Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЮВІЛЕЙ ТОМАКІВСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Автор: Геннадій АНДРОСОВ

Запорізькі козаки не лише захищали українські землі від загарбників, але освоювали нові території, започатковуючи поселення. Недалеко від Запоріжжя розкинулося містечко Томаківка, згадка про яке відноситься до 1552 року. Козаки, проїжджаючи біля тієї місцевості, вдалині побачили яскраво-червоне поле. Вони говорили: «То маківка цвіте». Перші поселенці так і назвали те селище — «Томаківка». Сьогодні там майже не побачиш червоних маків, але в цьому містечку, яке нараховує 8 тисяч жителів, є інші квіти, які вирощує Господь у Своєму квітнику — це діти Божі. Унікальність Томаківки насамперед у тому, що там є чудова церква християн, яка нині нараховує 210 членів. Згадка про перших віруючих в Томаківці сягає початку XIX століття. Саме тоді в той край широко переселялися німецькі колоністи, які здебільшого були менонітами і лютеранами. Також туди були переселені так звані духобори і молокани, інакомислячі релігійного кшталту. Це сприяло проповіді Євангелії місцевим жителям. Але томаківська церква ХВЄ, яка носить назву «Відродження», вважає своїм днем народження 1924 р., коли віруючі почали отримувати хрещення Духом Святим із знаменням інших мов. Тому 11 вересня цього року церква «Відродження» відзначила свій 80-річний ювілей.

Зусиллями Михайла Мокієнка і Степана Тищенка була видана брошура «Відродження на Томаківщині», присвячена цьому ювілею.

Євангельський рух на Томаківщині був складовою частиною загальноросійського руху, котрий розпочався в др. пол. XIX ст.. Ось який підсумок про життя церкви початку XX ст. зробили брати у вищезгаданій брошурі: «Утворення євангельських церков сприяло розширенню Христового вчення. Розвиток общин не стримала ні війна, ні зміни державної влади, ні інші катаклізми, якими був насичений той період. На сер. 20-х рр. кількість євангельських віруючих на Томаківщині досягла 500 членів, що проживали більше ніж в десяти населених пунктах, мирно співіснуючи з іншими релігійними течіями та місцевою владою, котра на той час відносно толерантно ставилася до віруючих».

Одними з перших євангельських віруючих в с. Томаківці була родина Мокієнків. Сисой Михайлович (1852-1928) — голова сімейства, раніше за інших прийняв Христа. Його сини, Максим і Михайло, ще в дитинстві увірували в Христа. Відомо, що з 1916 р. церкву очолив Михайло. На сьогодні пресвітером церкви є його онук: також Михайло. Цікавий факт: у родині Мокієнків виникла традиція — старшого сина називати Михайлом. Брошуру про томаківську церкву написав Михайло з четвертого покоління: правнук Михайла Сисоєвича. Найменший Михайло на сьогодні несе в церкві служіння диякона.

Як відомо, у 1921 р. до Одеси приїхав Іван Воронаєв, який пережив хрещення Духом Святим, будучи в еміграції у США. З Одеси євангельське вчення про хрещення Духом Святим потужним потоком розповсюдилося в інші куточки України. У 1924 році досягло воно й Нікопольського краю. Першим отримав хрещення Василь Гончаров, який разом з деякими братами терміново прибув до пресвітера Михайла Мокієнка з цією новиною. Брат Михайло зайняв очікувальну позицію, але під час молитви у його домі Бог хрестив Святим Духом п’ятьох сестер. Це переживання супроводжувалося пророцтвом і потужною емоційною дією. Пресвітер був вражений і одразу почав вимагати, щоб сестри вели себе спокійніше. Та, добре розуміючи Писання, брат Михайло Сисоєвич не зміг противитися Духові Святому і вже наступного дня в зібранні, коли гості від’їхали, пережив те саме. Хрещення Духом Святим сприяло більш активній і ширшій проповіді Євангелії в інших селах краю. 1926-27 рр. — час бурхливого благовістя і особливого духовного пробудження в районі. Наприклад, лише в 1927 році в заповіт Бога увійшло 99 чоловік. Тоді богослужіння в обов’язковому порядку відбувалися щовечора по хатах. На чільне місце в житті церкви було поставлене питання особистої святості. Страх Божий був на віруючих. Але час релігійної свободи скоро закінчився і переріс у жорстокі гоніння. Саме хрещення Святим Духом та завдяки цьому швидкий розвиток п’ятидесятницької церкви в Томаківці став тим потужним фактором, що дозволив не лише розповсюдити Благу Звістку, а й зберегти її в тяжкі роки випробовувань.

