Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

СВІТ ЛОВИВ МЕНЕ, ТА НЕ ВПІЙМАВ

Григорій Сковорода

Григорiй Сковорода: впiйманий вiчнiстю

«Світ ловив мене, та не впі¬ймав», — ці слова, відомі нам ще зі шкільної програми, викарбувані на надгробній плиті видатного діяча україн¬ської культури Григорія Сково-роди. Його називають просвітителем, філософом, письменником, а працями послуговуються соціологи, полі¬тологи, філософи, педагоги, мово-та літературознавці. Про його творчий доробок говорять, використовуючи складні філософські терміни. Його постать здається для дослідників феноменальною, неординарною й іноді суперечливою. Та й його епітафію часто тлумачать по-різному. Але істинний її сенс може зрозуміти тільки людина, яка, як і сам Григорій Савович, глибоко пізнала Ісу¬са Христа і вирішила твердо йти Його шляхом, перемагаючи всі спокуси світу.

Ще з часів древніх римлян вважається, що для істинного філософа, мудреця, стоїка завершення життєвого шляху, «виконання долі» має бути таким же гідним, піднесеним і гордим, як і весь пройдений шлях життя загалом. Йдучи на зустріч з Вічністю, вважали античні мислителі, людина мусить повністю позбутися страху, суєти, злоби, взагалі будь-яких низьких пристрастей — і тільки така людина є дійсно внутрішньо вільною. Та, на відміну від філософів античності, Григорій Сковорода сенс свого життя й істинної духовної свободи вбачав не лише у власних зусиллях та самопізнанні, а стверджував, що вони повинні перебувати у внутрішній згоді з волею Бога. Саме так він чинив у своєму земному мандруванні і тому, напевно, й смерть його стала для нього самого «часом скін-чити мандрівку», щоб отримати справжній спокій. Ці слова («час скінчити мандрівку») Григорій Савович вимовив в останні дні свого земного шляху і пішов з цієї землі так просто й тихо, як і жив.

За спогадами друзів і близьких, навіть Лев Толстой, для якого не було жодних духовних авторитетів серед людей, в останні роки свого життя неодноразово говорив про те, що щиро заздрить мандрівному філософу з Чорнух і мріє піти з життя так само тихо, гордо й гідно.

Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки Григорія славилися на всю округу чесністю, гостинністю, працьовитістю і побож¬ністю; так виховували і Гриця. Ще з ранніх літ хлопець від¬значався схильністю до зосередженості на своєму внут¬рішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. У 1738 році батьки від¬дають Григорія на навчання до Київської академії, де він здобув глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кіль¬ка іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, ні¬мецька. Крім того, він оволодів й маловідомою тоді у православному середовищі давньоєврейською мовою, яку вивчив для поглибленого розуміння Біблії. До того ж юнак мав неабиякі музичні здіб¬ності, чудовий голос і слух. Тож у 1742 році його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у пів¬нічній столиці він повертається продовжувати перерване навчання. Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєд-нувалося в Сковороді з неабиякими здібностями в га¬лузі літератури і мистецтва. Він складав вірші і байки, писав музику, співав, грав на різних музичних інструментах. Коли Сковорода закінчив Академію, тодішній митрополит Київський Т. Щербацький схи¬ляв молодого філософа при¬йняти постриг. Справа в тому, що чернецтво, за під¬трим¬ки ієрарха такого рангу, відкривало перед юнаком шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар’єра. Потребуючи кращої освіти, з 1745 до 1750 року Григорій Сковорода навчався за кордоном — у Будапешті, Відні, Венеції, Флоренції, Німеччині; однак, на Заході він не знайшов тої духовності, до якої прагнув.

