Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЗОНА ПРІОРИТЕТНОГО РОЗВИТКУ

Автор: Юрій ВАВРИНЮК

Перед народом ізраїльським лежала благословенна земля. Земля, що "тече молоком та медом". Така поетична фраза характеризувала особливу родючість, достаток та благословенність краю, який дарував Господь у спадок Своєму народові. Він обіцяв, що коли Ізраїль буде слухняний голосу Божому, то не буде мати недостатку ні в чому: ні в хлібі, ні у винограді, ні в худобі, ні у воді. Але... Але разом із запевненнями покровительства та благословення Єгова каже дивні слова: "Коли будеш жати жниво своє на своїм полі, і забудеш на полі снопа, не вернешся взяти його, він буде приходькові, сироті та вдові, щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у всім чині твоїх рук. Коли будеш оббивати оливку свою, не будеш переоббивати в галузках за собою: воно буде приходькові, сироті та вдові. Коли будеш збирати виноград свого виноградника, не будеш збирати полишеного за собою, воно буде приходькові, сироті та вдові" (5 М. 24:19-22), бо "не переведеться убогий з-посеред Краю" (5 М. 15:11). Господи, чому ж на тій благословенній та прекрасній землі будуть вбогі, сироти та вдови? Чи ж не Ти обіцяв народові "молоко і мед"? Ну, ще можна зрозуміти ситуацію, коли народ згрішить та відступить від Тебе, тоді втратить обіцяні блага. Але чому при загальному добробуті народу все-таки будуть нужденні? Відповідь проста: щоб випробувати тебе, Ізраїлю, щоб побачити, як ти будеш ставитися до тих, хто обділений тими благами, які в твоєму домі, чи не загордиться, чи не зачерствіє серце серед багатства та достатку, чи будеш ти тоді здатний на милосердя та співчуття...

На жаль, не завжди народ Божий дотримувався порад Господа, не завжди бачив потреби ближнього, не завжди оцінював благословення з неба. І тому втрачав те, що мав...

Нововолинський феномен

Про Нововолинськ наш журнал уже писав - тоді, у 2000 році, місцева церква, яка є ровесницею самого міста, святкувала 50-річчя.

І ось ми знову звертаємо погляд в бік цього шахтарського містечка. Хоча із сумом можна сказати - колишнього шахтарського. Бо шахти, заради яких будувалося місто і які були його основою, запорукою добробуту жителів, закриваються та приходять в занепад. Місцева влада вишукує нові робочі місця, останнім часом це вдається з труднощами. Але не це зацікавило нас. А як і чим живуть сьогодні нововолинські церкви (а їх тут є три - християн віри євангельської і одна - баптистська). І особливий акцент нашої зацікавленості - праця милосердя, яка набирає щораз більшого поширення та масштабу. І все, як зазвичай, починалося з малого.

"Чиста і непорочна побожність"

Свою розмову старший пастор Церкви Святої Трійці Володимир Грицак розпочав із цих слів "Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями..." (Як. 1:27). "Саме із вдів та сиріт ми розпочали справу милосердя в нашій церкві, - сказав Володимир. - У 1999 році при церкві було створено дім милосердя для одиноких старих жінок, в яких або немає дітей, або вони наркомани, п'яниці чи їх просто вигнали на вулицю. Тепер тут перебуває 19 жінок. Серед них є сліпі, немічні, які зовсім не можуть доглядати за собою. А за період роботи закладу ми вже похоронили 18 душ".

