Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ДОРОГОЮ БАТЬКІВ

Автор: ЮРІЙ ВАВРИНЮК

«Батьки, приносячи своїх дітей до молитви (після народження), думають, що тим зробили все, що треба. Так, ви добре зробили, але не все. Приведіть ваших дітей до Христа в щоденній молитві, і не тільки в молитві, але й покажіть їм Христа через Слово Боже. Те святе насіння Слова Божого хай глибоко буде засіяне в їх дитячі серця і зросте на славу Божу і на радість батькам. «Син мудрий —потіха для батька, а син нерозумний — то смуток для неньки його» (Пр. 10:1). Наші діти — слава та плід майбутнього християнства, якщо будуть зґрунтовані на правдивій науці Христа».

Ці слова Михайла Вербіцького, надруковані у першому номері часопису «Євангельський голос», мимоволі згадалися мені, коли я слухав розповідь його сина Федора Михайловича Вербіцького. Того морозного недільного дня ми сиділи за чашкою чаю в затишній кімнаті і у спогадах поверталися в часи, які з повним правом можна назвати історією, але відгомін яких ще й досі живе на Тернопільщині.

Ця зустріч сталася з особливої причини: Федір Михайлович відзначав свій 80-річний ювілей. Погодьтеся, дата поважна і значуща. Втім, вік не є перешкодою для того, щоб продовжувати духовну працю. Працю, яку розпочав ще його батько. Коли я слухав про діяльність та життя Михайла Вербіцького, про те, скільки часу та сил він віддавав проповіді Євангелії, я не міг стриматися від запитання: «А як же сім’я? Чи, будучи заклопотаним духовними справами, він не забував про сім’ю?» Відповіддю може стати той факт, що усі семеро дітей Михайла стали щирими віруючими і всі ще й досі живуть і трудяться для Бога. Для мене це стало особливим підтвердженням того, що Михайло Вербіцький був не тільки відомим духовним діячем, але й справжнім християнином. Він ніс світло не лише для жителів Тернопільщини та Волині, але, що дуже важливо, і для своєї сім’ї, де, на жаль, бував не часто.

Михайло Афанасійович Вербіцький народився в 1900 році в селі Печірна Кременецького повіту, на Тернопільщині. У 1921 році в їхнє село повернувся з німецького полону Григорій Голубіцький, який там покаявся та прийняв Христа як особистого Спасителя. Із собою він привіз багато книг, в тому числі і Біблію, яку разом з односельцями читав вечорами. Люди були малоосвічені, прості, але їх торкалося Слово Боже. Проповідників не було, слухачі каялися від простого читання Євангелії. «З сусіднього села прийшов один чоловік, — згадує розповіді старших Федір Вербіцький. — Зайшов до хати, де зібрався гурток для читання Слова Божого. Саме звучали слова апостола Петра, який каже, що людині, яка пізнала слово істини, вже не можна повертатися назад до грішного життя, бо для неї це буде гірше першого. Він так пройнявся тими словами, що від них увірував, став хорошим християнином, а пізніше навіть пресвітером церкви».

Коли постало питання про служителя у церкві села Печірна, то віруючі вибрали на цю працю Михайла Вербіцького, враховуючи його розуміння Слова Божого, організаційні здібності. 1-3 травня у Кременці пройшов I з’їзд ХВЄ, на якому був присутній Михайло Афанасійович. Цей з’їзд мав велике значення тому, що на ньому був прийнятий статут церкви, віровчення та правила церковного життя. Пізніше Вербіцький стає старшим служителем церков Кременецького повіту, а в 1928 році на II з’їзді Союзу його обирають у члени правління. Він часто їздить по церквах, і не тільки у своєму повіті, бере участь у братерських радах, конференціях, виконує служіння скарбника Союзу. Пізніше він стає одним із заступників Бергольца — голови або, як це тоді звучало офіційно, предсідника Союзу.

