Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ СКЕПТИК, ДОСЯГНУТИЙ РАДІСТЮ

КЛАЙВ ЛЬЮЇС:

Нині ім’я Клайва Стейплза Льюїса стає дедалі більш відомим в Україні. Перші переклади його творів з’явилися в нашій країні ще задовго до початку демократичних реформ, та все ж його творчість поки що залишається мало відомою для широкого кола читачів. Його славнозвісні «Хроніки Нарнії» й нині цікаві для дітей та дорослих. Але мало кому відомо те, що сам Льюїс був щирим християнином і в цьому творі та й у безлічі інших своїх праць намагався передати глибину Божої любові до людства. Довгим і морально важким для Клайва був його шлях до Бога, котрий пролягав через глибини матеріалізму, через відкриття психології, лабіринти тогочасних філософських вчень різних напрямків до ідеалізму і зрештою до істинної віри в Бога.

Клайв Стейплз Льюїс народився 29 листопада 1898 року в місті Белфасті (Північна Ірландія) в сім’ї Альберта Дж. Льюїса і Флоренс Августи Гамільтон-Льюїс. Коли хлопцеві було 10 років, померла його мати, а згодом батько і брат. Клайв рано почав навчатися і займатися самоосвітою та лі¬тературною діяльністю, виявляв інтерес до міфології та літератури за підтримки приватного вчителя У.Т.Керкпатрика, в якого він навчався у 1914-1917 роках. У ті роки, як згадує Льюїс, його покинула дитяча віра. В 1917 році Клайв вступив до Оксфордського уні¬верситету, однак незабаром пішов на фронт і був призначений офіцером у третій бата¬льйон легкої піхоти Сомерсет і в свій 19-й день народження потрапляє на лінію фронту в долині Сомм у Франції. 15 квітня Льюїс був поранений. У жовтні одужав і знову повернувся в стрій, а в грудні 1919 року демобілізувався. Того ж року він знову повернувся в Оксфорд, де закінчив навчання, отримавши в 1923 році ступінь бакалавра, а згодом і магістра. Потім близько 30 років викладав у коледжі Святої Магдалини англійську словесність.

До тридцяти років Клайв Стейплз Льюїс був атеїстом, але згодом, шукаючи істину і намагаючись довести хибність ідей християнства, приходить до пізнання того, що саме християнство є істинним шляхом. Історію свого навернення Льюїс описує в книзі «Досягнутий радістю», уривок з якої ви маєте змогу прочитати.

У всій своїй творчості Льюїс проявив себе, переду¬сім, як апологет — тобто захисник і глашатай віри в Христа. Жив автор у ту пору, коли Христос для більшості людей став привидом, тінню минулого, але не більше.

Тому й тепер, коли про Спасителя світу побутують нечіткі і обривчасті уявлення: чи ті, що запам’яталися ще зі шкі¬льної лави, чи випадково почуті по радіо від якогось проповідника, Льюїс напряму звертається до людей невіруючих, які ще не знають християнства і недолюблюють його. Він пише для тих, у кого Христова Церква асоціюється з якимось оплотом мракобісся й уявляється ворогом прогресу, для кого вона втілення чогось безнадійно застарілого. Він пише обережно, живо і з гумором, не знаючи, що може стати вирішальним імпульсом для навернення, оскільки людина приходить до Бога не одразу. Яскравим прикладом цього є життя самого Льюїса. Спочатку він довго вивчав культуру свого та інших народів. Пізніше під впливом певних книг, певних людей і власних роздумувань про життя подолав свій раціоналізм, скептицизм та бажання жити без Бога. Потім він визнав Бога як Абсолютну Особистість, Всемогутню і Вічну і лише після цього прийняв Бога як Спасителя і Відкупителя людства. За свідченням самого письменника, все це відбулося непомітно для оточуючих. При звичному плині життя відбувалася напружена робота думки і душі людини, котру словами повною мірою не виразити: «Зустріч з Богом від¬булася в обстановці мирній і звичній — в автобусі. Раптом я відчув себе грудкою снігу, який от-от почне танути. Від¬чув невидимий корсет, який задушить мене, якщо я не зві¬льнюся від всієї своєї дріб’язковості і нечистоти… Увечері, вдома, я став на коліна і сказав Богу, що Бог є Бог!»

