Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

КЛАПТИК УКРАЇНИ НА ЧУЖІЙ ЗЕМЛІ

Автор: Іван КОРЕЦЬ

Восени минулого року група віруючих зі штату Вашингтон здійснила короткочасну місіонерську поїздку до Південної Америки, зокрема в Аргентину та Парагвай. Однією з причин такого вибору стало те, що там вже давно проживають наші земляки — довоєнні та післявоєнні емігранти з України. Один із працівників журналу «Емігрант», що видається Слов’янською євангельською церквою (м. Федерал Вей), Іван Корець, який також брав участь у цій поїздці, ділиться своїми враженнями від побаченого.

Аргентина

Зійшовши з літака і ступивши на аргентинську землю, ми відчули велику різницю між Північною та Південною Америкою. По перше, в природі: весна, розпускаються і вже навіть цвітуть дерева. Здається, що тут повинно бути свіже повітря, з приємними запахами квітучих дерев. Але ми відчули досить неприємні запахи. Прямо по вулицях міста протікає використана вода з будинків, біля доріг багато сміття, тож йдучи по тротуару необхідно пильно дивитись під ноги, щоб не впасти. Нам вдалось швидко пристосуватись до цих незручностей.

Їдучи в машині по Буенос-Айресу дуже небезпечно сидіти збоку, бо таке відчуття , що кожну хвилину тебе може вдарити інша машина, тому що з шести ліній руху, водії роблять сім. Але характерно, що за весь час ми бачили тільки одну аварію.

Наступного дня після нашого приїзду, прихопивши з собою продукти харчування, ми відвідали сирітський будинок. Цей сирітський будинок — одна з найстаріших будівель в місті. Раніше тут був біблійний інститут, а коли цей інститут переїхав ближче до центру міста, його передали для інтернату. На даний час в ньому проживає 40 дітей, а також 5 сімей, які займаються як вихованням дітей так і працею по господарству. Ми чули, що частина одного корпусу згоріла, але вже ремонт іде до завершення.

У підпорядкуванні інтернату є трохи землі і, завдяки брату Володимиру Кулаку та його дружині, які також живуть в цьому будинку, ця земля приносить велику користь для сирітського будинку. Брат Володимир з дружиною — вихідці з України, отож в черговий раз ми могли пересвідчитись в умінні наших співвітчизників господарювати в непростих умовах. Нам представили цього брата як серце інтернату. На ньому вся відповідальність за забезпечення життєдіяльності цього дитячого закладу. Вони мають невеликий город, вирощують свиней (адже вони українці, а як можуть українці без сала?), кролів, гусей та курей, мають і свою пасіку.

Натомість, в іншому інтернаті, де є набагато більше землі, на жаль, нема таких працьовитих та завзятих українців, тож і пустує ця земля. Держава дає деяку допомогу на харчування, а всі інші потреби лягають на плечі братів і сестер. Дітей в інтернат направляє держава. Одні з них тут живуть довше, інші менше. Деякі тут живуть до тих пір, коли аж зможуть йти в самостійне життя. Надовго запам’ятаються нам як стіни інтернатів, так і їх наставники-опікуни. В першому інтернаті, де ми побували, працює пастор, який тут виховувався, а після закінчення біблійного інституту повернувся, щоб працювати задля цих діток, як ніхто інший розуміючи їхні проблеми.

В другому інтернаті нам розповіли таку історію. Одну дівчинку забрали від батьків-наркоманів. Пробувши всього півроку в інтернаті, вона на вимогу батька, який заявив, що він вже виправився і більше не вживає наркотиків, повернулася додому. Але виявилось, що він просто обманув суд. Повернувшись додому, ця дівчинка побачила вже знайому картину. Навчившись від своїх вихователів і, пізнавши зовсім інший спосіб життя, вона почала переконувати своїх батьків змінитися. Побачивши переміну в ній самій, вони пішли в церкву і прийняли Господа в своє серце. Пізніше ця дівчинка разом зі своїми батьками приїхала в цей інтернат і свідчила про це, дякуючи як вихователям так і Богу, що спас їх сім’ю.

Працює в цьому інтернаті одна сестра, яка тут виросла, а пізніше вийшла заміж за брата, що відкрив цей інтернат.

На перший погляд, нам здалося це чимось надзвичайним, але ще більше надзвичайного чекало нас попереду, про що ми і гадки не мали. Це сталося, коли ми потрапили в індіанські племена, котрі живуть в лісах, які ще збереглись на кордоні Аргентини та Бразилії. Вид дерев, які ростуть в цих лісах, особливий тим, що в нього дуже тверда деревина. З неї роблять деревне вугілля, яке потім використовують для приготування знаменитого «осаду». Це м’ясо з яловичини, спечене без жодних приправ. Спеціальну приправу вживають вже під час їжі. Чоловіки зрубують ці дерева за мізерні кошти, а жінки з дітьми сидять вдома.

Мені завжди здавалось, що ніде немає таких сумних облич, як у слов’ян, але коли я побачив цих людей, то зрозумів, що усмішка на їхніх лицях не скоро з’явиться — таке тяжке й примітивне їхнє життя.

