів, а не бігати з кочергою за єретиками. Толерантність — єдиний шлях хоча б для мінімального взаєморозуміння між людьми.

Михайло ЧЕРНЯВСЬКИЙ, Газета «Мирт»

© «Благовісник», 4,2006