Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

"БОЖА ЛІКАРНЯ"

Автор: Наталя НІКІТІНА

Все почалося з клубу інвалідів, громадської організації, якою опікувалася суспільна служба міста. Метою клубу було дати можливість неповносправним молодим людям спілкуватися. Їх в нашому місті дуже багато. Коли лише виникла така ідея, мені запропонували очолити цей клуб. Я молилася, чи погоджуватися, чи ні, радилася з пасторами. І Бог дав відповідь через Своє Слово: любіть ділам світла.

Але зібрати людей виявилося непросто. Місцева влада поставилася з розумінням і все, що від неї вимагалося, зробила швидко: надала приміщення, організувала приїзд до нього, та з самими неповносправними виявилося важко. Спочатку вони шукали відмовки: візків не було. Забезпечили візками, почали шукати інші причини: не можуть самі добратися, нема транспорту. І з цим вирішилося - знайшлися сильні брати, які могли знести їх зі сходів, транспорт виділила церква.

Та причиною відмовок було те, що вони боялися людей. Вони закрилися в собі, в стінах своїх квартир, вони соромилися своїх покалічених хворобою тіл, своєї мови, порушеної координації. Деякі взагалі були в такій депресії, що казали: нам нічого не треба. А це молоді люди 20-40 років. І перш ніж нам всім зібратися, потрібні були години розмов з ними по телефону. Я пояснювала їм на основі Біблії, як дивиться на них Господь. І сьогодні кажу, що це життя дароване їм Богом з певною метою, що сонце світить і для них, і вони мають повне право і можливість користуватися і сонцем, і повітрям, і так само можуть посидіти в парку на лавочці. Вони спочатку не сприймали цього, але поступово їхнє ставлення мінялося, і от сьогодні вони не уявляють, що все може бути по-іншому. За цих два з половиною роки в клубі відбулося стільки цікавих подій. Це були і тематичні християнські зустрічі, в тому числі і з нашою молоддю, яка приходила з чудовими програмами, і Дні іменинника, коли ми вітали своїх нових друзів і бажали кожному добра словами з Біблії. Коли ми вперше запланували поїхати на Світязь, нам допомогла місцева влада, частково оплативши проїзд, і директор АТП, який виділив нам автобус, за який ми нічого не платили.

І ми поїхали на Світязь. Люди, які по 10-15 років сиділи в своїх колясках, вперше кудись виїхали. Ви не уявляєте їхньої реакції. Назад, в автобус, їх зібрати було неможливо. Вони були як діти: ще 5 хвилин, ще 10. Але для них це було важливо. Людей на Світязі ми шокували, коли спочатку хлопці винесли цілий рядок порожніх інвалідних візків, а потім -інвалідів. Ми разом купалися, спілкувалися, а потім нас усі проводжали.

