Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«ДО КРАЮ ЗЕМЛІ»

Розмову вів : Василь Мартинюк

«Краса душ людських закрила від нас усе». Ці слова сказав місіонер Сергій Кулініч, коли згадував про початок свого служіння і труднощі місіонерського життя на Чукотці. Але саме краса душ людських стала для брата Сергія одним з основних стимулів, щоб не покинути той суворий край з лютими морозами і всіма незручностями для плоті. Бо радіє дух, коли бачиш спасенними ті прекрасні душі через слово проповіді про Христа і прояви їхньої любові до Господа і один до одного.

Сергій Кулініч вже 13 років працює на Крайній Півночі, в Чукотському автономному окрузі. Він є старшим служителем п’ятидесятницьких церков цього округу. Сам він родом з села Малий Мидськ Костопільського району Рівненської області, його батьки віруючі. З дружиною Тетяною, яка вже десять років ділить з ним труднощі і радощі місіонерської праці, виховують четверо дітей. До речі, вона також одна з перших місіонерок Чукотки, і познайомилися вони саме там.

Ця розмова, яку ми пропонуємо читачам «Благовісника», відбулася під час 13 Конференції місії «Голос надії» 15 липня в смт. Маневичах, на якій брат Сергій з дружиною побував як гість.

— Сергію, дещо традиційне питання до тебе: як ти став місіонером?

— В 1992 році я відчув велике бажання працювати для Господа, і саме в Росії. Я звернувся до братів з місії «Добрий самарянин», що в Рівному. Мене запитали, чи поїду на Чукотку. І я згодився поїхати туди на місяць. Мене благословили батьки, благословила церква. Я поїхав на місяць, а пробув три. Нас Господь благословив. Ми приїхали в Магадан, а потім в Білібіно, де вже була організована невелика церква, яка потребувала підтримки. За наше перебування в ній прийняло хрещення ще 20 чоловік. Бог зціляв, звільняв від демонів. Була дуже сильна дія Духа Святого, і Бог прямо казав, що це по молитві народу Божого.

— А як ти потрапив в Анадир?

— Коли я їхав у Рівне, то в Білібіно залишив свої речі, думав, що візьму гроші в Україні — й ще раз сюди приїду. Я ще не доїхав додому, зустрів сестру, а вона мені каже: «Мама мені казала, що ти поїдеш туди знову». Питаю вдома: «Мамо, звідки ви це знаєте?» — «Мені Дух Святий відкрив, що ти поїдеш туди». — «Так, мамо, я залишив там речі і поїду туди знову». І коли я повернувся в Білібіно, Віра Чернишок і Олександр Кантоніс сказали: «Сергію, ми хочемо відкривати нову точку, якщо хочеш, їдь з нами». Я згодився. І ми приїхали в місто Анадир — це столиця Чукотського автономного округу.

— Опиши нам цей округ. Яке населення, умови?

— На Чукотці 60-70 тис. населення, в Анадирі — 13 тисяч. Села є різні, є села, де живе 200 чоловік, тисяча, півтори тисячі. Життя на Чукотці дуже важке. Кліматичні умови суворі, великі відстані, немає асфальтованих доріг, залізниць, авіатранспорт дуже дорогий і через погоду часто затримується. Основний спосіб пересування — це літом човнами, баржами, катерами. Зимою — снігоходи і всюдиходи. Взимку температура повітря — мінус 50-60 градусів за Цельсієм. Найнижча температура за час мого перебування на Чукотці була -80 градусів. Вона трималася один день. Це було щось страшне. Людина виходить на вулицю, 5 хвилин – і лице обморожується. З Божої милості ми залишилися живі, Бог нас береже, ми не обморожені. Багато людей обморожується, в тундрі транспорт ламається. І в нас одного разу ламався транспорт, але по молитві однієї сестри Господь послав всюдихід, який поїхав по нашій дорозі — і нас підібрали. І ми вдячні Богу, що Він нас зберіг. Багато було небезпек і труднощів.

