Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ ХВЄ с.БІЛОЗІРКА

Ростислав БІЛОСЕВИЧ

Вітаю Вас і працівників дорогого мені «Благовісника» любов’ю нашого Господа Ісуса Христа. Тішуся з того, що назва журналу «Благовісник» народилася після спільної молитви його перших членів редколегії — Сергія Рачинця, Лілії Босович та Вашого найменшого брата в Господі Ростислава Білосевича ще напочатку 1992 року в Львові. У цьому ж році вийшов перший номер журналу, який я зберігаю як дорогоцінну реліквію. Так сталося, що я мусив відійти від праці у «Благовіснику». А до того, в 1995 році, був призначений президентом християнської місії «Гедеон» у Львові, а пізніше по всій Україні. Цьому служі¬нню я віддаю весь свій час та сили.

Після багаторічної перерви посилаю допис до «Благовісника». Інформація стосується історії заснування церкви християн віри євангельської в моєму рідному селі Білозірка Лановецького району Тернопільської області. Думаю, що будь-яка біла пляма в історії Церкви Христової має бути заповненою достовір¬ною інформацією. Це наша історія, багата, цікава та благословенна.

85 років минуло з того часу, коли в своє рідне село БІЛО¬ЗІ¬РКА Лановецького району (Кре¬менецький повіт за то¬дішнім адміністративним по¬ді¬лом), що на Тернопільщині, з Війська Польського повернувся Микола Антонович БІ¬ЛО¬СЕВИЧ (1923 рік). На той час йому виповнилося лише 23 роки. Найближча родина юнака — мати, чотири брати і сестра (які зростали без батька), — відразу помітили в ньому дуже багато змін. Про це свід¬чили також його колишні дру¬зі та односельці. Йшлося не так про зовнішні зміни, хоч і вони впадали у вічі — його зібраність, мужність, практичність тощо, але, насамперед, про зміну його внутріш¬нього світу. Нові риси характеру проявлялися в його любові до родини та своїх ближніх, до всіх, з ким доводилося йому спілкуватися, у відповідальності за свої слова та вчинки, а найголовніше — в його глибокій вірі в Бога та Сина Божого Ісуса Христа. Власне, ця віра зародилася в нього під час проходження служби у вій¬ську.

А сталося це так. Миколу, який незабаром мав демобілізуватися додому, за якусь провину посадили в карцер, в якому вже перебували польські жовніри — українці, які, увірувавши в Ісуса Христа, згідно своїх переконань від¬мовились брати в руки зброю. Їх особисті свідчення, щира віра в Бога, любов до Нього та до людей були настільки яскравими та переконливими, і це так торкнулося його серця, що з карцеру Микола вийшов уже народженою згори людиною. Це були саме ті часи, коли вчення П’ятидесятниці про хрещення Духом Святим почало потужно поширюватися на Волині та в Галичині. Повернувшись у рідне село з Бі¬блією в руках, Микола ні від кого не приховував, що він став спасенною людиною. Доброю Новиною щедро ділився зі своїми рідними та односельцями, шукав послідовників Христа в інших селах. Утворився гурток дослідників Святого Письма. З проповіддю Слова Божого в село приїжджали відомі проповідники Михайло Вербіцький, Григорій Федишин, Йосип Черський, Григорій Голубицький та інші піонери п’ятидесятницького ру¬ху. Люди навертались до Бога цілими сім’ями, а першими з покаянням до Нього прий¬шли рідні брати Миколи — Григорій та Михайло Білосевичі (згодом їх сестра і ма¬ти), а також родина Нагорних, Міліневських, Шептицьких, Філюків, Боднюків. Однак, водне хрещення новонавернених відбулося не в селі Біло¬зірка, а в селі Огризківці в 1924 році, де одночасно в завіт Господа увійшло 80 душ з навколишніх сіл. Так утворилася Церква християн віри євангельської в селі Білозірка.

Це був час Божих відвідин багатьох сіл Волинського краю та Галичини, які перебували під владою тодішньої Польщі. Згідно рапорту православного місіонера Якова Сердюка в Тернопільську консисторію, поданому в 1925 році, село Білозірка зазначено серед інших сіл Кременецького повіту, в яких інтенсивний розвиток «штундизма», несе «опа¬сность для православия» (Рощенюк Ф.С., «Євангельський рух на Тернопільщині». — Тернопіль, 1996. — С. 90). На жаль, є дуже скупі друковані відомості про цю церкву. Однак, мені вдалося здобути деякі відомості про початки євангельського руху в цьому селі із журналу «Євангельський голос» за 1937-39 роки та з вище згаданої книги Ф.С. Рощенюка. Дещо я пам’ятаю із розповідей свого батька Михайла Білосевича, 1904 р.н., який до 1952 року проживав у Білозірці, а після того у Львові, де проповідував і мав дияконське служіння у львів¬ській церкві.