Притулок, про який іде мова, зовні притулком не назвеш. Сучасний, ошатний двоповерховий будиночок, розташований поряд із домом молитви, біля якого зі штучної кам'яної гірки по зеленій галявині дзюркотить струмок, ніби зійшов з картинки. На таку ж ошатність, сучасний інтер'єр, натрапляєш коли заходиш всередину, і що відразу ж помічається - домашній затишок. Людям, які за своє довге життя всього набачилися та натерпілися, цей затишок зараз потрібний якнайбільше. Доля, яка часто не балувала їх, склалася так, що на схилі літ немає біля кого схилити голову. Саме тут вони знайшли не лише теплі стіни, але й теплі серця. "Є дуже багато тих, хто хотів би потрапити в цей притулок, - продовжує пастор. - У селищі Жовтневому, що поряд з Нововолинськом, діє подібний державний заклад, але там термін перебування лише три місяці. Багато звертаються до нас чоловіків, але, на жаль, ми поки не маємо змоги прийняти їх. Мріємо організувати щось подібне і для них".

"...Турбуватися сиротами"

Не забуті в церкві і сироти, турботу про яких апостол Яків називає справжньою побожністю. Були у віруючих плани створити і дитячий притулок, але юридичні та організаційні труднощі, санітарні та спеціальні вимоги щодо подібних закладів не дозволили втілити їх в життя (чи, може, ще не знайшлася людина, яка б зрозуміла подібну працю як Божий дар і своє покликання, як це сталося із дияконом церкви Василем Вронським, який безпосередньо втілював в життя плани організації притулку для престарілих, який і тепер, незважаючи на стан здоров'я та вік, віддає усього себе цій нелегкій праці?). Але церква пішла іншим шляхом: вибрали в місті школу, яку неофіційно називають "школою для бідних", де навчаються сироти, напівсироти, діти із неблагополучних сімей, або де батьки не можуть купити шкільних речей, підручників. Вирішили забезпечити найбільш бідних дітей щоденними гарячими обідами. Спочатку їх було 10, потім- 30, а тепер 80- усі, хто навчається в початкових класах. "Але нагодувати - це одне, а друге наше завдання - навчити їх Слову Божому, - зауважує мій співрозмовник. - Наша головна мета: донести до маленьких сердець Добру Новину, навчити їх бути порядними, гідними звання людини. Тому проводимо там біблійні уроки, цим займається Леонід Демчук з дружиною Ліною".

"Якщо і є десь милосердя, то воно є в тій церкві", - цією фразою директор вищезгаданої школи Анна Павлівна сказала все. Наша зустріч була довгою та щирою. Торкнулися не лише безпосередньо допомоги віруючих школі, але й педагогічних, особистих, життєвих, навіть політичних питань, та стержневою, навколо якої оберталася вся розмова, фразою для мене стала саме ця. Хоча самі факти конкретної допомоги є дуже важливими, ще більш важливими є мотиви такої допомоги. Багаторічний педагог зуміла побачити це. Можна було б згадати дуже багато теплих слів вдячності на адресу церкви, служителів, подружжя Демчуків, які я почув від неї, але і вони не зможуть повністю передати теплоту сердець, які спонукують робити цю безкорисливу справу. "Віруючі на уроках прищеплюють любов до держави, виховують громадянина, любов один до одного, - ділиться враженнями Анна Павлівна. - Навіть Володимир Грицак, коли заходить в школу, каже, що тут відчувається культура дітей. А серед них багато з хворою емоційно-вольовою сферою. Завдяки біблійним урокам, діти стали іншими, в них немає матюків, злобності, що часто спостерігається в дітей".

"Я дивуюся, як Бог так дивно все влаштовує, - продовжує розмову Леонід Демчук. - Був час, ми молилися: Господи, розшир межі нашої праці. Тепер ми здивовані та захоплені від того, що робить Бог. Ми маємо змогу допомогти дітям і разом з тим прищепити їм паростки добра та людяності. Причому місцева влада завжди йде нам назустріч, підтримують нас морально та нерідко і матеріально. Особливо благословенним став християнський табір для дітей шкільного віку. Вже два роки ми проводимо його в орендованому таборі на березі Бугу. Він був закинутий. Силами трьох церков: Святої Трійці, "Благодать" та "Ковчег" ми зробили ремонт, і тепер діти в оточенні чудової природи мають змогу відпочити та навчитися Божого Слова. Цього літа там відпочили 200 із 300 дітей, які навчаються в 11 школі. Коли після нас табір для сиріт, напівсиріт та дітей з неблагополучних сімей проводила церква "Ковчег", місцева влада навіть профінансувала цей захід. Тоді там відпочивали і діти із центру соціального захисту дітей, організованого цією церквою".