Така несподівана віра переродила особистість вченого і стала глобальним імпульсом для принципово нової творчості, оскільки до навернення в християнство Льюїс не писав творів художньої літератури, відомі тільки його наукові праці.

Писати книги про християнство Люїс почав з 1932 року і тоді ж його почали запрошувати на радіо, причому не як професора-філолога, а як проповідника. Його перший твір «Просто християнство» побудований саме на матеріалах цих радіобесід.

У 1954 році Льюїс перейшов на роботу в Кембридж, де отримав у своє розпорядження кафедру і зайняв посаду професора; в 1955 році він став членом Британської академії наук. Як вчений Клайв відомий своїми дослідженнями англійської літератури епохи середньовіччя, як теолог — працями, що трактують християнство з точки зору людини, котра втратила віру в дитин¬стві і навернулася до неї вже у зрілому віці.

Перша літературна публікація автора — поетична збір¬ка «Обтяжений дух» (1919 р.). А в 1926 році вийшла його друга збірка «Даймер». Вони були надруковані під псевдонімом Клайв Гамільтон.

Його репутацію вченого-філолога підтвердила праця «Алегорія любові: дослідження середньовічної традиції» (1936р.) А книга «Англійська література шістнадцятого століття» (1955р .) увійшла в багатотомну Оксфордську історію англійської літератури.

Льюїс був доктором літератури Квебекського (1952) і Манчестерського (1959) університетів, почесним доктором літератури університетів Діжона (1962) і Ліона (1963), почесним членом рад оксфордського коледжу Св. Магдалини (1955) і кембриджського Університетського коледжу (1958). В 1937 році став стипендіатом видавництва «Вік¬тор Голланц», в 1948-ому —членом Королівського літе¬ра¬турного товариства; в 1957-ому — удостоєний почесної премії фонду Карнегі.

Та все ж широку популяр¬ність йому принесли релігійні праці і виступи на радіо. «Листи баламута», «Розірвання шлюбу», «Кружний шлях», «Хроніки Нарнії», «Поки ми не здобули облич» — добрі й світлі, печально-радісні твори, котрі розповідають читачеві про Істину, вчать любові і смиренню.

Льюїс твердо вірив у «природній моральний закон» і в людську совість, але вважав їх недостатнім, коли «доведеться летіти». Він багато говорив про радість, але зрештою прий¬шов до висновку: «не вті¬шиться серце наше, поки не заспокоїться в Тобі, Боже».

Помер Льюїс 22 листопада 1963 року. Його могила знаходиться в дворі церкви Святої Трійці в Хедінгтон-Куері в Оксфорді.

Досягнутий радістю

Я і всі мої друзі з Оксфорду з погляду чесного язичника здавалися хорошими людьми. Іншими словами, всі ми жили з переконанням, що чесність, громадянський обов’язок, цно¬т-ливість і тверезість необхідні.

У перші два роки в Оксфор¬ді мій розум, окрім екзамену, був зайнятий «новим поглядом». Я намагався позбутися песимізму і жалю до себе і вирішив «судити про все і діяти, виходячи зі здорового глузду». Я намагався відкидати з серця будь-яку романтику і мрії. Тому ідея безсмертя здавалася мені противною, я від¬вернувся від неї. Всі помисли, вважав я, варто спрямувати на ..той самий світ,

Те місце, де знаходимо щастя ми

Чи не знаходимо.

Головне — безпека, думав я, спільний шлях, всім відома дорога, її середина, освітлена ліхтарями.

…І ось нарешті Бергсон. Якимсь чином (тепер, коли перечитую його, я не зовсім розумію, як мені це вдалося) я вивів з цього філософа заперечення давньої і нав’язливої ідеї про те, що Всесвіту могло й не бути. Іншими словами, у моїй свідомості з’явився один із божественних атрибутів — неминучість існування. Тоді я приписував його не Богу, а космосу, але сама ідея була для мене дуже сильною. Вона відкрила мені те, що безглуздо критикувати чи возвеличувати «Все», безглуздо хоч якось судити про нього. Треба просто прийняти всесвіт повністю, безумовно. Це стало моєю філософією «нового погляду» і повернуло мені душевний спокій. Вперше з часів дитинства я наблизився до чогось, схожого на релігію.

Що ж до радості, я назвав її «естетичним переживанням», багато думав про неї і вважав «дуже цінною».