Отож, незважаючи на велике протистояння з боку православного духовенства і деяких фанатично налаштованих захисників «батьківської» віри, громада дітей Божих зростала, поповнюючись новими членами, в тому числі з новонавернених із найближчого до Білозірки села Шушківці. Напри¬кінці 1924 року за старшого невеликої Білозірської громади було обрано Максима Нагорного. За рекомендацією Йосипа Черського та Михайла Вербицького, він став місіонером-проповідником. На це служіння його рукопоклав на з’їзді церков ХВЄ місіонер Г. Шмідт (Східно-європейська місія). Згодом М. Нагорного запрошують в Тернопіль, а пізніше його призначають про¬повідником у Підволочиському районі. У 30-х роках при церкві ХВЄ в селі утворилася недільна шкілка. Після Максима Нагорного керівником Білозірської громади дітей Божих був обраний його рід¬ний брат Семен Нагорний. На фотографії, яка збереглася з 1937 року, разом з дітьми Недільної шкілки фігурують члени Білозірської громади ХВЄ Максим та Семен Нагорні, їх сестри Уляна, Наталія та батько Омелян, Микола, Григорій та Михайло Білосевичі, Павло Семенчук, Мак¬сим Боднюк, родина Івана Філюка та інші.

Оскільки село Бі¬лозірка в той час було розташоване в прикор¬донній зоні тодішнього польсько-радянського кордону, то було досить важко виробляти необхідні перепустки для багатьох відомих проповідників, щоб потрапити в місцеву церкву ХВЄ. Якщо виникали питання про хрещення, спільні навчання чи курси, то відбувалися вони в селах, які не належали до прикордонної зони. Тому так мало знаходимо письмових згадок про сільські євангель¬ські церкви прикордонної зо¬ни, в тому числі й про Білозірську церкву.

Цікаву інформацію подає журнал «Євангельський голос», № 7-8 за 1938 рік в за¬мітці «Можна робити, тільки треба хотіти». Від 30 травня до 8 червня того ж 1938 року в селі Огризківці відбулися десятиденні курси для учителів недільних шкілок, гуртків молоді та місцевих проповідників. Далі цитую: «Перед курсами приходилось багато непокоїтись, бо майже завсіди буває, що після курсів лишається пам’ятка — довг (борг — прим. ред.), бо не всі… можуть заплатити за своє утримання. Але на цей раз сталось інакше: нам ще всього залишилось. Але як? — В дуже простий спосіб. Завдяки Громадам дітей Божих в Огризківцях і в Печірні та бр. Білосевичові з Білозірки сталось це чудо. На 30 осіб курсантів ми нічого не купляли з продук¬тів… бо все… було поофіровано від згаданих Громад, крім цього, що спожили, багато ще лишилось. Також брат М.Білосевич поофірував смальцю, м’я¬са й торбу ковбаси, чого вже не лишали, а кожний ді¬став ще порцію на дорогу додому. То, що не спожили, порішено продати й гроші від¬дати на заложення фонду по організації «Неділ. Шкіл¬ки», а також і ті гроші, які курсанти не платили за своє утримання, віддано на згаданий фонд. При такій співпраці серце радується і Боже благословення спочиває на всіх… Хай цей добрий вчинок послужить прикладом і наукою для всіх дітей Божих, бо тільки через співпрацю наших спів¬визнавців ми зможемо ще багато послужити для поширення Царства Божого». Дописувач статті зробив дуже доречний висновок, який і в наші дні залишається дуже актуальним.

Думаю, що у вище приведеному тексті за літерою М. правдоподібно сховане ім’я Миколи, а не Михайла Білосевича, мого батька, бо мій дядько Микола мав в Білозірці свою невелику власну масарню (ковбасний цех — прим. ред.), а мій батько лише допомагав йому вести в ній бізнес. Але й можливий інший варіант: дядько Микола організував передачу, а мій батько доставив ці м’ясопродукти для курсантів, бо, як пам’ятаю, він згадував, що був учасником цих курсів.

