Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Конфлікти в християнському колективі

Автор: Василь Мартинюк

Від людей, які працюють чи служать в церквах і християнських організаціях, часто можна почути, як важко там працювати. Мовляв, у світських організаціях набагато легше й простіше. Як же так? Чому віруючим буває так важко спрацюватися і вжитися в одному колективі? Мені здається, що одна з причин міститься у вченні церкви про освячення християнина. Іноді свідомо, іноді неусвідомлено, іноді з кафедр наших, іноді в особистих бесідах проводиться думка про те, що людина, яка навернулася до Бога і отримала прощення гріхів, стає чистою, як немовля. Вона наділена безмежною любов'ю до ближніх, стає святою у своїх думках і вчинках, і т.д. Звідси й високі вимоги до неї з боку оточення. Звідси й неминучі розчарування, оскільки дійсність життя такого "немовляти у Христі" серйозно розходиться з тою ілюзорною картиною, яку ми маємо. Реальність полягає в тому - і Біблія нам не раз про це говорить - що, незважаючи на прощення гріхів, ми багато в чому залишаємося такими ж, якими й були. Перед нами довгий шлях освячення, який включає в себе боротьбу зі спокусами, розчарування від поразок і радість перемог. Перед нами довгий шлях досягнення духовної зрілості, який тільки починається, коли встаємо з колін після покаяння, а коли він закінчиться, знає тільки Бог. Можливо, й ніколи. Бо духовне зростання рівнозначне пізнанню Бога, а Христос сказав: "Життя ж вічне - це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його" (Ів. 17:3).

Отже, розчарування і непорозуміння, які трапляються нам у роботі з одновірцями, є результатом наших ілюзій і небіблійних поглядів на природу людини і гріха. Розуміння ж її веде нас від завищених вимог і засудження до милості та прийняття один одного. Церква - це зібрання скалічених гріхом людей. Так, прощених, так, викуплених, але зламаних, скалічених, побитих. І потрібні час та зусилля як самої людини, так і Духа Святого, щоб крок за кроком відбудовувати і зцілювати спотворені гріхом розум, почуття і волю. Роман Носач, газета "Мирт" №4,2003р.

Тема, піднята на сторінках газети "Мірт", здалася нам цікавою та актуальною. Дійсно, проблема конфліктів у християнському трудовому колективі існує, і на фоні розвитку приватного бізнесу, до якого також причетні християни, буде набувати все більшої гостроти. Наша редакція вирішила продовжити обговорення цієї теми.

Життя, створене Богом, дуже різноманітне, а люди в цьому житті дуже несхожі між собою. Мені сподобався вислів одного брата, який сказав, що Господь людей не штампує, а творить. Так, Бог до кожного з нас підходив не з мірками штампувальника, а як скульптур, творчо, індивідуально. Тому ми такі різні. Тому в світі таке розмаїття образів і характерів. А де розмаїття, де індивідуальності, де оригінали, а не копії, там може бути розходження думок щодо якогось життєвого питання, з'ясування поглядів на щось, тертя, які ми називаємо конфліктами. Це є. Є в світі, є і в церквах. Це і було. Коли апостоли ходили разом з Христом, то вони сперечалися між собою, хто з них більший і буде сидіти праворуч Сина Божого в Його Царстві. Цій суперечці Ісус поклав край словами, що більший той, хто служить, а не панує, і що це справа не людей, а Бога. В Діях апостолів також згадуються незгоди. Про одну з них написано, що "як учнів намножилося, зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдови занедбані" (6:1). Ця церковна проблема була вирішена обранням дияконів. У ті часи деякі християни-євреї почали навчати, що язичники, які увірували, не спасуться, якщо не обріжуться за юдейським звичаєм. Це викликало гостру суперечку, яку вирішував собор апостолів і старших в Єрусалимі (див. 15:1). Написано в Діях і про суто діловий конфлікт між апостолом Павлом і Варнавою, які розійшлися в поглядах на спільне служіння разом з Іваном-Марком. Ця незгода закінчилася тим, що ці працівники Божі розлучилися: Варнава з Іваном-Марком поплив до Кіпру, а Павло вибрав Силу і пішов з ним в Сирію та Кілікію (див. 15:36). А ще апостол Павло мав незгоду навіть з апостолом Петром, який в Антіохії їв разом з поганами, а коли прийшли юдеї з Єрусалима, почав ховатися та відлучатися від християн з язичників, боячись своїх одноплемінників. Павло відкрито виступив проти нього, називаючи поведінку Петра лицемірством. Отже, конфлікти були, є і, мабуть, будуть аж до приходу Христа. Апостол Павло писав в Першому листі до коринтян: "...Я чую, що як сходитесь ви на збори, то між вами бувають поділення, у що почасти я й вірю. Бо мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені" (11:18-19). Виявляється, поділів, суперечок не уникнути, але вони не повинні бути загальними і тривалими, мають не руйнувати, не нищити, не ганьбити, а відкривати досвідчених, якщо йдеться про церкву або християнський колектив. Бо інакше буде хаос, руїна, а це вже ознака світськості, тілесності, невідродженості (див. 1Кор.3:3). А хто перебуває в сварках, в суперечках, в незгодах, які є учинками тіла, то не вспадкує Царства Божого (див. Гал.5:19-21).