Уявіть собі: температура повітря 100-110 градусів за Фаренгейтом (20-300С) і навіть вище. Дерев, які б давали тінь, немає, крім кактусів, до яких і приторкнутись неможливо, бо коли приторкнешся, вони стріляють своїми колючками. Воду їм привозять, заливають в спеціально забетоновані колодязі. На її поверхні плавають мухи та якісь жуки. Використовують цю воду досить економно. Городів ніяких немає, бо немає води, щоб їх поливати. Живуть вони, як правило, за 50-100 км від міста, де можна хоч щось купити. Ті ж, що живуть ближче до міста, мають дещо кращий добробут, якщо можна так висловитись, подивившись на їхнє життя. Принаймні, хоч сплять вони на якихось дерев’яних нарах, і в церкві сидять на стільцях, які приносять з собою. Перші ж і цього не мають, і сплять на землі, і сидять на ній. Коли б хто інший розповідав про подібне, важко було б у це повірити, але ми побачили це все власними очима.

Ці люди, які мають тіло, подібне до нашого, і душу — але проблем та хвороб у них набагато більше. Коли ми звершували молитви, то жінки особливо просили, щоб молились за здоров’я.

Не всі віруючі в племені, і з віруючих також насміхаються. Індіанці не вірять ні в яке конкретне божество, а вірять в те, що після смерті людина перевтілюється в якусь іншу істоту. Якщо жила кращим життям, в кращу істоту, гіршим — в гіршу. Мають власні закони в кожному племені, але загалом подібні. В кожному племені є старший, якого вони вибирають на певний період, і якщо його робота їх задовольняє, переобирають знову. В цих племенах відсутня полігамія. Кожен чоловік може мати тільки одну жінку, також і жінка — лише одного чоловіка. Порушення карається смертю.

Існує проблема: бракує жінок, і дівчата вже в 13 років виходять заміж. Важко відрізнити за зовнішнім виглядом чи то молода жінка, чи старша — ні по зовнішності, ні за одягом. Картини ці залишились на відео, фото, і я думаю навічно закарбувались в наших серцях і ніколи не зітруться з пам’яті.

Парагвай

Пізніше ми переїхали до Парагваю, де побачили набагато привабливішу картину. Думаю, що це лише тому, що ми потрапили в місцевість де в основному проживають наші земляки-українці. Вони емігрували сюди в 30-их роках ХХ сторіччя. На даний час їхнє життя докорінно відрізняється від життя їхніх батьків, котрі, прибувши сюди, починали з корчування лісу. Дерева ж були такої товщини, що двом чоловікам годі обійняти, а зрубували вони їх простими сокирами. От і уявіть собі їхні зусилля! Мені спадає на думку лише одне — каторжна праця. Вивозили ці дерева спеціальними возами (колеса в них мали в діаметрі 2 метри), в які запрягали 16 пар волів. Чого тільки не зробить наш талановитий, працелюбний український народ! Зберегли наші співвітчизники свої звичаї, свята. Готують голубці, український борщ, який з задоволенням їдять як старші, так і молодші. Не відмовились і ми від їхньої гостинності і з задоволенням і великим апетитом споживали наші українські страви, особливо якщо взяти до уваги наше півторатижневе «харчування» в Аргентині.

Православні люди побудували тут свої церкви та храми, євангельські християни — молитовні будинки, яких тут досить багато. Але церкви невеликі, оскільки живуть наші земляки в основному на хуторах, куди добратись по тій червоній землі, особливо в дощову погоду, досить нелегко. Та й не всі мають легкові автомобілі.

Землю кіньми вже не орють, мають трактори, комбайни, сівалки. Як правило, всі машини працюють на дизельному пальному, ціна на яке дорожча ніж у нас, в Сполучених Штатах. Мені здається, що своєю працьовитістю наші земляки-емігранти докорінно відрізняються від інших поселенців, а особливо від місцевого парагвайського населення, яке живе приблизно як індійці.

Важко навіть повірити їхнім розповідям, що кругом був ліс, коли зараз де не глянеш — повсюди поля та поля.

Але скільки то було недоспаних ночей, пролитих сліз, витрачено енергії, щоб все це набрало сучасного вигляду. Сьогодні це все тільки в пам’яті старих емігрантів, та й тих залишилось обмаль. Їхні діти вже господарюють на хороших землях, ціни на які тепер незрівнянно вищі. Один з перших емігрантів розповів, що коли вони тільки приїхали, то можна було продати курку і купити гектар державної землі. Зараз — 1000 доларів і вище. Зими там немає і тому збирають з поля по двоє врожаїв на рік. На даний час у нас зима, а вони косять пшеницю. На деревах достиглі мандарини, апельсини, лимони, банани, чим і ми ласували досхочу. Смак в них набагато ліпший від тих, що ми купуємо в магазинах.

Останні дні нашого перебування в Південній Америці лишили в серці хороші спогади, як від теплого прийому наших братів та сестер, так і від Господніх благословень, які ми переживали разом з ними. Залишаться добрі спогади про спілкування з їхніми сім’ями, їхню гостинність, їхні щирі серця. Особливо ми вдячні брату Ступаку Петру, голові об’єднання п’ятидесятників Парагваю за його відкрите серце і ту програму, котру вони приготували для нас на час нашого візиту до Парагваю.

© «Благовісник», 1,2006