Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЯКЩО БОГ ДАВ ЖИТТЯ, ТО НАЙКРАЩЕ – ВИТРАТИТИ ЙОГО ДЛЯ НЬОГО

Напередодні місіонерської конференції місії «Голос надії», коли ми вже визначилися з темою чергового номера журналу, на адресу редакції надійшов лист Алли Бондаренко, яка разом з чоловіком Ігорем працює на Луганщині. На перший погляд, це було звичайне свідчення про роботу в райцентрі Біловодську та оточуючих селах. Але одна фраза з цього листа привернула мою увагу, і я вирішила під час конференції обов’язково поспілкуватися з цією людиною. Ось що зацікавило мене: «Коли Господь відкрився Ігорю, — пише дружина, — він сказав: «Якщо я за якусь грамоту чи просто по совісті служив людям, то моєму Господу, Який спас мене, я буду служити ще краще. Я хочу говорити всім про Того, Хто простив мені, змінив та зцілив мене!» Ми попросили Ігоря більш детально розповісти про те, що спонукало його стати місіонером.

Розмову вела : Ольга МІЦЕВСЬКА

— Що спонукало вас шукати Бога? Яким був ваш шлях пізнання істини?

— Наше покоління виховувалося на високих ідеалах людей (хоча, на жаль, часто й на видуманих), які добивалися правди в житті. Мені подобалися ці герої, і я теж прагнув бути таким, тому пішов працювати в міліцію, переважно через романтику — хотілося справедливості добитися. Я працював командиром взводу дорожньо-патрульної служби. Та тут правди я не знайшов, і згодом співробітники мені порадили: «Ти, молодий чоловіче, або крізь пальці дивися на все, або, краще, звільняйся, тому що з таким сприйняттям фактів, як у тебе, ти довго не пропрацюєш». І я звільнився, бо не хотів терпіти неправди.

Деякий час я працював на іншій роботі, аж поки в лютому 1996 року мені поставили діагноз — хвороба Бехтєрєва — почав зростатися хребет. Лікар почала мене заспокоювати, що від цієї хвороби не так вже й швидко помирають, і розповіла про деяких людей, які вже тривалий час хворіють цією хворобою. Я подивився на цих скалічених людей і почав замислюватися над життям, звертатися до Бога, запитувати, чому саме так сталося в житті, чому саме зі мною. Я почав думати, що мені робити, як виправити цю ситуацію, як зупинити хворобу, тому що я дійсно відчував слабкість у тілі і знав, що лікар недаремно схвильована. Я почав поститися, хоча дуже мало знав про піст, але дещо чув про нього від православних. 20 днів я нічого не їв, але це було просто голодування, бо я не знав, що мені потрібно молитися. Мені було неважко поставити себе у певні межі — не пити не курити, не їсти. Тверде, навіть грубувате ви ховання — це було для мене нормально. Перед тим бувало, що я вирішував собі: «Не їстиму півроку хліба чи солі, чи цукру». І дотримувався цього. Деякий час купався взимку. Але все одно відчував, що здоров’я покидає мене. Такий вік — 30 років, але вже немає сили.

Після цього 20-денного посту я пішов у православну церкву, і священик дав мені правильну пораду: «Тобі треба покаятися». Він накрив мене якимсь покривалом і почав перелічувати гріхи, а мені сказав, якщо я це робив, говорити: «Господи, прости мені... » Коли я вийшов з цієї церкви, то відчув, що Бог простив мені, мені стало якось так легко і страх десь зник, я щасливий і радісний повернувся додому. Наступного разу, коли я прийшов на служіння, а було причастя, то помітив, як деякі люди давали священику гроші, і він брав їх. Для мене це було схоже на якийсь хабар, а саме з цим я боровся, працюючи в міліції. І серце моє якось закрилося для цієї церкви, і я з сумом повернувся додому.

