|
Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської |
БЕЗ СВІТЛА ТА ЗВУКІВ
Автор: Микола САВЧУК Газету "Факты и коментарии" я читаю рідко - від випадку до випадку. Якось, виходячи з магазину, глянув на газетний лоток і чомусь саме на цю газету. Купивши її, нашвидку ознайомився з матеріалами видання, зупинившись на одному з них, і - застиг вражений. Стаття, яку прочитав, зворушила мене до глибини душі. Мені, батькові шістьох дітей, було важко уявити ситуацію, описану журналістом: у київській сім'ї проживає семирічний сліпоглухонімий хлопчик. Мені важко було уявити світ, в якому живе ця дитина і стан матері, якій кожного дня потрібно дивитися на неї. Не знаю звідки, але мене відразу ж пронизала думка: "Чим можна зарадити цій біді?" Впевнений, що у цьому був задум Божий, що в той час ми готували номер журналу, присвячений християнському милосердю. І миттєво Господь дав відповідь: "Ви можете допомогти через журнал". І ось журналіст "Благовісника" Микола Савчук вирушив на зустріч з матір'ю Славіка Дубовицького. Перед ним не стояло завдання написати вражаючу статтю, а допомогти цій сім'ї. В розмові з Миколою я наголошував: без благодійного рахунку, на який можна надсилати добровільні пожертви, стаття не потрібна. І ось перед тобою, читачу, не три сторінки журнального тексту, а невимовний біль та материнський розпач, який ти особисто можеш полегшити. У Славіка є надія, але цій надії потрібна фінансова підтримка. Твоя підтримка, читачу.
Коли навколо темрява… Ця історія розпочалася 22 грудня 1994 року, коли Славік Дубовицький з'явився на світ. Він народився шестимісячним і важив усього 1400 грамів. Хлопчик два місяці провів у кувезі, через який до його легенів надходив кисень. Тоді ж по чиїйсь халатності у організм новонародженого було занесено стафілокок, який лікарі взялися активно лікувати за допомогою антибіотиків. Після виписки із пологового будинку особливих проблем зі здоров'ям у хлопчика не спостерігалося, але в сім місяців у малого раптово почало косити око. Оглянувши його, офтальмолог сказав, що дитина сліпа. Причина - кувезний опік сітківки. За прогнозами лікаря, на хлопчика чекала повна втрата зору, що й трапилося через три місяці. На додаток до переживань за здоров'я дитини на сім'ю Славіка впала ще одна трагедія: через два дні після народження малого його тата знайшли вбитим у своєму офісі. Мама Славіка Олена залишилася сама із дитиною-інвалідом. Для лікування Славіка батьки його тата продали квартиру. На ці гроші Олена побувала із сином у всіх відомих офтальмологічних клініках України та близького зарубіжжя. Була у Варшаві, зверталася в інститут імені Філатова в Одесі, в український філіал інституту Федорова, але всюди отримувала однакову відповідь: дитина приречена. Спеціалісти сказали, що відновити зір вже не вдасться. Однак лавина ударів, які посипалися на долю хлопчика, на цьому не завершилася. Мамо, тримай мене за руку! Коли Славіку було два роки, він втратив слух. Трапилося це, як виявилося, через надмірну дозу антибіотиків, якими свого часу медики лікували пневмонію у хлопчика. Мама Славіка пригадує, що він невдовзі перестав вимовляти перші слова, які ще встиг вивчити до того часу: "мама", "баба", адже його слуху було недостатньо для формування мовлення. Тепер Славік опинився не лише у візуальній, але й у звуковій ізоляції, а його мамі довелося змиритися із страшним діагнозом: "сліпоглухонімота". - Діти вчаться поводити себе і спілкуватися, наслідуючи інших, а син не чує і не бачить нас, тому він практично перестав розвиватися. Після того, як Славік перестав чути, ми втратили контакт із ним, я перестала розуміти, що він хоче, чому плаче. Я просто не уявляла, що відбувається у його дитячій голівці, - розповідає мама хлопчика. - Він їв лише з моїх рук. Не хотів сам пити з чашки, тримати ложку. Коли залишався сам у кімнаті, починав себе бити, щоб хоч якось висловити свій протест. Йому потрібно, щоб хтось завжди був поруч, щоб він відчував когось на дотик. Мені пропонували: відмовся від нього, залиши у якомусь дитбудинку. Але як це?.. Покинути свою дитину?