Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЦЕРКВІ КАМ’ЯНКА – 90

ГЕНАДІЙ АНДРОСОВ

Кам’янка — одне з найбі¬льших сіл на Буковині. Воно нараховує приблизно 7 тисяч жителів. Перша документальна згадка про Кам’янку відноситься до 14 століття, але розкопки свід¬чать, що там набагато раніше жили люди. Для християн Кам’янка відома насамперед тим, що в ній є жива євангельська церква, яка 16 червня цього року відзначила своє 90-річчя. Тепер громада нараховує бли¬зько 600 членів. Разом з дітьми і підлітками, які ще не увійшли у заповіт Бога через водне хрещення, — понад 1000 осіб. Дім молитви цієї церкви — справжня прикраса селища.

Приблизно 1,5 тисячі жителів Кам’янки емігрували за кордон, з них переважну бі¬льшість складали члени кам’янської церкви ХВЄ. Віруючі напівжартують, що в цьому також був промисел Божий, інакше їхній дім молитви не вмі¬стив би усіх. І цього року 38 нових осіб вливаються до ка¬м’я¬нської церкви через водне хрещення. Хрещення було за¬плановано на 26 липня, але через сильні дощі цю подію перенесли на пізніше.

Так склалося, що я приїхав до Кам’янки саме в той день, коли була сильна півторагодинна злива, внаслідок чого виник потік води, що наробив дуже багато шкоди. Такого стихійного лиха не пам’ятають навіть 80-річні бабусі. Пресвітер церкви Іван Величко запропонував громаді допомогти тим членам церкви, хто постраждав найбільше. А для двох сімей громада вирішила допомогти побудувати спільними зусиллями нові оселі на новому місці, тому що їхні будинки стали непридатними для проживання. Пастор Величко разом з церквою звершив подячну молитву за те, що Господь зупинив стихію, наслідки якої могли би бути значно трагічнішими.

А ми перенесемося на початок 20 століття, коли була заснована громада євангельських християн у Кам’янці.

У 1917 році з Першої світової війни повернувся до рідного села Кам’янка Петро Глущак, який під час війни зустрівся із євангельськими християнами, від яких почув і прийняв Слово Боже. Зрозумівши і повіривши, що Ісус Христос є Спасителем усім людям, Петро відкрив своє життя для Нього і там же, в Угорщині, прийняв святе водне хрещення, увійшовши в заповіт Господа.

І з того дня в селі Кам’янка почала проповідуватися Євангелія рідною мовою. Нелегкі випробування довелося перенести брату Петру від своїх рід¬них, а особливо від влади та православ’я.

Першою увірувала в Ісуса Христа вся сім’я Григорія Мора¬ря, опісля сім’ї Танасія Мораря, Івана Сочована та Тодора Мораря, в хаті якого роз¬почали проводити перші богослужіння. Тодор Морар серед усіх був найактивнішим, тому перші християни Кам’янки обрали його своїм керівником.

У 1919 році відбулося перше водне хрещення на сільській річці Серет, яке проводив брат Логін Мотреску із Корчівців. Він був служителем на декілька сіл, де народжувалися євангельські церкви.

Цією групкою вістка спасіння поширювалась по всій Ка¬м’янці. У 1926 році відбулося перше рукопокладення на пресвітера, якого удостоївся Іван Карлійчук.

У 1929 році братом Петром Ротарем була організована перша дитяча недільна школа, де дітки мали можливість почути звістку про Спасителя Ісуса Христа рідною мовою.

У І930 році брат Тимофій Балашок віддав свій будинок під дім молитви. А в 1932 році, коли членів церкви було вже більше як півсотні, постало питання про будівництво окремого дому молитви. І в цьому ж 1932 році на леваді брата Тимофія Балашка був збудований гарний дім молитви.

Влада села на чолі зі священиком підняла крик, посипалися погрози, але дім уже стояв, і послужив він народу Бо¬жому немало років. Усе буді¬вництво обійшлося в 60000 румунських леїв, а віруючих було на той час 30 сімей. Для порівняння: ціна однієї корови була 2500 леїв. Отже, на кожну сім’ю припало по 2000 леїв.