Згодом я згадав, що зі мною працювали віруючі люди, я не знав, з якої вони конфесії, але знав, що вони не пили, не курили, мали великі сім’ї і були порядними людьми. Я розшукав їх, і вони запросили мене на служіння. Мені дуже сподобалося на служінні, я побачив, що тут читається Слово Боже і вирішив віддати своє життя для Бога.

Після покаяння я більше не ходив в лікарню, і та хвороба мене не турбує ні фізично, ні, що головне, морально. Тоді я злякався слів лікаря, а тепер, напевно б, ні. Бог все може змінити, якщо я Йому ще буду потрібен тут, на землі. В серці моєму тепер замість страху і безвиході живуть спокій і відчуття обов’язку перед Тим, Хто мене відкупив від смерті, дав мені здоров’я і надію на вічне життя. І я хочу служити Богові.

— Чому саме ви обрали місіонерське служіння? Чи відчували до цього особливе покликання?

— Коли я прийшов у церкву, то часто чув, що ми йдемо на служіння. Але я ніяк не міг зрозуміти – яке ж це служіння! Я знав, що таке служба — п’ять років я пропрацював ночами, стомлювався, виснажувався. А тут ми просто приходили, сиділи на зібраннях і називали це службою; співали піднесені слова про те, що ми воїни Христа, — і розходилися у своїх справах. Які ж ми воїни, яка служба?! Так легко нічого не дається. «Чому ж ви сидите і не йдете на цю службу? » — запитував я віруючих. І мені часто відповідали: «То ти йди і спробуй». Я спробував і переконався, що набагато легше, коли ти служиш Богові.

Коли після покаяння я приїхав у Цепцевичі, що на Рівненщині, то вперше побачив церкву з 800 членів. Я був вражений, і мені дуже хотілося, щоб і в нас були такі ж церкви. Проходячи селом, я зауважив, що на багатьох будинках не було телевізійних антен. Це були будинки віруючих людей. Я не міг повірити, що їх так багато в одному селі. І мені стало дуже боляче за Луганщину, за те, що я виріс в цій духовній пустелі. Це стало ще одним поштовхом до місіонерської праці — я вирішив, що віддам своє життя для того, щоб і там, де я живу, були такі ж церкви.

Тому, хоча в мене було де жити, я переїхав у дім молитви в Успенці, це неподалік від мого рідного міста Лутугіно, де ще тоді церкви не було. Через деякий час я вступив у Біблійну школу в Слаов’янську, після закінчення якої брати благословили мене, щоб розпочати працю в Лутугіно. Я дуже хотів, щоб там була церква. В Лутугіно я проводив домашню групу, потім з братами почали проводити служіння в Георгіївці. Згодом в Лутугіно приїхав місіонер Володя Гуменюк з «Голосу надії» з сестрами Русланою Калюх і Наталією Басалко. Деякий час ми працювали разом, а потім я поїхав на нову місіонерську точку — селище Біловодськ.

— Які методи ви застосовуєте у своїй праці? Які з них, на вашу думку, найефективніші в сучасному місіонерстві?

— Зараз єдине, що в нас спрацьовує — це знайомство, розмови віч-на-віч, ще, можливо, якась матеріальна допомога. А методи з мікрофоном вже давно стали неефективними. Це нині марна трата грошей і часу. Навіть в тих селах, де немає нічого, люди не цікавляться тим, що ми їм говоримо чи співаємо. Ми запрошуємо: «Підходьте, підходьте! » — ніхто не підходить. Масово люди не сходяться, особистий євангелізм та душеопікунство — ось методи, які нині діють.

Ми маємо можливість звертатися до людей через радіо та телебачення, хоча це дуже дорого коштує. Ми вже співали і сказали кілька слів привітання на Пасху, запросили на служіння. Я ще хочу спробувати прокрутити деякі проповіді. Якщо буде якийсь відгук, то продовжуватиму далі цю працю, а якщо ні, то не варто даремно витрачати грошей.