Церкві ХВЄ в Томаківці влада відмовила в реєстрації, через це її члени особливо потерпали за проведення своїх зібрань. 4 лютого 1928 р. Михайло Сисоєвич, пресвітер церкви, відійшов у вічність. Незадовго до смерті він говорив дружині: «Буде колективізація, мене все одно заберуть, дітей розкидають по світу. Краще, щоб я перейшов до Христа». У день похорону був сильний мороз, але зібралося більше 400 людей. Однак вже прямо на похороні представники влади заарештували близько десятка братів, активістів церкви. Саме знищуючи керівників громади, влада вважала, що знищить всю церкву. Але сам Христос сказав, що ворота пекельні не здолають її. Саме ця думка переважала у проповідях і вітальних словах служителів місцевої церкви та її численних гостей на святі 80-річного ювілею.

Знаходилися брати, що брали на себе відповідальність за керівництво церквою у передвоєнні роки гоніння церкви. Служіння і далі таємно відбувалися по домівках. Голодомор 1932-33 рр. відчутно вдарив по населенню Томаківщини. Але Божою милістю жоден з віруючих не помер з голоду! Згадують випадки, коли Сам Бог давав повеління певним людям принести їжу тим, хто потерпав найтяжче (зокрема родині Мокієнка М. С., в якій залишилося 7 маленьких дітей).

В часи німецької окупації церква ХВЄ мала можливість вільно збиратися. Тоді керівну духовну працю громади звершував Сидір Вовк. Наприклад, 31 травня 1942 р. в завіт Бога увійшло 28 членів. Очевидці згадують, що у той день весь берег річки, де відбулося перше легальне водне хрещення за останні 10 років, «хвилювався, як море, і був білим від жіночих голів вкритих хустками, тому що чоловіків не було».

Після закінчення війни радянська влада намагалася штучно загнати всі церкви євангельського напрямку в одне об’єднання. У Томаківці також об’єднали баптистів і п’ятидесятників. Але, незважаючи на те, що в 1946 році церкву вдалося зареєструвати, її нормальне легальне життя стало неможливим. Водні хрещення відбувалися таємно, зазвичай вночі. Хоч влада категорично забороняла вплив на молоде покоління, членами церкви у 50-і роки таємно ставала молодь.

На той час особливо відповідальне служіння виконував Яків Маковецький (саме він хрестив молодь і давав шлюбні наставлення віруючим), який тяжко хворів перед смертю. Він не приймав обезболюючих, а говорив: «Господи, що не так в мені – випалюй Своїм вогнем, щоб я був чистим!» Справді, Томаківська церква мала достатньо вогняного випробування, але з Божою допомогою пройшла через нього і зберегла свою життєздатність впродовж усіх років гонінь. Лише на початку 80-их років повіяло свободою, хоч ще в 1984 році водні хрещення відбувалися таємно вночі. Коли в 1982 р. на одному з богослужінь Духом Святим було проголошено, що незабаром Слово Боже буде вільно проповідуватися, а Біблію можна буде купити без перешкод, цьому мало хто повірив. Перше відкрите зібрання в Томаківці відбулося восени 1988 р. в будинку культури. На той час церква нараховувала 90 членів!

Окремим періодом життя церкви «Відродження» можна назвати час будівництва дому молитви (1993-99 рр.), де нині відбуваються богослужіння. За той час церква не лише отримала чудовий дім, а й змогла перебудувати власну структуру для більш ефективної діяльності, дати новий початок різнобічним напрямкам служіння, зрости чисельно і якісно. На сьогодні церква в Томаківці слугує центром для поширення Євангелії в навколишніх селах району. Зареєстровані її філіали в п’ятьох селах, крім цього ще в чотирьох інших ведуться регулярні богослужіння. Церква «Відродження» має декілька відділів служіння: хоровий, дитячий, жіночий, молодіжний, євангелізаційний та молитовний, які ведуть серйозну працю в місті та районі, бере участь в утворенні і становленні деяких інших церков в області: зокрема в Петриківці і Межовій. А пресвітер церкви Михайло Михайлович Мокієнко виконує служіння старшого пресвітера церков області і виконує обов’язки регіонального заступника голови Союзу Церков ХВЄ України єпископа ПаночкаМ.С.