Тепер християни часто жаліються, що в їхньому трудовому колективі, який складається з віруючих, важко працювати, що в ньому гнітюча емоційна атмосфера, що вони розчаровані багатьма своїми співробітниками, що часто виникають конфлікти через дрібницю і таке інше. Цьому можна було б не вірити (невже, це ж відроджені люди!), але коли знайомишся з ситуацією ближче, переконуєшся, що в почутому багато правди. Зрештою, не кожен, хто називає себе християнином, є ним насправді, не кожен з них має Духа Христового. "А хто не має Духа Христового, той не Його". І відповідно, поведінка таких буде далеко не християнською. І якщо говорити про конфлікти в трудовому колективі віруючих, то багато з них викликані саме невідродженими людьми, які називають себе християнами, але не мають в собі Духа Христа. Від них йде вся колотнеча, бо самі не мають спокою і забирають його в інших.

Але є інша ситуація, коли всі члени колективу відроджені люди, люблять Христа, сповідують Його і щиро Йому поклоняються, але між ними постійно виникають якісь непорозуміння. Це можна пояснити різним рівнем культури конфліктуючих сторін: одні звикли до делікатного ставлення до людей, уважного, шанобливого, а інші більше шанують свої принципи і переконання, і висловлюють всю правду в очі, не турбуючись про реакцію, яку вона викличе в тих, кому сказана. Це недолік, над яким дехто навіть не хоче працювати, пояснюючи свою нехіть тим, що він, мовляв, перебуває в процесі освячення, що його звичка до жартів чи до крику, чи ще до чогось, що може образити іншого, перебуває під Божим контролем і вже не така активна, що він уболіває за справи колективу і навіть тієї людини, з якою сталося непорозуміння, що, зрештою, він людина, а не Господь, і його треба приймати таким, яким він є. Ці "святі" відмовки мають раціональне зерно, але зовсім не оправдають нашого гарячого брата. Бо він мав би випереджувати пошаною братів своїх, нести тягарі їхні, якщо він сильніший, не давати спокуси братові своєму, навіть якщо його гнів праведний, уподібнити свій характер Христовому, тобто бути лагідним, милосердним, прийняти Його досконалість, праведність і святість. Ми не можемо вдосконалити і освятити самі себе, як і оправдати і спасти, а приймаємо це вірою як уже дане нам Ісусом Христом на Голгофі. А щодо освячення нашого як процесу, то він відбувається на рівні нашої віри і усвідомлення. Тобто в процесі християнського життя і пізнання Ісуса Христа Він нам відкриває через слово Своє або через людей, що якийсь бік нашої поведінки чи характеру не до вподоби Йому, заважає нашому духовному зростанню - і ми, проголошуючи Христову святість, в ім'я Його відрікаємося від своїх усвідомлених вад. Так відбувається перехід "від віри у віру" і від святості у святість. Якщо ж свої недоліки усвідомлені, а людина не робить зусиль віри від них звільнитися, а заспокоює себе тим, що вона слабка, що святий тільки Господь, то обманює себе і зрікається Господньої святості в собі як в дитині Божій. Ось таке ставлення до самого себе охолоджує віруючих, розслаблює, і вони мимоволі грішать проти людей і Бога, навіть не помічаючи того, і, звичайно, можуть бути ініціаторами конфліктів у колективі.

Найбільш боляче переживають непорозуміння в колективі новонавернені, які щойно влилися в християнську сім'ю і все бачать у рожевому світлі. Для них кожен віруючий - досконала дитина Божа, сповнена мудрості, любові і милосердя. Зрештою, вони читають Новий Заповіт, і там написано, яким мав би бути християнин. Про це проповідують і на зібраннях. Але ... Але виявляється, що це все ілюзія.

Загалом, люди дуже схильні до ілюзій, до ідеалізування минулого, окремих людей і навіть самих себе. Про чудове минуле кожному з нас не раз доводилося чути в розмовах зі старшими братами, а то й на проповідях. Якщо їм вірити, то колись християни були дуже духовними, ревними, святими, раділи великим Божим благословенням, незважаючи на переслідування, а тепер геть змарнувалися, і що в цьому винна свобода. Справді, великий самообман, бо й тепер є багато духовних, ревних християн, які в часи свободи тішаться не меншими милостями, ніж наші браття під комуністичним режимом.

Схильність ідеалізувати окремих людей наповнює наше життя розчаруваннями, бо навіть великі християнські вчителі часто сходили на обочину християнства. А їм вірили, за ними йшли. Тому той, хто зазнав руйнації своїх ідеалів, мусить згодитися з Давидом, що блаженний той, хто покладає свої надії на Бога, а не на людину. Можливо, таким способом Господь руйнує ідолів в нашому серці, щоб ми служили і поклонялися Йому, а не будь-кому іншому, що для нашого ж блага.

