Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЙОГО ЖИВА НАДІЯ

Автор: Геннадій АНДРОСОВ

«Одне життя на цьому світі, воно так скоро промине, але все те, що ти зробив для слави Божої, завжди буде з тобою». Ці слова були девізом у житті Івана Дем’яновича Зінчика. Він їх прочитав, коли йому було 27 років, на стіні в кімнаті одного віруючого лікаря, до якого прийшов по медичну довідку для вступу в сільськогосподарський інститут. Ці слова так вразили його серце, що він вступив на навчання не в інститут, а в Біблійну школу.

Іван Зінчик народився 5 жовтня 1924 року. І в жовтні цього року йому виповнилося б 80 років. 50 років свого життя він віддав праці для слави Божої.

Брат Іван прожив нелегке, сповнене драматизму життя. Безтурботні роки раннього дитинства у мальовничому куточку української землі змінилися лихоліттям насильницької колективізації селянства, до якого належала й родина Зінчиків. Божою милістю пережив голодомор 1933 року. А згодом війна. Вісімнадцятирічного Івана вивезли на примусові роботи до Німеччини, де він пройшов через пекло концтаборів. Закінчилася війна, Господь зберіг юнака, хоч йому довелося декілька місяців лікуватися в госпіталях Німеччини. Через хворобу одразу виїхати в Україну не зміг, а коли одужав, вирішив емігрувати в Канаду. Така була воля Божа, бо саме там він увірував у Господа Ісуса Христа.

Незважаючи на те, що Іван Зінчик більшу частину свого життя прожив за межами Батьківщини, він залишився вірним сином України. Можна з упевненістю сказати, що його серце й думки завжди були з українським народом. Коли він навернувся до Бога, у нього було одне бажання: донести Євангелію спасіння багатостраждальній Україні. Християнські радіопередачі Зінчика лунали в радіоефірі понад 30 років по всій території колишнього СРСР. А радіопередача «Жива надія», котра з’явилася після того, як Бог зняв «залізну завісу» атеїзму з нашої країни, у 1992 році ластівкою залетіла в оселі українців. Вона знайшла відгук у багатьох серцях. Іван Зінчик говорив завжди просто, щиро і прямо, через це його любили всі. Я читав безліч листів від вдячних православних християн, які вважали його за свого. Справді, такий дар може дати лише Бог!

Іван Дем’янович родом з Полтавщини, тому він особливо вболівав за неї. Багато церков на Полтавщині започаткувалися саме з його благословення. Доми молитви в районних центрах: Миргороді, Пирятині, Чорнухах, Лубнах, Семенівці, в селі Оболоні придбані за кошти, які дав Бог через руки Івана Зінчика. Він завжди матеріально підтримував багатьох проповідників, пасторів, євангелістів. А для скількох вбогих, сиріт і вдів була завжди щедро відкрита рука брата Івана — годі й порахувати! Перша християнська газета Полтавщини «Жива надія» також започаткувалась з благословення брата Івана як ще одне конкретне продовження його справи.

Після смерті Івана Зінчика його справу продовжила донька Ненсі. Саме їй Іван Дем’янович заповів продовжити розпочату ним євангельську працю в Україні. Заради цього Ненсі пожертвувала своєю світською роботою, в якій досягла неабияких успіхів, щоб повністю присвятити себе радіопередачі.

— Чи тільки батьківський заповіт спонукав тебе до цього? — запитав я її.

— Якби тільки заповіт, то навряд чи праця мала б такий успіх.

— То значить віра?

— Не тільки. Це більше, ніж віра. Це любов до наших людей в Україні, й ця любов глибоко в серці. Ми всі в свій час станемо перед Господом, і я хочу почути: «Добрий слуга Мій! Ти мудро використав даний тобі час на землі!»Бог до цього місця допоміг нам, сподіваємося й віримо, що вірний Господь допоможе й надалі.

Спасибі, Боже за життя

Слава Богу, «Жива надіє»! Хочу розповісти про те чудо, що вчинив у моєму житті Бог. Почну з самого початку.