Починаючи з 1751 року, він учителює. Спочатку за новою, розробленою ним самим програмою (цей курс був записаний за назвою «Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной») Григорій Сковорода читає поетику в Переяславському колегіумі. Проте підготовлений ним курс місцевий єпископ заборонив. Тож він повертається до Києва і ще два роки навчається в академії в богословському класі. Оскі¬льки духовна кар’єра його не приваблювала, Сковорода залишає академію і влаштову¬ється на посаду домашнього вчителя у поміщика Степана Томари, в селі Ковраї на Переяславщині. А з 1759 до 1769 року працює викладачем поетики і етики в Харківському колегіумі. Постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). Остаточно звільнений з посади у 1769 році, він втратив можливість виконувати педагогічну роботу, до чого мав великий хист і відповідні знання. Від¬тоді Григорій Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, «чернецтво в миру». Понад чверть століття мандрував він містами і селами Лівобережної України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Одяг його був найпростіший, і з вигляду він нічим не відрізнявся від інших прочан. Не вживав м’яса та риби. Сковорода часто повторював: «Живу не для того, щоб їсти і одягатись, їм і одягаюсь, щоб жити». І це була не проповідь аскетизму, а своєрідне розуміння бідності. Бідність, за Сковородою, — це не бідування, не голодування, це свобо¬да від влади речей, багатства. Спав він не більше чо¬тирьох годин на добу, а вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки. Був завжди веселий, бадьорий, стриманий, всім задоволений, охочий до слова, шанобливий до будь-якого стану людей. Відвідував хворих, утішав сумних, ділив останнє з убогими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, був побожним без марновірства. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія і флейта з мундштуком зі слонової кістки.

Дорогою філософ вів повча¬льні бесіди з людьми всіх ста¬нів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах. Довкола нього часто збиралися діти. Він виймав книги, читав їм, розказував казки, ним же складені, навчав читати й писати. Тож все літо він проводив у мандруваннях, а взимку зупинявся в кого-небудь із близьких йому осіб. У ці місяці у своїх тимчасових пристановищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру. На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ завжди відмовляв. Однак пра¬ці Григорія Сковороди, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже при його житті передавалися з рук в руки і дбайливо переписувалися. Збирати й публікувати їх почали в середині XІX століття.

Наївно було б уявляти видатного філософа як благосного, добренького «старенького», який тішив слух людей ніжними промовами й говорив саме те, що від нього в той момент хотіли почути. Були речі, ненависні Сковороді; й, можливо, передусім гріх лицемірства, особливо прикритий «хри¬стиянським благочестям». Ось рядки з «Брани архистратига Михаила с сатаной» (1783), де йдеться саме про лицемірів: «Сии суть лицемеры, мартышки истинныя святости, — по лицу святы, по сердцу всех беззаконнее. Сребро-любивы, честолюбивы, сласто¬любцы, ласкатели, свод¬ники, немилосерды, непримирительны, радующиися злом соседским, полагающии во прибылях благосчестие, целующии всяк день заповеди Господни и за алтын оныя продающии…»

Останнє десятиріччя життя Сковороди — це роки його слави. Всі хотіли його бачити. У Харкові, Бєлгороді та бага¬тьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя. Навесні 1794 року Сковорода оселяється у селі Іванівці (нині с.Сковородинівка), що недалеко від Харкова, у приятеля А.І. Ковалевського. Тут він 9 листопада 1794 року і скінчив свій життєвий шлях. Про смерть Сковороди один з дослідників написав таке: «...Був прегарний день. До дідича з’їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послу¬хати Сковороду... За обі¬дом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством, повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Надвечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. — «Пора, друже, закінчити мандрівку! — від¬повів Сковорода, — і так усе волосся злетіло з бідної голови від мордування, пора покоїтися!» — «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолившись Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з’явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний, закостенілий».

Що вражає нас в духовній суті цієї людини? Він вмів протистояти матеріальним (та й більш тонко вираженим!) спокусам навколишнього світу; і його «свiт ловив мене, але не впiймав» виразно перекликається зі словами з Євангелії від Івана: «Я світ переміг!» (при цьому Сковорода, безсумнівно, чудово пам’ятав слова Христа про те, «що світ перебуває у злі...»). У Сковороди — незалежно від Шекспіра, який дійшов того ж висновку — ми не раз натрапляємо на думки про те, що «світ людський поді¬бний до театру», і щоб людина не втратила себе в цьому злобному маскараді лицедіїв, треба пам’ятати про одне: «Не зовнішня наша плоть, але наша думка — то головний чоловік. В ній-то ми перебуваємо. А вона є з нами». Тому й у наш час, і завжди залишається важливим і насущним заклик відомого мандрівника: «Пізнай самого себе!» — саме це дасть можливість протистояти спокусам суєтного світу.

Сковорода тому міг так впевнено йти назустріч вічності, що знав: він виконав свою місію на Землі (ще 1783 року він у властивому йому неповторному жартівливо-гордому стилі сказав про своє життя, причому не кому-небудь, а найвпливовішому харківському губернатору: «Я цю роль вибрав, взяв і задоволений»). Великий мудрець тому не боявся смерті, що переміг цей страх не філософствуванням, а надією на Господа, в руках Якого доля людини — її життя та смерть.

© «Благовісник», 2,2008