«Батько, хоча походив з простої селянської родини, був мудрим чоловіком, — згадує Федір Михайлович. — Брати, з якими він працював, пізніше мені розказували про його працю. Казали, якщо вирішувалося якесь питання, то після батькових слів вже рідко коли можна було щось додати. Якось, пригадую, я був ще малим хлопчаком, пішов у сусіднє село, звідки моя мама, там у нас ще був садок. Йду дорогою, мене кіньми доганяє один чоловік. «Сідай, — каже, — хлопче. А чий то ти будеш?» — «Михалка Вербіцького» — кажу. «А, то розумний чоловік!» Я після цього часто приглядався до батька, думаю, по чому ж то видно, що він розумний. Іншого разу в одному селі було водне хрещення. І саме тоді, коли батько вже увійшов у воду, поприганяли худобу на водопій, зчинився галас, який заважав проведенню хрещення. Батько стоїть у воді, трохи навіть розгубився. А потім каже до хору: «Співайте пісню «Я вірю, прийде судний день». Хор заспівав. Там були такі слова: «Я вірю, прийде судний день, заграють ангели у труби, замовкне хор гучних пісень і всюди скорбно, страшно буде…» Ця пісня зазвучала як докір усім присутнім, галас стих, і зібрання продовжилося. Це говорить про духовну мудрість, яку мав батько».

Особливо благословенною та безцінною на той час стала праця щодо створення та виданні журналу «Євангельський голос». Михайло Вербіцький стає його активним автором і його духовні статті не менш благословенні, аніж проповіді та бесіди. В них він закликає до плідної духовної праці, зростання у вірі, лунають заклики до дітей та молоді, до створення недільних шкіл та юнацьких гуртків, хорів, до турботи про сиріт та бідних.

З 1929 року Михайло Вербіцький виконує служіння місіонера-благовісника серед православного населення. Цього не могло не помітити православне духовенство. Характерним є випадок, який стався в одному з сіл Кременеччини. Православний місіонер Перетрухін викликав Вербіцького на дискусію, щоб осоромити проповідника перед людьми. Зібралося багато селян, серед них були вороже настроєні, але й були прихильники євангеліста. Впевнений у своїй силі та знаннях, Перетрухін зневажливо назвав Михайла Афанасійовича «пастухом». Але коли Вербіцький почав говорити слово у силі Духа Святого, православний місіонер не знав, чим йому відповісти. «Пастух» Михалко відразу ж завоював повагу та авторитет серед слухачів — і це стало хорошим свідченням та своєрідною євангелізацією для людей. Варто зауважити, що сам Перетрухін закінчив своє життя у божевільні.

Після 1939 року, коли Західна Україна перейшла у склад Радянського Союзу, припинилося видання журналу, виникли труднощі у служінні. Союз офіційно перестав існувати. Ще перед вереснем 1939 року, передбачаючи мобілізацію до війська, Михайло Вербіцький передав справи Черському. Тоді на військову службу він не пішов, але у 1944 році, після звільнення Тернопільщини від німецьких окупантів, його забирають до війська. Як служитель, він мав надію на звільнення. В село навіть прийшов лист із запитом стосовно того, чи селу потрібен такий чоловік. Невідомо з якої причини і хто саме надіслав негативну відповідь: Вербіцький залишається у війську. На війні він служить у медчастині. В листах додому він писав: «Задоволений тим, що можу хоч чимось допомогти нещасним пораненим». Він сам отримує поранення, лікується. Приблизно за місяць до закінчення війни, виписується з лікарні і — зникає безвісти. Невідомо, як закінчилося життя відомого проповідника, чи на полі бою, чи від рук НКВД, але його праця не закінчилася.

Літом 1945 року після трирічної праці у Німеччині повертається додому старший син Федір. На три роки старша від нього сестра з гіркотою скаже: «Тепер тобі, Федю, доведеться усім бути за батька». Син став на місце батька не тільки в господарстві. Він вливається в життя та працю церкви, старші брати, які працювали з його батьком, в усьому підтримують його.

Згадує Федір Михайлович: «Ще у Німеччині ми в бараках проводили невеликі зібрання, читали Слово Боже, молилися. Але проповідницького досвіду я не мав. Коли повернувся додому, на першому зібранні «руководящий», як тоді називали, брат запропонував мені сказати слово. Як зараз пам’ятаю, читав я про Авраама, якому Бог сказав принести у жертву сина. Слухачі тоді від проповіді так розжалобилися, що «руководящий» відразу ж після проповіді закликав до загальної молитви. Згодом у сусіднє село потрібно було вибрати служителя. Вибір впав на мене. А через короткий час влада почала об’єднувати церкви, так що ця церква була приєднана до тієї, що була в нашому селі. Вже у цій церкві мене обрали пресвітером. На початку 50-х років на запрошення віруючого брата, який відбував покарання у Сухобезводній, я із сім’єю виїхав у Горьківську область, де прожив майже 10 років. Повернувшись звідти, оселився в Тернополі, приєднався до праці місцевої церкви. У 1967 році мене обрали, а в 1969 — рукопоклали на служіння пресвітера в Тернопільській церкві…»