На Чукотці дуже розвинутий шаманізм. Його народи поклоняються вогню, пелікену, це їхній бог. Ескімоси поклоняються ворону, кидають в огонь їжу, чай відливають, духів предків годують.

Проблема Чукотки — це втрата сімейних родинних зв’язків, теплих сердечних стосунків між батьками і дітьми, братами і сестрами, як це є в нас, в Україні. Це спадок від радянської влади, яка забирала дітей в інтернати і там їх виховувала. Правда, там їх навчили російської мови, що полегшило проповідь Слова Божого. Але старші люди з корінних жителів російської не розуміють. Одного разу на зібрання прийшли такі люди. Вони не розуміли, про що проповідується, але сказали, що в них в середині, наче після пурги, коли настала добра погода. Так їм було добре. Хоч вони не розуміли проповідей, але там діяв Дух Святий.

— Таке маленьке містечко, такі тяжкі умови. Чому саме Чукотка, а не якась населеніша область, чому саме Анадир, а не якесь стотисячне або й мільйонне місто?

— На Чукотці починається новий день. Славити Бога починають на Чукотці. І ось ця хвиля хвали закінчується аж в Америці. Бог так захотів, щоб славити Його починали саме на Чукотці. Господь сказав через апостола Івана, що славити Його будуть всіма мовами. І для Бога немає значення, великий чи малий народ, багато чи мало розмовляють тією мовою, але вони будуть Його славити. Тепер співають Богу ескімоською мовою, чукотською.

— А тепер розкажи, будь ласка, конкретніше про місіонерську роботу на Чукотці.

— Ми молилися за корінних жителів автономного округу, проповідували їм, але йшло тільки російськомовне населення. З малих народів, чукчів, ескімосів, нікого не було. Ми довго намагалися проповідувати їм, але були закриті двері для цих народів. Групи місіонерів змінювали одна одну. Минув час — і ми почали організовувати пости і молитви за малі народи Росії. Ще раніше в Україні ми молилися 7 років за ці народи, з 1985 до 1992 року. Був організований у 1985 році нелегальний з’їзд християнської молоді. Росію розділили на регіони — наша Молодіжна церква міста Рівного молилася за Крайню Північ. Коли ми знов почали молитися і постити за малі народи, то посилали листи в Америку, Англію з проханнями підтримати нас в молитвах і постах за ці народи. Залучили до цього багато християн в Україні і Росії. І прийшло пробудження. Бог відчинив двері для Євангелії серед чукотського народу. В 1995 році почали приходити чукчі на служіння. Правда, ми не кажемо «чукчі», бо це грубо звучить, ми кажемо «місцеве населення». Сюди відносяться ескімоси і чукчі, й евени, ламути, тобто малі народи Півночі. Буває так, що хтось з них кається, повертається в своє село — читає Біблію, приходять люди — і там організовується церква. Бувало так, що приходив чоловік, сам не каявся, але приводив своїх знайомих і друзів на служіння — і вони каялися.

— Можливо, пригадаєш хоч один такий випадок?