Захищені діти

Мої наступні співрозмовники - пастор церкви "Ковчег" Олександр Дудік та директор центру соціального захисту дітей Лілія Вакуліна. Надвечірньої пори ми ведемо розмову в одній із кімнат так званого "бараку" - довгого одноповерхового будинку з наскрізним коридором, які нашвидко зводили в 50-х роках для шахтарів міста. Спочатку тут був гуртожиток, потім автошкола, а тепер тут лунає дитячий сміх. А коли діти сміються, значить у них все гаразд. Бо вони під надійним захистом не лише обслуговуючого персоналу (хоча, мені здається, це не те слово, насправді це не персонал, а справжні батьки для дітей), але й церкви, а головне - під захистом Божим.

Всього лише декілька місяців, як існує центр. Правда, підготовчі роботи велися не один рік. Приміщення, яке міська влада віддала в безкоштовну оренду, потрібно було привести в належний вигляд. Переробили каналізацію, електропроводку, зробили їдальню, словом - капітальний ремонт. Власне, він ще продовжується - потрібно закінчити санвузол і безліч дрібних справ. Але тут вже знайшли тепло та домашній затишок 24 дитини - від дошкільнят до таких, які вже готові піти у самостійне життя. Здебільшого це діти батьків, які позбавлені батьківських прав, або мати яких наркоманка. Є діти, в яких батько помер, а мати їх відреклася. У двох дітей мати померла, тато з горя запив. Одним словом, всі із скаліченими долями. У центрі вони знайшли другий дім, тут живуть, звідси ходять в школу, тут роблять уроки, граються та відпочивають.

- До нас часто телефонують, просять взяти дітей, - розповідає Лілія. - Ми не можемо багато взяти, ще немає умов, приміщення, хоча плануємо прийняти біля ста дітей. Часто дзвонять з міліції, пропонують тих, що стоять в них на обліку, з якими ніхто не може справитися. В нас вже є такі хлопчики, але навіть працівники міліції з подивом визнають, що це вже не ті маленькі правопорушники. Директор школи якось сказала: "Лілю, не знаю, що ви там з ними робите, але те, що робите, - чудо. Це не ті діти, які були раніше!" Ми проводимо також роботу з батьками чи опікунами. Недавно мали зустріч з ними, пояснювали, як ми плануємо працювати з дітьми, свідчимо про Бога. Невлаштоване життя відбилося на психіці дітей, їхньому світогляді, поведінці, більшість з них стоять на обліку у психіатра. А тепер, незважаючи на такий короткий термін, вони змінилися. Звичайно, бувають між ними суперечки, але вони вже визнають свої помилки, просять пробачення. Один з них, Ваня, якось сказав мені: "Знаєте, як це класно, коли не відповідаєш злом за зло. Оце перемога!"

Дійсно, як це "класно", що знайшлися в церкві люди, служителі, які бачать і розуміють дитячий біль, дитячу безпомічність у жорстокій боротьбі за місце під сонцем і допомагають дітям вийти і стати на стежку добра та правди.

Запитую в пастора Олександра Дудіка:

- Мені довелося якось чути фразу одного служителя, який на запитання щодо подібного служіння в церкві, як от будинки престарілих, дитячі заклади, різноманітні центри, відповів, що, мовляв, церква повинна займатися духовними, а не земними справами. Як ти, як служитель церкви, дивишся на справи милосердя в церкві?

- Я вважаю, що питання милосердя є недуховним лише в недуховній церкві. Я не бачу духовності, коли відсутнє милосердя. Це видимий, реальний плід- милосердя. Я не знаю іншого шляху до духовності, як тільки через добрі діла.