Подібні поїздки ми здійснювали в Колодяжне, в Берестечко на козацькі могили і в наш місцевий музей. І от виникла нова проблема: у клубі неповносправні могли поспілкуватися, поділитися своїм душевним болем, але багато з них протягом 7-10 років не проходили курсу лікування. По-перше, це була фінансова проблема: за все потрібно платити, а по-друге, це непристосованість наших лікарень до потреб неповносправних: візок не в'їде ні в ванну, ні в туалет, незручна висота ліжка. І тому вони відмовлялися від лікування. А лікування було потрібне, бо хоч лікарі вже не в силі остаточно вилікувати, але підтримати людину можна. І я почала про це молитися, це не давало мені спокою: що можна зробити, щоб інваліди мали змогу лікуватися? І Бог почав відповідати. Він став відбирати сон. Я ніби в кадриках побачила наш центр, кабінети, пацієнтів, коридор. Бог показав, що це має бути християнський центр, в якому люди могли б підкріпляти свої фізичні сили, а найголовніше - отримати духовну поживу, бо зцілення починається з душі. З того часу я вже знала Божу відповідь на своє прохання, я знала, що ми маємо зробити для людей-інвалідів. Найперше я подзвонила пастору Володимиру Грицаку і попросила, щоб він приїхав. Я з такою вірою стала все це йому розповідати! Він слухав мене дуже уважно, а потім каже: "Від Бога ця справа, бо останнім часом я молився такою молитвою: "Боже, покажи, що ми ще можемо зробити в церкві для людей. І тепер це відповідь на мою молитву". Ми все обговорили з братами і почали шукати приміщення. І ці пошуки тривали півроку. Почалися перешкоди з усіх сторін. Я вже почала трохи сумніватися. Тепер я дуже дякую, що все тягнулося так довго і ми не змогли щось зробити своїми силами, бо ми шукали на власний розсуд. То ми хотіли нову хату, то ми хотіли в центрі міста, то потім за містом, щоб було тихо і спокійно. А Бог дає все найкраще, і Бог наперед бачив, що скоро в лікарні буде скорочення і ціле відділення буде повністю вільне і нікому не потрібне. А де можна було знайти краще місце для медико-реабілітаційного центру, як не в лікарні, де все пристосоване для цього, є і санітарні умови, і консультації лікарів, всі апарати, рентген, лабораторії. Зрозуміло, чому Бог ставив перед нами всілякі перешкоди і ми не змогли робити самі, бо це була Його робота, і Він робив по-своєму.

Трапилося, що мені потрібно було на кілька днів поїхати в Житомир на конференцію з реабілітації неповносправних. Була середа, 10 година ранку. Ми молимося, і я оголошую свою потребу, кажу: "В нас є проблема, ми ніяк не можемо знайти приміщення". І що робить Бог. Ми о 10 годині ранку молимося в Житомирі, а в цей же час в Нововолинську Бог турбує серце місцевого депутата. Вона голова суспільної служби, ми з нею багато говорили про Бога, вона багато знає. Вона вже старша жінка, на пенсії, але все своє життя пропрацювала в цьому лікарняному відділенні, яке скоротилося, старшою медсестрою. І ось з самого ранку в її серці звучить голос: "Встань і йди у виконком". Вона згадувала: "Я встала, подивилася в свій записник: не потрібно іти у виконком. Почала займатися хатніми справами, а голос не дає мені спокою: сьогодні, зараз іди у виконком. Я зрозуміла, що це говорить Господь, встала, одягнулася і пішла у виконком". Заходить ця жінкав кабінет мера і говорить йому фразу, яку перед тим багато разів казала: "Для центру інвалідів потрібне приміщення". Він з подивом запитує: "А що, це питання ще досі не вирішене?" - "Ні, не вирішене, але в лікарні звільнилося приміщення, і ви уявляєте, як їм було б там добре?" - "Немає проблем". І при ній набирає номер телефону головного лікаря: "Прийми до відома, в твоєму звільненому відділенні буде центр реабілітації інвалідів". І все. Так вирішилося питання. Потім була сесія, оформили нам папери, причому зробили подарунок - надали приміщення в безкоштовну оренду.

Але ще до того мені довелося бути в кабінеті головного лікаря з планом роботи, бо він не уявляв, що це має бути. Я написала план. Він подивився на нього, взяв ручку і мовчки, демонстративно, при мені, все це перекреслив, залишив лише один останній пункт, де було написано: духовно-психологічна підтримка неповносправніх. "Оце все нікому не потрібне, і ви це знаєте, бо самі у візку, і знаєте, що ніхто вас на ноги не поставить, а оце, що ви поставили останнім, це дійсно потрібно. Тому виберіть будь-який кабінет в лікарні, я вам завтра його звільню, і можете приступати до роботи". Я йому кажу: "По-перше, для Бога нічого немає неможливого, Він має силу підняти і з інвалідних візків, по-друге, наш центр буде дуже відрізнятися від інших відділень, тому що там буде діяти Бог, і кожен наш день буде починатися з молитви і Божого благословення, і, по-третє, цей план не може скорочуватися, він може лише розширюватися". Він посміхнувся і каже: "Ну, якщо маєте таку віру, то побачимо, як вона спрацює, а поки що до побачення".