Це служіння Федір Вербіцький виконує і донині. І хоча офіційно він передав справи церкви молодим служителям, ветеран продовжує працю свого батька. У свій 80-літній ювілей він такий же бадьорий та працелюбний. А рік тому, вирішуючи складну ситуацію, що склалася з журналом «Євангельський голос», керівництво Союзу ХВЄ попросило у Федора Михайловича допомоги. Він погодився взяти на себе редагування часопису, до народження якого був причетний його батько.

Благословення Вам, брате, міцного здоров’я, сили духа та Божої допомоги! Воістину, «син мудрий — потіха для батька…»

НАША БОРОТЬБА

Автор: МИХАЙЛО ВЕРБІЦЬКИЙ

Стаття з «Євангельського голосу», часопис 7-8, 1939 р.

«...наша боротьба не з тілом і кров’ю...» (Еф.6:12).

Життя людини – змагання і боротьба. Все людство бореться і змагається, щоб досягнути вищого ліпшого життєвого ідеалу. З історії ми знаємо про розквіт народів і одночасно про занепад інших; але загалом сторінки історії сповнені жахливих описів боротьби. І ця одвічна боротьба не привела ні до якої мети. Вже подавалися різні кличі, на котрі людство з жадобою кидалось, бо йому завжди обіцяли рай. Та дорога до щастя ще й досі не знайдена, а Цар спокою не знаний для загалу людства, а тільки для вибраних, хоч хор небесний вже давно співав пісню спокою. В тиху ніч в небеснім просторі звучали слова: «Слава Богу на висоті, на землі спокій, між мир, у людях добра воля» (Лук. 2:14). Адже тільки люди доброї волі знають силу слів цієї чудової пісні.

Христос для нас — надія слави. Так що ми сміло визнаємо Христову науку і не боїмося супротивників, бо для Слова Божого нема кайданів. Христос сказав: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я переміг світ» (Ів. 16:33). А апостол Павло каже: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4:7). Адже ж, за правду Божу «наша боротьба». Боротьба ця точиться між тими, хто визнає Господа, і тими, хто не визнає Його — і має свою давню історію і практику. Історія її починається від синів наших прародичів: Каїна і Авеля. Невірство чи безбожність — не винахід останніх часів, як деякі собі думають і кажуть, що віра в Бога і у вічне життя не для наших часів, що це вже минувшина для темних людей. Така думка не новочасна, ще грецькі філософи дали апостолу Павлу в Афінах таку відповідь, коли він їм проповідував віру в живого Бога і воскресіння з мертвих. Чуючи про воскресіння мертвих, про яке проповідував апостол Павло, одні посміхались, інші сказали: «Послухаємо про це наступного разу». Однак апостол Правди, не зважаючи на те, що мудрі світу цього відкинули правду Божу, проповідував Слово Боже і, маючи певність своєї віри і поклику, сказав: «...Знаю бо, в Кого я увірував, і певен, що сильний Він заставу мою зберегти до того дня» (2 Тим. 1:12). І проповідь Євангелії покорила тоді не тільки Грецію та її мудреців, але весь тодішній світ. Це було наслідком непохитної віри апостолів Правди Божої.

Практика цієї боротьби — вірність Богові. Біблія заповнена такими доказами, але ми для прикладу візьмемо один. Вавилонський цар Навуходоносор поневолив усі тогочасні народи, а разом з ними і Юдею. Будучи всесвітнім і нічим не обмеженим в своєму правлінні монархом, він задумав збудувати золотого боввана-ідола і поставити його на полі Деїрі в землі вавилонській. Висотою він був шістдесят ліктів, а шириною — шість. Для посвячення того ідола цар призначив день, коли повинні були зібратися усі його достойники.