— Розкажу одне гарне свідчення. Прийшла до нас чукчанка Зіна. Вона не спішила каятися, для неї це було щось нове. Потім вона розповідала: «Я хотіла щось змінити на Чукотці, зробити революцію, щоб наш народ жив по-іншому, бо я бачила що їх ображають, вони спиваються, гинуть. Хотіла щось змінити, але не знала як». І одного разу Зіна каже: «Моя подруга Лариса захворіла, лежить в лікарні. Я хочу, щоб ви прийшли до неї і помолилися». Ми приходимо до цієї Лариси, вона чукчанка, стали їй свідчити про Бога. Вона сказала: «Я язичниця, я поклоняюся вогню, дереву, я поклоняюся своїм богам — і не хочу приймати християнство, я не хочу міняти свою віру». Лариса була після операції, вона не могла піднятися, не мала сили. Я їй кажу: «Знаєш, Ларисо, хоч ти і язичниця, але я вірю в того Бога, Який сильний тебе підняти. Ми помолимося — і Бог дасть тобі силу, ти піднімешся і отримаєш зцілення». Бог дав мені в серце тверду віру — і я їй так сказав. Ми помолилися за неї, хоч вона і не каялася. Через день приходить до нас її подруга Зіна і каже: «Лариса кличе вас до себе». Ми прийшли і почули від неї радісні слова: «Я хочу покаятися і служити Богу. Після того, як ви помолилися, — Бог мене зцілив». Така дія Божа! Це ще не все. Лариса від’їжджає в своє селище, Зіна їде з нею — і вони почали збирати навколо себе людей. А потім нам кажуть: «Покаялися люди. Ми почали молитися — і Бог похрестив нас Духом Святим». І так сталося в селищах Амгуема, в Марково. Один чоловік кається, приїжджає в селище — і не може мовчати, Дух Святий над ним працює. Люди приходять до Бога — і їхнє життя міняється. Тепер на Чукотці є 13 церков, три місіонерські точки.

— Сергію, ти згадував багатьох своїх товаришів-місіонерів, з якими починав працю на Чукотці. Назви декого з них, будь ласка, ще раз.

— Це група місіонерів — Віра Чернишок, Аня Тичина (тепер Аня Хойна), Саша Кантоніс, Юра Садовнік. Великий вклад в діло Євангелізації на Чукотці зробив Павло Радчук. Він уже відійшов у вічність. Раніше він був директором місії «Добрий самарянин» з міста Рівного. Це людина, в серці якої жила Чукотка, він переживав, він знаходив місіонерів, заохочував їх, по можливості відвідував. Можливо, його поїздки були короткі, бо мав служіння і в інших місцях. Приїжджав на тиждень, на місяць, намагався підтримати тих, хто трудився.

— Я так розумію, що в Анадирі є церква. Розкажи про її склад і спрямування роботи.

— В церкві в нас 2/3 молоді. Працюємо цілеспрямовано на молодь. Анадир — столиця, тут є навчальні заклади, коледж. Сюди приїжджають навчатися молоді люди з інших селищ, які не знають Господа. Вони каються, повертаються в свої селища — і Господь використовує їх там.

— Яке твоє заповітне бажання стосовно служіння?

— Десь рік тому до мене прийшла сестра і привела з собою одну вчительку. Ми почали бесідувати. Я запитав її, з якого вона селища. Вона сказала, що з села Нутепельмен. «А як перекладається це слово на російську мову?» — запитую. Вона каже: «Перекладається «край землі». Я переповнився Духом Святим і кажу: «Боже, 2 тисячі років тому Ти сказав: «Приймете силу і будете Мені свідками в Самарії, Юдеї і аж до краю землі». І Твоє слово збувається». Тепер я хочу, щоб в селищі Нутепельмен, що означає «край землі», була церква Господа Ісуса, щоб слово Христа виконалося, щоб люди не тільки почули слово, але спаслися і мали чудову церкву.

— Дякую, Сергію, за розмову, і нехай збудеться твоє бажання!

Відданість місіонерській справі і кохання

Почувши від місіонера Сергія Кулініча про те, наскільки суворі умови проживання на Чукотці, я подумав: яка жертовна і сильна духом його дружина Тетяна, що згодилася розділити зі своїм чоловіком труднощі місіонерської праці на Крайній Півночі і взяти на свої плечі тягар побутових турбот! Щоб переконатися, що її згода була добровільною, а не з примусу, бо це дуже впливає на домашню атмосферу і робить її сприятливою для служіння або несприятливою, я задав їй кілька питань. І в результаті отримав історію їхнього кохання, яку пропонуємо вам.

— Таню, чому ти згодилася їхати з Сергієм на Чукотку? Це була сила кохання чи відданість місіонерській справі?