Отже, 11 вересня 2004 р. церква «Відродження» зробила певний підсумок свого життя та діяльності за 80 років. У цей день відбулося справді свято для всіх присутніх у домі молитви, яке розпочалося опівдні і закінчилося ввечері святковою вечерею. І хоч саме богослужіння йшло більше 4 годин, мало хто звертав увагу на годинник, настільки приємно було відчувати ту атмосферу любові і Божої присутності впродовж усього зібрання. Не випадково це свято розпочалося з посвячення каменю біля входу в дім молитви з написом: «До цього місця допоміг нам Господь! » (1 Сам. 7:13), який слугуватиме постійним нагадуванням про той пройдений тяжкий 80-річний шлях томаківської церкви і про те, що завдяки Божій милості та опіці церква існує і буде жити вічно! Бо це — Церква Ісуса Христа!

Берегиня роду Мокієнків

Спогади ветерана церкви Ніни Кузьмівни Мокієнко

Я народилася в с. Червоногригорівка Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. в 1923 р. в сім’ї православних християн. Батько був у церкві регентом, дідусь — старостою. Ми ходили до церкви, знали про Бога, але самого Бога не знали. Так продовжувалося до 1942 р. Тоді мене тричі намагалися забрати в Німеччину. Але кожного разу мені вдавалося уникнути цього, на третій раз я втекла спочатку в Марганець, а потім аж у Томаківку. Там переховувалася у родині віруючих Мокієнків, куди мене направив чоловік моєї сестри (він вже був євангельським віруючим).

Так я переховувалася до жовтня 1943 р.. Вже тоді мої батьки почали ходити на зібрання п’ятидесятників. А мій майбутній чоловік Михайло Михайлович у той час був на війні. Після третього поранення його демобілізували. А його мати, Параска Пимонівна, порадила йому відвідати мою родину з натяком на те, щоб взяти мене за дружину. Так і сталося: ми побралися у 1948 р. У нас народилися три доньки і син Михайло.

Саме чоловік моєї сестри Галі запропонував мені відвідати зібрання євангельських християн. На тому зібранні я покаялася, а 20 червня 1942 р. прийняла хрещення. Я була вчителькою, тому мене через деякий час звільнили через те, що я увірувала в Бога. Через віру мені важко було влаштуватися на роботу, лише в 1952 р. я стала працювати бухгалтером у заготконторі. Хоч і на цій роботі мене двічі знімали, а потім поновлювали.

Ми щовечора збиралися на гарячі молитви (особливо пам’ятні зібрання у домі Гончарових), хоч щодня тяжко працювали. Також ми всі, старші і молодші, брали щотижневі пости, від вечора до наступного вечора. Пригадую, коли мене хотіли зняти з роботи в 1962 р. (а в мене 4-місячна дитина), то я три дні тримала піст і сім днів ревно молилася, аж доки мене знову не поновили на сьомий день.

Дивлячись на сьогодення церкви можу сказати, що, на мій погляд, вже не така ревність за Богом у багатьох віруючих. Хоч організаційно тепер поставлено все на високий рівень, але вогонь Духа Святого пригас. Раніше від влади було гоніння, можливо, це було тим поштовхом для більш ревної молитви. Пригадую свого покійного чоловіка: навіть у неділю він вставав о четвертій ранку, йшов поратися на ферму, а потім йшов відчиняти дім молитви. Раніше його ніхто не приходив. Він був дуже відповідальним чоловіком і служителем церкви.

Тепер я постійно молюся за дітей, онуків, правнуків. Я завжди благословляю їх, як вони куди від’їжджають, особливо сина Михайла. Моє побажання усім віруючим, щоб були більше ревними, молилися про хрещення Духом Святим, щоб у зібранні все було пристойно, як годиться для християн. Щоб повага була до старших. А головне, щоб постійно несли звістку Євангелії, використовуючи цей час свободи, що дав Господь.

Михайло Михайлович Мокієнко: дорогою батьків

Я мав привілей народитися в четвертому поколінні віруючих — євангельських християн. Мій дід, Михайло Сисоєвич, увійшов у заповіт Бога ще в 1910 р., а в 24-річному віці його обрали пресвітером баптистської церкви. Через 5 років, у 1924 р., він отримав хрещення Духом Святим. Відтоді розпочався відлік п’ятидесятницької церкви селища Томаківка, де я й народився 21 листопада 1955 року. Я з’явився на світ третім у сім’ї Мокієнків: Михайла і Ніни. Моя мама тяжко переносила вагітність, і лікар суворо попередив тата, що є загроза втратити не тільки дитину, а й жінку. Він запропонував перервати вагітність, але тато сказав, що вони віруючі і ні в якому разі не підуть на такий крок. Лікарі, знявши з себе відповідальність, відпустили маму додому. Вона була в пригніченому стані, але, не втрачаючи надії, в той же вечір пішла на молитву, де з рясними слізьми молилася до Господа. Тоді одна з сестер підійшла до неї і підкріпила її такими пророчими словами: «Ти народиш сина, і він буде проповідувати Моє Слово!» Я вже прожив 49 років і щиро дякую Господу за Його милість і за своїх батьків. Мій тато відійшов у вічність у 2000 р., а мама ще жива.

