Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЧУЖИЙ ВОГОНЬ

Автор: БОГДАН СТЕПАНЮК

Однією з тенденцій сучасного християнства є фальшива харизматія, яка своїми «гіркими водами» старається захлиснути багато церков, формуючи позбавлене реальної духовної сили, неврівноважене «штучне» християнство.

«Вогняні конференції», «духовні вибухи», «вигнання духів бідноти і хвороби», «позитивне мислення і позитивне сповідування», «музичні молитви і проповіді», падіння, штовхання, ричання, «духовні пологи», «святий сміх», довільне покладання рук один на одного, «вивільнення духовних дарів», зв’язування і топтання сатани, «духовна» біганина — це неповний перелік нового вчення і форм духовного самовираження, який можна було б продовжувати ще, але подивімося на реалії.

В реальності ж рух до нового, або до так званого нового християнства, часто вироджується в амбіційну і невпинну погоню за чимось дивовижно новим, а все старе (минуле, традиційне, батьківське) відкидається і самовпевнено висміюється, і тільки тому, що воно звичне і ніяк не вписується в коло понять нових християн. Вже критикують навіть і благословення. При цьому спостерігається загальне послаблення здатності мислити.

Християни поступово розучуються самостійно мислити, молитися і проповідувати. Молитва «підігрівається» відповідною музикою. На деяких масових згромадженнях людей таким собі революційно крикливим, з надривом, часто з відтінком істеричності і агресії голосом робиться заклик до духовного пробудження і обновлення, до завоювання міст, сіл, країн та континентів. З допомогою коротких, емоційних, але, на жаль, абстрактних закликів і лозунгів людині нав’язливо пропонують: «Прийми вогонь!», «Процвітай та володарюй!», «Церква, місто — твоя здобич!».

Сучасні харизматичні лідери можуть наказувати Богові зробити те чи інше, в «ревності» махають сатані кулаками, зв’язують його, хоча в Біблії дані чіткі принципи духовної боротьби. Архангел Михаїл, коли говорив з дияволом про тіло Мойсея, не погрожував дияволу, а лише сказав: «Хай заборонить тобі Господь» (Юди 1:9). Важко сказати, що мають на увазі всі ті «борці» із сатаною і як практично вони збираються його в’язати, адже ще ні одному з них не вдалося сатану зв’язати або відправити його в глибину морську чи в шеол. Виходить, що вони зв’язують сатану, а хтось знову і знову його розв’язує...

Чи відповідає такий підхід євангельському вченню? Чи може бути зв’язаний сатана молитвою віри? Адже сам Ісус Христос, перебуваючи в пустелі, не зв’язував диявола, а протистояв йому Словом Божим: «І коли диявол перестав випробовувати Ісуса, він відступив від Нього до якогось часу» (Лк. 4:13). І відступив... розв’язаний. Оздоровлюючи хворих і виганяючи демонів, Христос також ніколи не зв’язував диявола, зате повністю звільняв і розв’язував тих людей, хто був зв’язаний сатаною (див. Лк. 13:16). Біблія ясно говорить, що до часу сатана має свободу. Саме «князь світу цього» духовно зводить і спокушує всі народи. На превеликий жаль, сатана володарює і діє в «синах противлення»(Еф. 2:2), що живуть за звичаєм світу цього.

Що ж робити віруючому, якщо християни не мають вказівок і такої влади, щоб зв’язувати сатану? Християни повинні берегти себе від лукавого (див. 1 Ів. 5:18), не давати місця дияволу в своєму житті через свої гріхи (див. Еф. 4:27) і занечищення від світу. Біблія закликає християн: «Будьте тверезі, пильнуйте, бо противник ваш, диявол, ходить як рикаючий лев, шукаючи кого б пожерти» (1 Пет. 5:8), «Покоріться Богові, протистаньте дияволові і втече від вас» (Як. 4:7).

І тільки в майбутньому «князь світу» цього буде закований чи зв’язаний за особливою вказівкою згори.

Що ж це за форми духовного самовираження, які нам пропонують і нав’язують? Можливо, дійсно, так зване тверезе або фундаментальне, традиційне християнство офарисеїлось, озаконилось, закомплексувалось? Можливо, нам дійсно потрібно переходити на специфічний жаргон, спонтанно викрикувати, тупати, плескати, істерично сміятись від наповнення «духа», витворяти щось екстраординарне, навчати цьому весь світ, як вищому, незнаному в попередніх поколіннях еталону якоїсь нової духовної культури?

Спостерігаючи ці нові тенденції, стає сумно на серці за деяких християн, яких Творець створив не тільки емоційними і рухливими, але наділив розумом, щоб вони «знали час і устав» і поводилися мудро, благопристойно та чинно. Історія християнства зберігає для нас велике насліддя християнської культури, християнських цінностей, християнського досвіду і християнського етикету.