Народилася я в 1977 році в Полтаві, в багатодітній сім’ї. Нас було в батьків семеро дітей. На жаль, моя мама вела аморальний спосіб життя, частенько заглядала в чарку, а тато більшу частину свого життя провів у тюрмі. Отож, їм не було часу дивитися за нами. Мама цілими днями десь була, а ми сиділи вдома самі. Коли мені виповнилося 6 років, то усіх нас здали в інтернат, крім старшої сестри — вона вийшла заміж. Спочатку я була в Полтавському інтернаті, а потім мене перевели до Кобеляк. Я опинилася сама між чужими людьми, без братів і сестер, без тата й мами. Часто вночі плакала, бо так хотіла до мами, мені не вистачало її тепла. Для мене справжньою радістю була мить, коли мама забирала мене на канікули додому. Але то була лише мить... Вихователі нас частенько били, бо нас не було кому захистити. Ще в школі я повірила, що Бог є і Він усе бачить. Тільки тепер розумію, що Бог мене оберігав, хоча життя моє було несолодке. Я закінчила школу, переді мною відкрилися широкі двері «вільного» життя. Моя старша сестра запропонувала мені жити у неї. Але в неї сімейне життя пішло шкереберть, тому через деякий час вона, тицьнувши 2 гривні, випровадила мене геть. Я купила пачку кукурудзяних паличок, а на решту грошей — конверт. Написала батькам листа, щоб вони приїхали й забрали мене до себе, бо в мене немає за що приїхати до них самій. Я чекала відповіді, майже весь час перебувала надворі, а тоді була зима. Вдень блукала по вулицях, у лісі, а на ніч просилася до знайомого хлопця. Одного разу, блукаючи в лісі, вирішила закінчити життя самогубством, думаючи, що так мені буде краще. Я пішла до річки, стала на самий краєчок урвища і подивилася вниз на швидкоплинну воду. Я затрималася на мить, і раптом мою свідомість пронизали такі слова: «Не роби цього, ти не маєш права на це, на твоє життя має право тільки Господь». Я відсахнулася назад, мені стало дуже страшно, бо подумала, що Бог усе це бачить. «О, якби батьки приїхали за мною!» — думала я і пішла до хати своєї сестри. Там я зустріла батька... Зустрівшись з мамою, ми обидві дуже плакали. Я стала жити з батьками. Спочатку все було ніби добре, але життя без Бога не може бути добрим. Через деякий час мама вимушена була втекти з села (батьки на той час вже жили в селі), бо дуже проштрафилася перед односедьцями. Я залишилася з батьком, але він почав мене дуже бити, і я боялася приходити додому. Батько захопився наркотичним бізнесом. Одного разу він повіз макову соломку в Полтаву і його там вбили.

Я знову залишилася нанаодинці з собою. Як жити далі? Я не знала, що мені робити, я нікому не була потрібна. Знову думки про смерть почали невідступно лізти в мою голову. Якось увечері я лежала на ліжку, а думка про смерть молотом пульсувала в моїй свідомості. І раптом, як крізь сон, я почула слова, що долинули з радіо, яке стояло поряд, воно було включене: «Дорога душа, якщо тобі важко в цю хвилину, стань на коліна, поклади свою руку на радіо, будемо молитися...» Це була «Жива надія»! Моє все єство затремтіло, я підхопилася з ліжка, впала на коліна, почала плакати й просити Господа, щоб допоміг мені. Я відчула, що Бог почув мою незграбну молитву, бо мені стало дуже добре.

Через декілька днів до мене приїхала мама. Згодом я вступила на навчання в Миргородське ПТУ №44. Тоді познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Хоча він пересувається за допомогою інвалідного візка, але в ньому я відчула якусь батьківську ласку, чого завжди не вистачало мені. У нього доля, схожа на мою. Ми стали жити разом. Він навчив мене готувати їжу і бути господинею в квартирі.

Якось прямо на уроці я написала вірш «Спасибі, Боже, за життя» і дала його прочитати вчительці, яка є віруючою. Вона запросила мене до церкви. Згодом я покаялася в своїх гріхах, яких у мене було дуже багато. Тепер, з Божою допомогою, я можу прощати й просити вибачення. 22 липня 2000 року разом з мамою свого чоловіка я увійшла в Заповіт Бога. Відтепер я впевнена, що в мене є Батько, Який ніколи мене не залишить.

Катя Бугорська, м. Миргород

Із книги «Промінь надії», виданої радіопередачею «Жива надія».

© «Благовісник», 3,2004