Так завершилася наша перша розмова. Пройшло трошки часу, я знову іду в той самий кабінет, і він зустрічає мене зовсім з іншим настроєм. Каже: "Знаєте, я дуже багато думав над вашим планом- це дуже гарна ідея. А тепер сядьмо і подумаймо, як цей план можна розширити і чим лікарня зможе допомогти". На сьогодні ми маємо безкоштовний огляд у всіх лікарів, бо в нас в центрі є лише невропатолог, консультації, ми безкоштовно користуємося і лабораторією, і УЗД, рентгеном.

День відкриття, 6 травня, був гарним святковим днем, з квітами, побажаннями рясних благословень. Був святковий день, а наступний - це вже будень, а для мене - перший робочий день. Коли я зранку приїхала сюди, в свій кабінет, то розгубилася, сльози душать, і я не знаю, з чого почати. Я почала молитися: "Господи, поможи, благослови". І в цю мить відчиняються двері, і заходить головний лікар. А я розгубилася і питаю: "Щось трапилося?" А він каже: "Я, власне, прийшов запитати, чи в вас нічого не трапилося. Може, вам потрібна якась порада чи допомога? У вас все-таки перший робочий день". Це була миттєва відповідь на молитву. Наш центр надає допомогу інвалідам з порушенням опорно-рухового апарату. Останнім часом невіруючих в центрі більше, ніж віруючих. У нас 10 пацієнтів, можливо, комусь ця цифра здасться невеликою. Але ці люди неходячі, кожного по декілька разів на день потрібно посадити, підняти, перенести, масажисти мають дуже велике навантаження, так що 10 - це немала кількість.

У нас такий розпорядок: день розпочинається з молитви, і тішиться серце, що на молитву сходяться всі пацієнти: і віруючі, і невіруючі. Бог дає Слово, зранку ми намагаємося говорити тематично: про віру, про молитву, про прощення, про мир.

Коли в перший тиждень дехто йде на молитву з поваги, то потім - за власним бажанням, і навіть коли хвилинку-другу спізнюємося, вони запитують: "А що, сьогодні молитви не буде?"

Курс лікування у нас 3 тижні, стаціонар. Церковний транспорт завозить і відвозить пацієнтів. Знову ж таки наші брати допомагають їх занести і знести: для цього є постійно брат. До обіду вони проходять медичне лікування. Це огляд лікаря, масажі, уколи, крапельниці, всілякі процедури, обстеження. З першої до другої - обід, а з другої до четвертої, іноді трохи більше, ми маємо спілкування з Богом. Для цього в нас є кімната відпочинку. І ось в цій кімнаті ми бесідуємо, переглядаємо християнські фільми. Як правило, після цього виникають питання. Я, ніби жартуючи кажу, але це не жарт, що перегляд фільму "Джонні" є обов'язковим для кожної групи пацієнтів. Їм він дуже доступний. Вони переживають за героїню, і ніби відчувають, як її перевертають, як вона не може сама сісти, як вона лежить, щось старається довести Богу, допитатися. Їм це дуже знайоме, бо вони через те все пройшли. А після фільму маємо бесіду: чому Бог допускає таке, як далі жити і як це можна використати. Оті бесіди не проходять безслідно. І навіть коли ті люди від нас виписуються, наші зв'язки не перериваються, вони дзвонять до нас, ми розмовляємо по телефону, ми молимося за них.

Одного разу під час молитви Бог показав видіння: замість палат - поле, яке засівається зерном, і через деякий час - рясні сходи і великі налиті колоски.

Я вірю, що це лише початок нашої праці, і Господь покаже нам набагато більше, аніж ми маємо зараз...

"Благовісник", 4, 2003