Не маю інформації, скільки членів нараховувала сільська громада дітей Божих в цей час, але з розповідей старших відомо, що вона збирала кошти на придбання земельної ділянки і побудови власного дому молитви. Однак, воєнна завірюха та прихід радянської влади не дали можливості здійснитися цим планам. Проте церква пережила німецьку окупацію і навіть в той час поповнилася новими членами.

Як тільки лінія фронту перетнула село в 1944 році, церква ХВЄ в цілому по Україні, так і сільська громада віруючих почала зазнавати значних втрат. Всіх братів, здатних до військової служби, мобілізували. Як правило, вони від¬мовлялися брати зброю в руки і їх направляли санітарами на передову. Звідти не повернулися живими брат Микола Білосевич та Семен Нагорний, керуючий Білозірської громади християн віри євангельської, талановитий християнський поет та дописувач до жур¬налу «Євангельський голос». З цієї ж причини був засуджений та висланий на багаторічне заслання в Сухобезводну Горьківської області брат Павло Семенчук, родом із с. Шу-шківці. У воєнному лихолітті Господь зберіг життя брата Максима Нагорного та мого батька Михайла, якого з волі Божої було направлено не на фронт, а в запасний полк у глибокий тил, де він прослужив до 1947 року. Після повернення з війни брат Максим Нагорний за сімейними обставинами змушений був виїхати в м. Тернопіль. Керуючим сільсь¬кою громадою було призначено мого батька Михайла Білосевича. Зібрання відбувалися в хатах віруючих родин Омеляна Нагорного, Івана Мілі¬невського (Пундика), Феодосії Білосевич (вдови Миколи Білосевича).

На початку 50-х років громада дуже змаліла, бо багато віруючих селян з різних причин повиїжджали із села для роботи на новоствореному цу¬кровому заводі в Ланівцях, а також з причини вербовки, одруження, навчання тощо. Деякі члени церкви за віком повмирали. З від’їздом Михайла Білосевича у 1952 році до дітей у Львів невеликий залишок членів Білозірської громади було приєднано до Огризковецької церкви. Сталося так, що згодом із всієї громади віруючих в селі залишилася лише одна сім’я старших за віком Миколи та Олександри Мазурів. В сусідньому селі Шушківцях проживала ще одна сім’я віруючих Сергія та Ганни Ваврійчуків. Згодом померла дружина брата Миколи і він залишився сам. Але Бог не залишив його і вогонь Святого Духа не згас цілком в цьому селі. В кінці 90-х років навернулося до Бога декілька жителів Білозірки та сусіднього села Шушківців. На початок 2001 року там вже нараховувалось 10 охрещених людей, які подали заяву на реєстрацію громади ХВЄ в селі Біло¬зірка. З ініціативи брата Миколи Мазура, будівельника за професією, за допомогою Сергія Ваврійчука та його родини, і особливо Євгена Захарука із Лановець, який поєд¬нував в собі професію архітектора і будівельника, прораба і шофера, закипіла робота на будові нового дому молитви. Для будови Микола Мазур люб’язно надав земельну ділянку в дуже зручному місці села, яка розташована поруч із шосейною дорогою. Матеріальну і фізичну допомогу в будівництві подала Лановецька цер¬ква, зокрема родини Євгена і Ярослава Захаруків, а також значні кошти надійшли від віруючих земляків, які еміг¬рували у США на початку 90-х років (Миколи і Анатолія Білосевичів, Ольги Лащівської (Білосевич), родини Максима Хом’яка, Шелестовських, Миколи Ільчишина, Петра Шаблистого з Канади та інших жертводавців, імена котрих знає Господь).

Будова тривала лише 18 місяців, і вже 17 листопада 2002 року відбулося відкриття та посвячення дому молитви. Служіння в цій невеличкій громаді на цей час веде проповідник Сергій Ваврійчук. Не забувають про це також «брати Гедеони» зі Львова, які кожного року зі своїм служінням навідують сільську громаду. З великої Своєї милості Господь Бог доручив мені почесну і відповідальну працю якраз в місії «Гедеон». Прошу й вас, дорогі читачі, згадувати у ваших молитвах село Білозірку, щоб Господь привів до пізнання Правди Божої ще багатьох сільських жителів, а місцева церква наповнилася спасенними людьми.

© «Благовісник», 2,2008