- Ваша церква розпочала будівництво величезного дому молитви, разом з тим у вас функціонують реабілітаційні центри для наркоманів, тепер ось- дитячий притулок. Де ви берете кошти, маєте солідних спонсорів?

- Як це не дивно, але переважна частина фінансування на благодійні справи іде саме від церкви. Кожної неділі маємо збір на справи милосердя, допомагають продуктами, матеріалами. Церква орендує 80 гектарів землі, маємо техніку, трактори, комбайн, вирощуємо свиней, худобу, птицю, маємо постійно діючу сільськогосподарську бригаду. Ми з самого початку поставили перед собою завдання допомагати вирішенню духовних та життєвих питань людей. І коли розпочали будівництво дому молитви, то сказали собі, що не маємо права робити це за рахунок скорочення благодійницької праці. Коли розпочинали всі ці проекти, ми не мали нічого, але ми мали впевненість у серці, що цього хоче Бог. Ми знали волю Божу і Його ставлення до тих питань, ми знали, що цього вчили апостоли, і знали у глибині серця, що Господь дбатиме про це. Я переконаний, що якщо немає глибокого знання про те, що це справа Божа, то будуть великі проблеми- і тоді нічого не зробиш. Багато хто хотів би робити або робить справи милосердя, але з якою мотивацією? Хтось хоче мати собі користь, авторитет, чи щоб податки менші платити - тоді годі сподіватися на допомогу з неба. І коли настане криза, то що тоді скажеш Богові? Але коли робиш справу від щирого серця, як для Господа, то є відвага в екстремальних ситуаціях просити в Нього допомоги, і Він відповідає. Ми не маємо постійних спонсорів, які б жертвували великі суми. Слава Богові за сім'ю Дімітражів, вони нам часто допомагають.

Постійно проводимо роботу в місті з людьми, в сім'ях яких серйозні негаразди, де батьки п'ють чи діти наркомани. Проводимо з ними бесіди, плануємо створити для цього спеціальні клуби, де б могли з ними проводити бесіди, молитви. І така праця відкриває людські серця. Люди цікавляться церквою, хочуть бачити наші служіння, приходять на богослужіння- і так відбувається приріст церкви.

- Отже, майбутнє церкви ви бачите в милосерді?

- Саме так. Ми ще й досі в пошуках, просимо в Бога відкрити нам, які ще людські потреби та проблеми залишилися без нашої уваги. Часом думається, що якби мав мільйон доларів, то багато чого зробив би. Але віримо, що в Господа є набагато більше, в Нього є плани щодо нас і щодо людей, які потребують нашої допомоги.

...Разом з Олександром та працівниками центру обходимо кімнати для навчання, відпочинку, ігор, дивлюся на усміхнені обличчя дітей, дивуюся турботі та самопожертві усіх причетних до благородної справи людей і згадую слова Леоніда Демчука: "Золотий час. Життя мало, щоб все зробити..."

"Божа лікарня"

Тут мав бути ще один розділ моєї розповіді - про християнський медико-реабілітаційний центр для інвалідів. Але Наталія Нікітіна, яка його очолює, настільки цікаво, емоційно та захоплююче розповідала про нього, що я вирішив подати цю розповідь окремою статтею і саме словами Наталі (див. статтю "Божа лікарня").

P.S. При в'їзді в Нововолинськ привертають увагу величезні рекламні щити, які інформують про те, що територія міста є "Територією пріоритетного розвитку зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності" і "інвесторам надаються пільги". Не знаю, чи багато бізнесменів скористалися цією інформацією і вклали кошти в розвиток міста. Після знайомства із справами милосердя, які роблять віруючі шахтарського міста, переконався в одному: зона милосердя є найбільш пріоритетною для кожного без винятку християнина, для кожної церкви, і кожна гривня, кожна копійка, час, зусилля, тепло та жертовність серця, вкладені у цю справу, повернуться сторицею, повернуться спасенними душами, повернуться врешті-решт величезним прибутком особисто для кожного духовного інвестора. І саме в цьому можна знайти справжню побожність.

"Благовісник", 4, 2003