… (На очах Олени блиснули сльози…) Ні, нізащо… Промінь надії Олена не лише не відмовилася від сина, але з року в рік продовжувала боротися за те, щоб хоч якось допомогти йому. Вона відчайдушно намагалася знайти для дитини педагогів, які б змогли чомусь навчити хлопчика. Їй назустріч пішли два педагоги-дефектологи. Один - спеціаліст із роботи зі сліпими дітьми, інший - із глухими. Протягом цілого року вони займалися зі Славіком, але безрезультатно. Тим не менше, з'ясувалося, що Славік не є безнадійним, його можна навчити орієнтуватися у світі і спілкуватися з іншими людьми, для цього лише потрібна особлива методика. В Україні на сьогодні такими дітьми ніхто не займається. На одній із комісій Олені просто "порадили" віддати сина в інтернат для розумово відсталих дітей. Однак шанс у хлопчика є. Олена, що вже звикла жити зі своїм горем, була просто вражена, коли дізналася, що в Росії, у Сергієвому Посаді, працює унікальний заклад, якому немає аналогів на території колишнього Радянського Союзу. Більше ніж 170 сліпоглухонімих дітей отримують там допомогу висококваліфікованих спеціалістів, які переконані, що за умови збереженого інтелекту сліпоглухоніма дитина здатна освоїти більшість того, що до цього створило людство. У цьому закладі протягом 12 років дітей навчають пристосовуватися до життя, згодом вони можуть там залишитися працювати. Ці діти спілкуються між собою за допомогою дотиків. Дехто з них навіть, вирісши, створює сім'ї, народжує своїх дітей. Зателефонувавши у Сергіїв Посад, нещасна мати зізналася: "Я не знаю, як допомогти своєму синові. - А ми знаємо, - відповіли їй. - Це "наша" дитина". Здавалося, крізь темряву відчаю почав пробиватися промінчик світла… "Кошти... у держбюджеті не пердбачені" Дізнавшись про спеціалізований інтернат у Сергієвому Посаді, Олена звернулася туди з проханням прийняти свою дитину, однак їй відмовили, оскільки вони не є громадянами Росії. Олена спробувала вирішити проблему ще раз, вже через Міністерство Закордонних Справ. Спершу також була відмова, але, зрештою, Міністерство праці і соціальної політики Російської Федерації погодилося прийняти Славіка до школи-інтернату для сліпоглухонімих за умови, що українська сторона збереже за ним громадянство, право на житло, соціальний захист і забезпечить матеріальне утримання в Росії. Російська держава виділяє на утримання однієї такої дитини 13 тисяч рублів на місяць. Це близько 450 доларів. Де їх узяти українській матері, якій держава виділяє аж 63 гривні пенсії з інвалідності, невідомо. У розпачі від того, що зникає навіть цей шанс допомогти дитині, Олена почала писати листи у всі можливі інстанції - Міністерство освіти, Міністерство праці і соціальної політики, Міністерство охорони здоров'я, київську мерію, доброчинні організації і навіть Президенту. З усіх установ приходили офіційні відмови - мовляв, у держави немає можливості оплатити перебування дитини-інваліда за кордоном. - В Адміністрації Президента мене вже знають в обличчя, - розповідає Олена. - Питають: "Що, знову прохання принесли?" А що ж мені лишається робити, якщо, як виявилося, нікому, окрім мене, моя дитина не потрібна… Що далі? Після марних намагань отримати підтримку від держави Олена звернулася до директора школи-клініки у Сергієвому Посаді Галини Єпіфанової із проханням прийняти її сина безкоштовно хоча б на один місяць. Та на свій страх і ризик погодилася, й у квітні 2003 року Славік опинився в новому місці. - Я була дуже здивована тим, що побачила, привізши Славіка до цього інтернату. Тут створено чудові умови для цих обездолених дітей, - каже Олена. - У кожної дитини свій вихователь, за кожним особливий догляд, прекрасне харчування, басейн, масажі… Ставлення до дітей дуже ніжне й лагідне. Трапилося так, що Славік залишився у цій школі довше ніж на місяць. Завдяки публікаціям у газетах знайшлися люди, які відгукнулися на його біду. Один молодий чоловік з Угорщини із власної кишені оплатив перебування Славіка в інтернаті за шість місяців. Тепер цей час минає і Олена знову занепокоєна майбутнім своєї дитини, знову раз за разом носить листи у державні установи, з усіх сил намагається знайти гроші. - Я не знаю, що буде далі, - зізнається вона. - Півроку вже минуло, а грошей немає. Я дзвонила у Сергіїв Посад і просто попросила директора потерпіти деякий час. Тепер збираю суму по копійці. Славіку просто необхідно продовжувати своє навчання. За час, що він провів у цій школі, змінилася його поведінка. Він став спокійнішим, навчився орієнтуватися у просторі, самостійно їсти. Забрати його звідти означає перекреслити все його життя. Тим не менше, за словами директора школи, як би їм не було шкода хлопчика, якщо мати не знайде кошти на його утримання, вони будуть змушені відправити його додому. Саме така ситуація спонукала редакційний колектив журналу "Благовісник" змалювати цю проблему. Хочеться вірити, що серед читачів нашого видання знайдуться небайдужі люди, які відгукнуться і допоможуть. "Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили" - сказав одного разу Ісус (Мт. 25:40). Колись Він повторить ці слова тим, хто був чуйним до чужого болю. Прислухайтеся до свого серця, можливо, саме зараз Бог звертається до вас і закликає послужити цій сім'ї. Добровільні пожертви на лікування Дубовицького Славіка можна перераховувати на особистий рахунок його мами: у доларах США: в євро: "Благовісник", 4, 2003
|
|
||||||||||
![[ вверх ]](../../img/top.gif){kind=small}