І ось загриміли музичні інструменти, заспівали хори — і всі впали і поклонились перед золотою подобою, тільки три мужі, вірні слуги Єгови — Шадрах, Мешах і Авед-Неґо — не поклонились. Цареві було зараз же донесено, що мужі юдейські не послухали царського повеління — не поклонились царському образові-подобі.

В згаданій події стався несподіваний поворот. Навуходоносор побудував боввана в своє ім’я, щоб збільшити свою славу, а також ввести єдину релігію для всіх підвладних йому народів і тим зміцнити свою державу. Необмежений в своїх діях монарх не замислювався на тим, що його вимоги надмірні і перевищують всякі межі послуху навіть найбільш вірних підданих, бо людина, що служить живому Богові, не може переступити отих меж: «Віддайте кесареві кесареве, а Боже — Богові». Господь дозволяє смертній людині далеко зайти в своїх ділах і думках, але в свій час смиряє гордих серцем і нівечить діла й задуми їх, а тих, хто уповає на Нього, спасає. В цій події Господь принизив гордого і свавільного царя, а возвеличив Своє ім’я і об’явив Свою могутність і славу.

Боротьба віри з невір’ям, правди з неправдою і світла з темрявою, яка ведеться віками, не скінчилась, а стає дедалі грізнішою, немов передбачає швидкий кінець. Протягом своєї багатовікової історії правда Божа перемагала немало своїх ворогів і зруйнувала багато різного ідолопоклонства, і мужньо веде вперед своїх героїв-борців до рішучого і переможного кінця. Час остаточної розправи близький, тому ворог з усіх сторін ставить свою опозицію. Боротьба наша не тільки з явними безбожниками, але й з тими, котрі блиском своєї релігії й силою стараються закрити славу й правду Божу, як Навуходоносор, цар вавилонський. Світ завжди має свого боввана — людську славу й силу — і змушує дітей Божих поклонитись йому. Але хай збереже нас Господь і допоможе бути вірними Йому. На такого боввана завжди витрачалися колосальні кошти, але бовван зостається бовваном назавжди.

Правда Божа і ті, хто її береже, мають своїх ворогів, котрі проти неї воюють. Це диявол і всі ті, що роблять і люблять неправду. На цьому тлі ведеться наша боротьба — хоч грізна і завзята, але певна і чесна, спрямована до високої мети. Та й у цій боротьбі маємо впевнену перемогу, Сам Христос сказав, що ворота пекельні Церкви Його не подужають. Правди Божої вогонь не спалив (див. Дан. 3:25); леви не розірвали (див. Дан. 6:22); її смерть не втримала в гробі, вона живе (див. Мт. 28:6); вона була на вогнищах і в темницях — та все перемогла. Навіть коли б нас спіткало переслідування і було заборонено нам проводити наші богослужіння, й віднято всяку свободу, однак ми й тоді маємо йти вперед в нашій боротьбі і зоставатися вірними своєму Господові. Церква Христова за днів апостольських була переслідувана, але вона і в такий час успішно розвивалася і сягнула аж до кесаревого дому (див. Фил. 4:22). Переслідування ніколи не перешкоджали, але навпаки — зміцняли дух вірних.

Безбожність наших днів має свою причину, а Бог має в тім Свою мету. Причиною безбожності є саме християнство, котре далеко відійшло від правди Божої, і Церква Христова (всесвітня, незалежно від деномінацій) складається не тільки з тих, хто щиро визнає Христа за Сина Божого, а Його науку за правило життя, а й з різних елементів і навіть з явних атеїстів-безбожників. Церква не була пильною і не берегла себе, тому й опинилася під впливом духа безбожності. І нині життя християнське нічим не відрізняється від життя безбожника, хіба що приналежністю до церкви. А правило апостольської науки каже, що церква Христова повинна бути святою і непорочною (див. Еф. 5:27). Тому ми можемо бути впевнені, що боротьба нинішніх безбожників допущена з волі Божої. І Бог має на меті через цю боротьбу відділити Своїх вірних дітей і очистити Свою Церкву від усяких шкідливих елементів, які навіть не належать до неї, щоб Церква Божа була свята і непорочна.

Нехай нас, вірних слуг Христових, ця боротьба не страшить, бо вона призначена для певного успіху Євангелії. «Отож, браття мої любі, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь в ділі Господньому завжди, знаючи, що праця ваша не марна перед Господом» (1 Кор.15:58).

© «Благовісник», 1,2005