А ще я мрію зібрати тих людей з нашої місцевості, які вже чули про Бога і каялися перед Ним. Таких людей трохи є в нашій околиці. Про одну я дізнався нещодавно. На служіння вона їздить в Ростовську область, в Росію. До нас їй ближче, тим більше, що це одна країна, але вона не знає, що в нас вже є церква. Тому я хочу донести у села вістку про те, що в нас є дім молитви, і зібрати людей, які знають Бога і хочуть служити Йому.

Я сам за натурою трохи гарячий, і мені хочеться, щоб справа йшла швидше. Іноді, дивлячись на свою працю чи працю інших місіонерів, я думаю: «Якщо ми такими темпами будемо просуватися вперед, то за життя мало що й встигнемо». Тому я не можу працювати тільки на одному місці, мені хочеться рухатися вперед, по району, за його межі, щоб було більше церков, щоб більше людей почуло про Бога. Мені хочеться, щоб було все й одразу, але я бачу, що швидко ця справа не робиться, тому що люди, які живуть в нашому містечку і навколишніх селах, мало що знають про віруючих і поки що придивляються. Перед виборами ми вже думали, що нам, напевно, доведеться згортати всі наші справи, якби сталося щось по-іншому. Тому що люди тут наскрізь просякнуті радянським духом, нікому не довіряють, всього бояться. Але, слава Богу, тепер ситуація змінюється. Спочатку, коли ми приїхали, люди упереджено ставилися до нас, а тепер вони вже нас знають і нормально сприймають. Правда, ми весь час у них на виду, вони слідкують за кожним кроком, вчинками і словами.

Нещодавно до нас приїжджала група «Маяк спасіння», то їм прямо сказали: «Ви б тут у нас пожили! Он мої на шахті нічого не отримують. А вам що? Ви собі їздите! » Та коли я розказав, що живу там і там, а мій батько — он той чоловік, то вони заспокоїлися. Саме тому, я вважаю, що дуже добре, коли місцеві люди свідчать своїм землякам, це краще сприймається ними.

— Що б ви побажали місіонерам у їхній праці і тим, хто хоче зайнятися цією справою?

— Передусім я хочу сказати: кожен, хто хоче працювати для Бога, повинен вирішити для себе, ким він хоче бути. Чи створити церкву і бути в ній пастором, чи організувати церкву, підготувати пастора і йти на нові точки. Багато місіонерів стали пасторами. Та коли в серці є покликання, потрібно реалізовувати себе і йти далі. Бог не просто так дав нам свободу, Він запитає в нас, як ми використовували її. Бог дав нам цей час, щоб ми йшли і розповідали про Нього.

А молодим людям, які просто сидять в церквах, я раджу: спробуйте місіонерство. Якщо не виходить на постійно виїхати на певну точку, то хоч на деякий час поїдьте до друзів чи знайомих на місіонерські поля, щоб відчути смак цієї справи, щоб пізнати мету свого життя. Не обов’язково проводити якісь гучні заходи. Іноді тим місіонерам, які працюють, просто потрібно спілкування, молитовна підтримка. Це також служіння. Разом з тим, навіть на Західній Україні є безліч сіл, де немає церков — беріть гітару, їдьте туди, поспівайте, засвідчіть людям. Тож, поки є свобода, не сидіть, склавши руки, розповідайте про Бога, піднімайтеся з церковних лавок, йдіть уперед, туди, де ще немає церков. І там ви зміцнитеся самі, почнете духовно зростати, і водночас інші люди матимуть змогу через вас пізнати Бога і зростати у Ньому.

Пригадуєте часи, коли партія посилала людей обробляти цілину. І вони їхали на ентузіазмі, знаючи, що ніякої вигоди їм з цього не буде. А за нами Сам Господь стоїть, Він посилає нас і обіцяє за це таку нагороду, якої ніхто нам не може дати. Якщо Бог дав вам життя й спасіння, то найкраще — витратити своє життя для Нього.

© «Благовісник», 3,2005