У 1930 році в церкві покаявся молодий енергійний чоловік, з яким у майбутньому пов’язана значна частина іс¬торії церкви. Це був Іван Степанович Воробець з дружиною Фрузею.

У 1933 р. брат Воробець почув про хрещення Духом Святим та дію дарів Духа Святого в церквах Буковини на півночі. І він однієї неділі, взявши Сандика Симчука та Георгія Воробчука, подався до села Костіш. Те, що вони там пережили, було чимось особливим. Тому вже наступної неділі 16 братів та сестер двома возами поїхали до Костіша. Побачене там всіх переконало в правдивості написаного в Євангелії про хрещення та дію дарів Святого Духа. У 1934 році брат Іван Воробець був рукопокладений на пресвітерське служіння братом Георгієм Бродіним.

Нелегко було братам-служителям у той час, бо тільки пра¬вослав’я в Румунії бу¬ло визнане державою релігією. Тоді Ка¬м’янка була під владою Румунії. Священику були надані більші повноваження, аніж голові сіль¬ської ради. Гоніння, яке здій¬сню¬вало проти віруючих православ’я під керівництвом свого духовенства, єднало всіх братів і сестер Кам’янки в одне духовне тіло (особливо в період Другої світової війни). Під час німецької окупації почалися ще більш жорстокі переслідування. Вибір був конкретний: або в православ’я, або в тюрму. Одного дня було арештовано більше як 50 членів церкви, із них — 38 сестер-матерів, багато з яких залишили немовлят, яких заборонили брати з собою в тюрму.

Шкода, що ми не можемо сьогодні назвати всіх імен тих людей, які не побоялися ані тюрми, ані смерті, залишивши свої хати та дітей, і зберегли вірність Господу. Шеф жандармерії, виряджаючи їх із села, насміхався з них у присутності інших односельчан такими словами: «Коли води річки Серет потечуть уверх, на захід, тоді ці люди повернуться знову в село».

Але незабаром румунам довелося втікати від радянської армії, а вірні Господу наші брати і сестри повернулися до своїх сімей, до рідного села з великою радістю. Це ще один доказ того, що Бог живий, і те, що неможливе людям — можливе Богові. Радянський Союз, прийшовши до влади на Буковині у 1944 році, мобілізував на війну всіх чоловіків віком від 18 до 50 років. Кам’янську церкву це також не обминуло — 22 брати були забрані на війну. Із усіх мобілізованих до рідного села не повернулося більше 200 чоловік, але, на диво всіх односельчан, усі брати кам’янської церкви ХВЄ повернулися живими.

У 1945 році наказом держави відбулося офіційне об’єднання всіх євангельських конфесій в один союз євангельських християн-баптистів. У 1946 році у церкву Бог послав особливе духовне пробудження, яке підготувало народ Божий до майбутніх тяжких випробувань з боку радянської влади у 1948 році.

Звернімо увагу на такий момент історії цього періоду: ті¬льки за два тижні Духом Святим були охрещені 86 осіб, деякі з них отримали дари Святого Духа. І що дивує: ті, які не розуміли цього, не відійшли від церкви і не стали перешкодою цьому пробудженню. Це чудовий зразок того, як прикладати зусилля, щоб зберегти єд¬ність духа в союзі миру.

У 1948 році брати Іван Воробець, Штефан Циганюк і Михайло Чухрій поїхали до Дніпродзержинська на під¬пі¬льний з’їзд. Метою з’їзду було дійти до згоди про створення союзу ХВЄ п’ятидесятників на території СРСР. Майже всі делегати цього з’їзду були ареш-товані, а опісля засуджені на терміни ув’язнення від 5 до 25 років. Після засудження брата Воробця на 25 років був закритий та конфіскований дім молитви, після чого церква змушена була проводити своє слу¬жіння підпільно. На богослужіння збиралися пізно ввечері далеко на околиці села.

Але на цьому КДБ не зупинився, були поставлені їхні люди з односельчан, щоб вислі-джувати кожен крок віруючих, особливо — проповідни¬ків. На той період церква збіль-шилася до 170 членів. Через два роки (у 1950) були заарештовані та засуджені обидва диякони: Танасій Воробець і Тодор Гаврилович. Щоб церква не лишилася без служителя, був рукопокладений на дияконське служіння брат Василь Георгійович Буждуга, який, незважаючи на всі небезпеки, підпільно обслуговував ще й інші церкви на Буковині, де служителі були засудженими.