— Швидше через відданість місіонерській справі, бо до приїзду на Чукотку я Сергія не знала. Ми зустрілися на Чукотці. Я ж народилася в Рівненській області, в селищі Цукровий Завод Острозького району. Про Чукотку дізналася в років 13. Дуже любила читати про чукчів і ескімосів. В мене була книжка, написана в комуністичному дусі: як добре чукчам, що до них прийшла радянська влада, що в них таке світле комуністичне майбутнє. А мені їх так було шкода, якусь незбагненну до них мала любов. І казала вдома батькам: я хочу на Чукотку. Я не знала, що там прикордонна зона, що туди можна тільки за пропусками. Я хотіла туди. І коли ми приїхали з сім’єю в Тайшет Іркутської області, де батько був пастором (я там жила три роки), то все одно казала: я хочу на Чукотку, я хочу на Чукотку. Тато з мамою залишилися в Тайшеті, а я в 1995 році повернулася на Україну, в Рівне. Три місяці працювала у християнській фірмі, яка допомагає євреям виїхати в Ізраїль. І одного разу в церкві було молодіжне з’їздне зібрання. Проповідував брат Павло Радчук і каже, що приїхав, щоб на Чукотку відправити місіонерів. Тоді мені хотілося закричати, що я хочу туди, що це моя мрія має здійснитися. Бо я хоч і говорила про Чукотку, але вже не вірила, що туди потраплю, бо не знала як. І ось такі слова. Так, мені хотілося закричати, але мене стримало, що Павло ще сказав, що треба отримати благословення пастора, церкви, батьків. Думаю: нехай-но я розпитаю батьків. Бог прихилив серце тата і мами і вони мене відпустили, церква також відпустила. У вересні 1995 року я прилетіла в Анадир. Коли прилетіла, то потрібно було перепливати на катері затоку. Там аеропорт розміщений з одного боку затоки, а Анадир — з другого. Коли ми зійшли з катера, то нас зустрів Сергій Кулініч. Так ми познайомилися.

— І покохали один одного з першого погляду?

— Кохання з першого погляду не було, але дещо незвичайне сталося. Коли Сергій зустрів нас, то взяв наші сумки і йшов попереду, а Бог мені говорить в серці: «Твій». І це був такий ясний голос, я цей голос вже одного разу чула. Але я дуже запротестувала, думала, що то гріх перед Богом: я ж їду на труд, в мене мрії працювати для Бога, я навіть думки не мала про заміжжя. «Ні, — кажу. — Я не хочу». Минуло трохи часу. Ми ходили по місту і розвішували оголошення про зібрання. З нами була місіонерка Наташа Савчук. Сергій йшов попереду, і Бог знову сказав: «Твій». Я кажу: «Боже, я не хочу виходити заміж». А Бог знову каже: «Твій». Тоді я відповіла: «Боже, нехай на все буде воля Твоя». Спочатку Бог дав мені почуття до Сергія як до брата, я його жаліла, бо він так багато пережив, там було і розділення в церкві, люди, за яких він молився, відвернулися від нього. І мені було шкода його як рідного, а потім я зрозуміла, що то не тільки жалість, а й любов — її Бог дав мені в серце.

— Таню, тепер у вас четверо дітей, але ти все одно підтримуєш свого чоловіка в його праці саме на Чукотці?

— Якби я Сергія не підтримувала, то ми на Чукотці не були б. Коли я виходила за нього заміж, то дала йому слово, що де буде він, там буду і я. Вже десять років як ми одружені, і Бог допоміг мені стримати це слово, я ні разу не плакала, що вже досить, що вже їдемо на Україну. Хоча були люди, вони і зараз є, які кажуть, що вже досить, кажуть: дітей пожалійте. Тепер говорю Сергієві: діти підростають, вони тобі нічого не обіцяли, їм важко.

— Божих благословень тобі, Таню, твоєму чоловікові і дітям! Нехай Господь Ісус і далі зігріває ваші серці на далекій Чукотці, скрізь, де ви будете!

© «Благовісник», 3,2005