Мені доводилося спілкуватися з одним з таких ідеалістів. Він, читаючи Біблію, увірував в Ісуса Христа, почав ходити на зібрання, засвідчив своє покаяння і став членом церкви через водне хрещення. Завдяки читанню Слова Божого і проповідям в його розумі вималювався образ досконалого християнина, і він на кожного віруючого дивився через призму свого ідеалу. Але мого друга розчарувало вже перше членське зібрання, на якому браття сперечалися через незначне церковне питання, крім того, були названі вилучені з церкви і за які гріхи. Потім були знайомства з християнськими сім'ями, і виявилося, що там можуть сваритися. Але найбільший стрес він отримав, коли працював разом з братами. З'ясувалося, що вони можуть схитрувати, вколоти словом, бути невідповідальними, корисливими і брехливими. Слава Богу, що не всі! І добре, що мій друг зрозумів, що причина неетичної поведінки декого з віруючих не в церкві, тим більше не в Ісусі Христі, а в них самих, в людях, які відійшли від чистоти в Господі, від Його святості і перестали контролювати свої вчинки. Тому він і не покинув ні церкви, ні, що було б жахливіше, віри в Ісуса Христа.

Як вже було сказано, де є люди, там будуть конфліктні ситуації. Що ж може сприяти конфліктним ситуаціям в християнському трудовому колективі?

Думаю, що в першу чергу те, коли трудовий колектив сформований з випадкових людей, які є добрими християнами, але не компетентними в тій справі, яка їм доручена. Це часто буває, коли керівником християнської організації ставлять досвідченого проповідника, але поганого спеціаліста, який, до всього, ще й немає організаторських здібностей. Він підбирає собі співробітників відповідно свого рівня. Звичайно, робота такого колективу буде повзти на конфліктах. Або ж досвідченому керівнику нав'язують некомпетентних співробітників, чим просто планують конфлікти.

Викликатиме тертя в колективі і невизначеність обов'язків кожного його члена. В таких обставинах від одних можуть вимагати багато, а від інших майже нічого. Одні будуть працювати з повною самовіддачею, а інші ні. Це, звичайно, викличе нарікання, обурення і багато негативних емоцій в працівників такого колективу.

Причиною конфліктів може бути і перенесення церковних стосунків у трудовий колектив. В церкві формально всі рівноправні, але фактично - ні, в ній є свої авторитети. Це служителі чи рядові члени, обдаровані дарами Духа Святого. В своєму розумі люди вибудовують ієрархію духовних і менш духовних представників своєї громади і, звичайно, відводять місце і собі в цій ієрархії. І ось комусь з вищого щабля умовного табеля церковних рангів може бути важко змиритися з тим, що брат, який нічим особливим не виділяється в церкві, ні служитель, ні пророк, ні навіть проповідник, буде ним керувати. Він, ймовірно, буде добиватися такого ж становища в колективі, як у церкві. Другий бік церковних стосунків - це поблажливість. І часто християни такої ж поблажливості чекають там, де вони працюють. Наприклад: запізнився на роботу (не виконав завдання чи виконав не найкраще) тому, бо маю сімейні проблеми (духовні проблеми, втомлений від церковних обов'язків тощо). І все це має бути прийнято колективом чи його керівництвом як поважна причина. Крім того, навіть якщо працівник- християнин заслуговує на стягнення або й на звільнення через професійну неспроможність, він буде надіятися на милосердя і дуже образиться, коли його надії не справдяться. Але ж трудовий колектив має інші завдання, як церква, і від виконання чи не виконання одного з них залежить становище всього колективу, до того ж, за роботу в ньому платять гроші. Зрештою, щоб попередити конфлікти і звинувачення в немилосердності, керівництву треба визначити, які стягнення за порушення трудової дисципліни будуть накладатися, визначити ситуації, що можуть бути поважною причиною, щоб ці стягнення не накладати, а також визначити можливі компенсації, допомоги, винагороди працівникам у різних випадках роботи колективу.

Про свідоме невиконання своїх обов'язків членами християнського колективу, чи то рядовими, чи то керівниками, не може бути й мови. Вони ж все-таки християни.

Апостол Павло дає добрі поради кожному з нас, в якому б колективі ми не працювали і які б посади не займали. Правда, рядові працівники в нього - раби, а керівники - пани. Але не лякайтеся, бо влаштувавшись на роботу, ми фактично потрапляємо в умовне рабство, за яке нам платять гроші. Отож, робітники, службовці, "слухайтеся в усьому" своїх керівників, "і не працюйте тільки про людське око, немов підлещуючись, але в простоті серця, боячись Бога! І все, що тільки чините, робіть від душі, немов Господові, а не людям!" Керівники, виявляйте до робітників "справедливість та рівність, і знайте, що й для вас є на небі Господь" (Кол.3).

«Благовісник», 4, 2003