І тільки після смерті Сталіна повіяло трохи теплом. У 1956 році почали реабілітовувати засуджених за віру в Бога. У цьому ж році було звільнено шестеро братів церкви Кам’янки. У 1957 р. церква отримала від влади офіційний дозвіл на проведення богослужінь. Дому молитви не було. Церква вже нараховувала 200 чоловік, тому була потреба у великому приміщенні.

Брат Іван Воробець прийняв віруючих до своєї хати, де було вже досить тісно. Братами Денисом Федоруком і Іваном Воробцем був організований церковний хор.

Трохи пізніше зібрання перейшло до хати брата Василя Баланюка. З боку безбожної влади знову почались неприємності. Дітям до 18 років заборо¬нялося відвідувати богослужіння, заборонялося без до¬з¬волу влади когось охрещувати, когось рукопокладати на служителя, приймати гостей та дозволяти їм проповідувати, тощо.

У 1962 році без відома влади підпільно був рукопокладений на пресвітерське служіння брат Дмитро Денисович Буждуга.

У 1966 році було розширено кімнату, орендовану у брата Василя Баланюка, на 30 квадратних метрів, бо була замала для богослужіннь.

У 1970 році, коли церква налічувала понад 300 членів, було написано звернення до Києва про реконструкцію орендованого будинку та дозвіл на користування електроенергією. І Бог дав відповідь на щирі молитви. Брат Іван Воробець повернувся з Києва з радісною звісткою: дозвіл був на руках.

У 1973 році брату Василю Баланюку побудовано інший будинок, а орендований церквою дім було реконструйовано. Яка то була радість! Зал із гарним освітленням досягав до 80 кв. м., та ще для дітей був невеличкий балкон. Це було велике свято. Новий дім молитви послужив Кам’янській церкві аж до 1990 року.

У 1974 році брат Ілюш Загарюк організовав молодіжний струнний оркестр, а трохи піз¬ніше він та Олександр Микитюк створили духовий оркестр. У 1978 році Іван Воробець передав пресвітерське служіння Дмитру Буждузі.

На початку 80-х років 20 століття віруючі сіл, які належали до церкви села Кам’янки, почали будувати доми молитви у своїх селах. У цей період тільки самих кам’янських чле¬нів церкви нараховувалося майже 400 осіб (не враховуючи молодь та дітей). Дім молитви все одно почав не вміщати всіх, особливо на ранковому слу¬жінні в неділю. На один квадратний метр припадало по 6 людей. Розширення дому молитви стало важливою проблемою церкви. Було піднято багато молитов до Бога і відповідь таки прийшла.

Починаючи з 1982 року писалися листи-прохання в різні державні інстанції Києва та Москви, але позитивної від¬повіді не було. Лише у 1987 році церква отримала офіційний дозвіл від кабінету мі¬ністрів України на реконструкцію дому молитви згідно кі¬лькості членів церкви. Це була велика радість для всіх віруючих с. Кам’янки.

1988 рік — перший рік, від якого почався новий відлік часу. Після довгих років переслідувань християни отримали можливість проводити євангелізаційні служіння, спочатку із дозволу влади, а пізніше — й без усякого дозволу. Важко було повірити в таке. Християни з радості лише плакали. Після заборон, погроз, штра¬фів, переслідувань, арештів, конфіскацій майна, судових вироків прийшла велика свобода від Самого Господа, Який промовляв устами пророків багато разів, що настануть дні, коли віруючі зможуть вільно проводити богослужіння з від¬критими вікнами і дверима. Тоді у це важко було повірити. Але це таки сталося, бо так сказав Бог.

Для кам’янської церкви 1988 рік став особливим — розпочалося будівництво нового дому молитви. Почали збирати кошти, оформляти необхідну документацію, перші вантажівки привезли будівельні матеріали на куплену церквою територію для будівництва дому молитви.

Під керівництвом брата Іллі Загарюка, який був дипломованим спеціалістом з будівництва, розпочалися перші будівельні роботи восени 1989 року. А на Різдво1990 року богослужіння проводилися вже в новому домі молитви.