Біблія навчає нас, що для всього свій час: «Час плакати, й час реготати, час ридати і час танцювати...» (Екл. 3:4). І якщо християнин, радіючи життю, бігає та скаче на природі разом зі своїми дітьми, то це нормальне явище. Якщо людина отримала зцілення тіла, ніг або рук і з радості підскакує чи танцює, вимахує зціленими руками, чи звучно хвалить Бога (див. Дії 3:8) в церкві, то в цьому немає нічого гріховного. Але якщо вона і після зцілення буде регулярно кричати, скакати, танцювати і плескати в долоні, то оточуючим потрібно замислитися щодо її душевного стану.

Специфіку процесів фальшивої харизматизації християнства неможливо осмислити і зрозуміти без врахування особливостей психології як однієї особи (індивіда), так і групи людей (зібрання). Кожна людина — це особистість, яка володіє певним генетичним фондом (спадковістю) і яка формується в певних соціальних і духовних умовах; кожна людина має певні емоційні та інтелектуальні потреби. Існує тип людей, особливо схильних до всього сентиментального, чуттєвого, образного, символічного, які дуже легко піддаються чужому впливу. Розглядаючи тип таких «душевних» людей, ми побачимо, що в них на першому місці стоять емоції, почуття і бажання, для них раціональне мислення, критичний врівноважений аналіз, здоровий зміст — речі другорядні. І саме на ґрунті такого домінування або панування душевності розвиваються такі «духовні шедеври», які ми тепер спостерігаємо в християнстві.

Більш складні психологічні процеси проходять в групових зібраннях. Давно доказано, що психіка людини зазнає істотних змін, коли вона потрапляє в певну обстановку, згромадження багатьох людей. Людина потрапляє в атмосферу, в якій на неї починають впливати різні фактори у вигляді візуальної та звукової інформації, емоційного настрою маси людей, духовності чи бездуховності.

І ось, коли людина легко піддається сторонньому впливові, якщо вона не може тверезо мислити і аналізувати — то обов’язково потрапляє під вплив і владу «ефекту натовпу».

Спільні рухи тіла, плескання (овації), хитання в сторони, танці. Певні музичні ритми, гучні викрики і заклики починають спрацьовувати — і людина неначе розчиняється в загальній масі, іноді втрачає свою індивідуальність і заряджається загальними ідеями і настроєм мас. Проходить досить тонке психологічно сплановане духовне зомбування, й індивід в цій масі перестає бути особистістю, а стає механічним виконавцем того, що йому пропонують.

Ось чому сучасні харизматичні лідери почувають себе як риба у воді, коли збирають масу людей і починають ними маніпулювати, збуджувати емоції, а потім скеровують їх в потрібне для них русло. І тому в таких зібраннях свисти, крики, звукові, шумові і світові ефекти є необхідним супроводом, атрибутом, від яких людина наче душевно п’яніє, і якщо вона потрапляє в атмосферу традиційного християнського богослужіння, де цього всього немає, де відсутня звична для неї атмосфера, то це їй здається «сухим» і «бездуховним» і, за її словам, «вона не наповнюється», «не відчуває духа життя».

Хотілося б підкреслити, що здорове християнство зовсім не раціоналізує віру, воно не відкидає всього емоційного і надприроднього в служінні Богу, а лише намагається служити Богу в дусі й істині, хоче, щоб це служіння було дійсно розумним (див. Рим.12:1). Справа в тому, що в такому розумному служінні людина здатна розрізняти тілесне і душевне, людське від духовного. Духовність і розумність служіння Богу тісно повязані одне з другим. Істина духовність — розумна, й істина мудрість — духовна.

У зв’язку з цим християни, які роблять головний акцент на емоційних переживаннях, повинні переосмислити свої принципи, тому що розум і свідомість завжди займають певну позицію до почуттів. Апостол Павло, говорячи про духовні дари, відмічає у своїх посланнях: «Є різниця між дарами милості, Дух же той Самий, є різниця між діями, але Бог той же Самий, Хто в усіх робить усе. І кожному дається виявлення Духа на користь, Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом» (1Кор.12:4–8). Характерно, що і в цьому тексті Священного Писання, де перераховуються духовні дари, на першому місці стоять дари мудрості та знання. Такий порядок не випадковість! Це закономірність духовного світу.

Звідси витікає, що один із основних критеріїв аналізу того або іншого явища в житті Церкви — оцінка його розумності і відповідності Слову Божому, а не власна чуттєвість (в розумінні емоційного піднесення чи переживання).

Ось чому апостол Павло навчає християн: «Ну, то що ж? Буду молитися духом і буду молитися й розумом, співатиму духом і співатиму й розумом» (1 Кор.14:15). Іншими словами, в істинно духовному служінні Богу проявляється гармонія розуму і почуттів.

Мудрість і духовність — саме такий симбіоз є основним і первинним критерієм оцінки правдивої духовності, поклоніння та служіння живому Богу.

© «Благовісник», 3,2005