З дитинства я яскраво пам’ятаю ті сердечні зібрання, що відбувалися по домівках, у нашій хаті. Також ті щирі відносини, що панували у спілкуваннях серед віруючих, не могли пройти мимо моєї уваги. З дитинства я був знайомий з вченням Біблії. У 9-річному віці вперше прочитав пророчу книгу Біблії — Об’явлення. Хоч я багато чого не розумів, але це поклало глибокий відбиток на моє серце.

Я час від часу відвідував зібрання, хоча вчителі забороняли те робити. У школі навчався добре. Моя мама була вчителькою, вона нас привчала до порядку в заняттях. Звичайно нас, дітей віруючих батьків, усіляко принижували.

Особливо яскрава подія у моєму духовному житті відбулася у січні 1973 р., коли в Томаківку приїхала група віруючої молоді з Запоріжжя. Їхнє служіння Богові справило на мене, 17-річного юнака, неабияке враження. Хоч мама раніше говорила, щоб я молився за хрещення Духом Святим, але саме після цього служіння я особливо став про це ревнувати, і отримав цей дар. А водне хрещення я прийняв восени у 1974 р. о 22 годині, яке наді мною і ще декількома молодими людьми звершив двоюрідний брат мого батька, який на той час був пресвітером у церкві міста Марганець. Саме це хрещення слугувало своєрідним поштовхом для подальших вечірніх зібрань молоді по домівках. Старші брати стали нам пропонувати проповідувати Слово. Я й досі пам’ятаю те хвилювання, що я мав на першій проповіді.

Мої ровесники, що не вступали до комсомолу, переживали сильні гоніння. Мене ж Бог якось оберігав від утисків. Зі мною директор мав індивідуальну бесіду, в якій наголосив, що кожний комсомолець повинен бути войовничим атеїстом, «а який же з тебе комсомолець-атеїст, як ти віруючий?» Ця порада мені добре допомогла, коли я навчався в автотранспортному технікумі і мені знову пропонували вступити до комсомолу. Я мав сильні випробування, особливо через введення предмету «Атеїзм», який викладав полковник у відставці. Хоч він був євреєм, але був затятим безбожником. Я відповідав не так, як він того бажав, тому я отримав двійку за рік. Мене не могли перевести на наступний курс. Я молився до Бога і думав, яке правильне рішення прийняти. За порадою одного брата звернувся до уповноваженого в справах релігії, керуючись правом на віросповідання згідно положення Конституції. Саме тоді я згадав слова з однієї брошури Леніна, де були такі слова: «Только в России да в Турции из европейских государств остались самые позорные и несправедливые законы против людей иной, не православной веры». Коли я процитував ці слова уповноваженому, він здивувався, а потім зателефонував директору технікуму і дав вказівку, щоб мене переекзаменували. Мені поставили три бали, і хоч я не отримував стипендії, але Господь мене потім щедро винагородив упродовж усього подальшого життя. Ще багато було виховних бесід зі мною, та якщо Господь дав Духа Свого, як можна прийняти «доводи» безбожників?! Бог настільки оберігав мене, що навіть в армії я носив з собою в кишені Євангелію і її не відібрали в мене.

Спочатку я був керівником молоді церкви. Разом з молоддю нашої церкви я відвідував Західну Україну: міста Рівне, Луцьк, село Башлики, в якому я знайшов свою половину, дружину Лідію. У 1980 р. ми побралися. Покійний брат Володимир Антонович Рихлюк, пресвітер з Луцька, вінчав нас. Тепер у нас зростає четверо синів, які служать Господу. У 1983 р. мене рукопоклали на дияконське служіння. Прихід перебудови ми зустріли з великою радістю. Поштовхом для цього я вважаю святкування «1000-ліття хрещення Русі». Бог використав цю дату для початку більш активної проповіді Євангелії. З 1978 до 1993 року я працював машиністом насосної станції. Це була зручна праця для мене, тому що я добу працював, а потім три доби був вдома і використовував цей час для служіння.

© «Благовісник», 4,2004