Новий дім молитви — спра¬вжній витвір мистецтва. Представники селищної влади висловили жаль, що не дозволили побудувати цей дім в центрі, бо він би став прикрасою селища. Вони не могли навіть подумати, що група віруючих без жодної допомоги владних структур і державних спеціалістів зможе побудувати такий красень.

Була організована група бра¬тів для проведення євангелізацій. У 1991 році ця група вирушила до далекої Удмуртії для проповіді Євангелії. А вже в наступному 1992 році відбулося перше хрещення у містах Сарапул та Іжевськ. У 1993 році трьох братів (Івана Гавриловича, Олександра Головача, Леоніда Загарюка) кам’янська церква благословила на євангелістів для праці в східній Україні (Пирятинський та Чорнухівський р-ни Полтавщини). А в 1994 році в місті Пирятині відбулося перше хрещення.

У 1993 році був рукопокладений в Кам’янці на пресві¬терське служіння брат Іван Величко, який з повною відповідальністю виконує це служіння сьогодні.

Представники церкви села Кам’янка розпочали регулярні служіння в навколишніх селах, зокрема селах Давидівка, Петричанка, Черепківка, Старий Вовчинець, а також районному центрі — Глибока. В більшості цих місць є вже доми молитви.

Церква продовжує виконувати місіонерське служіння в інших містах і селах України. Зокрема на служіння на Полтавщину громада благословила молодих братів Валерія Шмідта, Дмитра Шмідта, Вадима Головача. Брат Валерій Шмідт обраний пресвітером новоутвореної церкви в Оржиці Полтавської області.

За 90 років кам’янська церква пройшла важкий тернистий шлях. На сьогодні там проповідується здорова наука Ісуса Христа. Церква живе і плідно трудиться на Божій ниві.

***

Я мала усього два місяці від народження, коли мого батька Івана Воробця забрали до в’язниці через віру в Бога. Хоч ми жили досить бідно, але кедебісти все одно прийшли до нас і безсоромно пограбували (зокрема, забрали вгодовану свиню). Через п’ять з половиною років тато повернувся. Був дуже худий і змучений, але, дякуючи Богу, залишився живим. Із трьох сестер я була найстаршою, то мені доводилося виконувати основну працю по господарству. З дитинства моя мама виховала мене в страху Божому. Віру в Бога я мала з дитинства. Потім вийшла заміж, і в мене народилося 7 дітей. Усі вони тепер служать Богу!

Ще хочу сказати за своїх батьків. Мій тато залишився з дитинства без батька, мама мого тата потім увірувала, і він також у 16-річному віці прийняв водне хрещення. Мою маму завезли комуністи аж до Сибіру. Там вона тяжко працювала в шахті, де її зберіг Господь. Одного разу в шахту замість неї пішла інша дівчина, де її привалило. Потім шахта згоріла — і згоріли всі мамині документи. То вона звідти втекла і прийшла пішки додому, аж із самого Сибіру. Потім мама повірила Богу, одна з усієї сім’ї.

Марія Баланюк, 57 років

***

Коли я був малим, то пам’ятаю, як румунські жандарми забрали мого тата, а потім маму за віру в Бога. Ми, четверо малих дітей, залишилися вдома самі без засобів існування, але Бог нас зберіг. Хоч румунська влада над нами дуже знущалася, але радянська перевершила румунів. Та, дякуючи Богу, ми пережили й радянських комуністів. Коли в церкві пророкували, що Євангелія буде проповідуватися відкрито, я не йняв віри. Думав, що комуністи ніколи не допустять цього. Але якщо робить Бог, то ніщо й ніхто не може стати на перешкоді. Тепер настала нечувана свобода для того, щоб багато людей увірували в Господа! Я прожив нелегке життя. Тяжко працював лісорубом. Моя бригада була передовою. Через те мене хотіли зробити членом комуністичної партії, коли ж я відмовився, то мене звільнили з роботи. Але Бог турбувався за мене все моє життя. Тепер я став старим, скоро помирати, але маю тверде запевнення, що коли помру, то буду з Богом в Його Небесному Царстві!

Дмитро Буждуга, 81 рік

***

Я народилася в Кам’янці. Мої батьки стали віруючими, коли ще були молодими. Нас було у батьків 9 дітей, і ми жили досить тяжко. Я закінчила лише чотири класи школи, бо більше не мала можливості вчитися. Але я добре навчилася читати Біблію. Коли мого тата Тодора Гавриловича перший раз арештувала румунська влада, то ми думали, що його розстріляли, бо цим прилюдно погрожували жандарми. Але через рік він повернувся. Потім його забрали на війну комуністи, він повернувся й звідти, хоча став інвалідом.Потім його засудили на 10 років Сибіру за віру в Бога. Він через п’ять років повернувся й звідти. Комуністи не зупинялися ні перед чим. Ще й возом приїхали до нас наше майно конфісковувати, хоч брати не було чого. Ми жили тяжко, але у нас не було нарікань на Бога, у нас була Божа любов. Ми дякували Богу, коли з’являлася хвилина схилити свої коліна для молитви і заплакати перед Ним. Ми знали, що так ми повинні служити Богові, і приймали труднощі смиренно.

Лукерія Гаврилович, 75 років

***

Я народився в Кам’янці. Коли навчався в 7 класі, то увірував у живого Бога і отримав хрещення Духом Святим. Водне хрещення прийняв уночі, тому що тоді за це влада дуже карала, особливо, якщо хрестилися молоді люди. В армії я також намагався не поступатися християнськими принципами. Одного разу командир полку, який мене поважав, змусив сержанта просити у мене прощення за те, що той наді мною знущався за мою віру. Не всі представники влади були однаковими, хоча більшість з них робили віруючим усілякі утиски. У радянської влади для віруючих навіть електроенергії не вистачало — від дому молитви відрізали електричні дроти. Лише через декілька років дозволили поставити тільки одну лампочку. Ми й цьому були дуже раді. Ми мали гарячі зібрання, і Дух Святий сильно діяв, бо Божий народ сильно прагнув Господа. У 1966 році працівники КДБ захотіли нас, трьох братів Загарюків, засудити і для цього розробили злочинний план, за яким нам хотіли приклеїти тавро вбивць, що, мовляв, ми принесли в жертву одну молоду жінку. Влада поширювала в ЗМІ статті, що ми — вбивці. Довго вели слідство, та їм не вдалося приклеїти нам тавро вбивць. Але все-таки мого брата Василя КДБ десь забрав, і його більше ніхто не бачив. Один колишній кадебіст мені пообіцяв знайти відомості про мого брата, але так нічого й не дізнався. Тяжко було те все пережити, але Бог допоміг і дарував силу всі труднощі здолати, зберегти віру в Бога і славити Бога аж до цього часу.

Микола Загарюк, 73 роки

***

Я корінний житель Кам’янки, зростав у невіруючій сім’ї. Хоч я вважав себе невіруючим, але в армії молився до Бога, як умів, тому що смерть не раз дивилася мені в очі. І Бог мене зберіг. Я повернувся з армії і забув про милості Божі. Але настав час, і совість моя заговорила. Коли мені було 28 років, я вирішив йти до церкви каятися, але для мене досить тяжко було те зробити. Мені було соромно. Я боявся, що мене хтось побачить із знайомих. Я думав, що вони подумають, що, мовляв, я прийшов до церкви тому, що женитися не можу. Але Бог зробив так, як я не думав. Я вийшов на покаяння, коли було євангелізаційне зібрання, на яке прийшло найбільше невіруючих, моїх знайомих. І саме тоді я відчув таку сильну потребу в покаянні, що вже не зважав на те, чи хтось дивиться, хоч би все село зійшлося.

Бог не раз являв Свої чуда в моєму житті та моїй сім’ї. Коли в нас народилася третя дитина, у неї була від народження викручена ніжка. Ми не могли нічого зробити, не помогли ніякі лікарські засоби. Але ми молилися, і вся церква молилася за нас. Одного разу брат Денис Воротняк молився за мою доньку і йому було відкрито, що Бог її зцілив. Він сказав дружині, щоб розпеленала дитину і подивилася на неї, вона подивилася й сказала, що змін нема. Тоді він знову сказав їй глянути на неї. Коли ж вона це зробила, то вона скрикнула, бо побачила, що ніжка стала нормальною.

Василь Заренко, 45 років

© «Благовісник», 3,2008