Перший час, після набуття «нового погляду», я був повністю щасливим, але поступово радість затьмарилася, моє життя сповнилося тривогами та бідами…

А потім сталося те, що мене дуже налякало. Мої друзі один за одним примкнули до антропософів. Коли я почав вникати у це вчення, пережив жах та відразу. Тут були боги, ду-хи, посмертне існування і жи¬т¬тя до народження, ініціалізації, медитації та окультне знання. І в ту мить відчув себе повністю самотнім: мої друзі зрадили мене.

Ми сперечалися, сперечалися, сперечалися, то в листах, то віч-на-віч, і це тривало роками. Велика суперечка стала однією з вирішальних подій мого життя. Друзям не вдалося зробити з мене антропософа, але вони вибили опору з-під мого тогочасного світогляду. Я вже не міг просто при¬й¬мати поширені в наш вік ідеї і вважати, що все «застарі¬ле» треба відкинути. Тепер розумів, що спочатку треба дізнатися, чому це застаріло. Ми називали себе реалістами та згодом у своїх думках я дійшов до такого рівня, через який своїм розумом переступити не зміг. Це був час відречення від реалізму і прихід до думки, що наше мислення керується якимось абсолютним Логосом… Усвідомлення цього знімало певні межі з мого розуму, вносило в нього якусь приховану славу. Але всі послідовники цієї філософії, як добродійні язичники типу Дан¬те, знають мрію, але не надію; чи, як Спіноза, так сильно люблять свого Бога, що навіть не насмілюються споді¬ватися від Нього любові у відповідь. Та я дуже радий, що пройшов через такий досвід. Як на мене, він набагато ближчий до віри, ніж багато переживань, котрі іменуються християнськими.

Шах і мат

Я почав глибше проникати в літературу. Всі книги, які читав, повернулися проти ме¬не. Найбільше на мене вплинув Джордж Макдональд, я шкодував тільки про одну його дивакуватість — він був християнином. Честертон виявився розумнішим від усіх моїх сучасників — зрозуміло, якщо не брати до уваги його віру. Доктор Джонсон був одним з небагатьох письменників, яким я міг повністю довіритися, як дивно, в нього була та ж сама «вада». Дивний збіг стосувався і Спенсера з Мільтоном. Насправді, відповідно до моїх переконань, мені варто було б захоплюватися авторами, котрі не страждали релі¬гійною манією — Шоу і Уэллсом, Міллем, Гіббоном та Вольтером, але в них мені не вистачало щільності і глибини.

…Першим ударом, який вщент зруйнував залишки «но¬вого погляду», стало бажання перечитати «Іполита». Наступний хід — цього разу вже в інтелектуальній сфері — довершив справу. Я прочитав «Простір, час і божество» Алек¬сандер. І якщо провести паралель з шахами, можна сказати, що я втратив другого слона. Загрозу, яка причаїлася за третім ходом, я помітив не одразу: просто моє нове розуміння радості поєдналося з ідеалістичною філософією. Я зрозумів, що ми існуємо завдяки перебуванню в Абсолюті. Через це відчуваємо радість і сумуємо за цією єдністю, отримати яку можемо, переставши бути індивідуальним феноменом, переставши бути «собою». З інтелектуальної точки зору ця конструкція виглядала непогано, вона й у моральному співвідношенні мене задовольняла. І так непомітно для себе, оминув ще одну віху: всі мої думки спрямувалися до Центру. Я був схожий на людину, котра програла якогось пішака і навіть не підозрювала, що на даній стадії гри ця поступка веде за собою мат у два ходи.

Четвертий хід схвилював мене. Тепер я викладав не лише англійську літературу, але й філософію. І повинен був пояснити все. Але як накажете пояснити Абсолют? Чи йде¬ться тут про те, «чого ніхто не може осягнути» чи ж про якийсь надприродній розум, а, отже, й про Особистість? Я дуже чітко розмежовував фі¬лософського «Бога» від «Бога масової релігії». Стверджував, що жодні стосунки з Ним неможливі, бо вважав, що Він творить нас, як драматург персонажів. Я навіть не називав Його Богом, а йменував «Духом», хапаючись за залишки душевного спокою.

І тут я прочитав «Вічну людину». Вперше християнський погляд на історію видався мені розумним і послідовним. Я намагався захиститися від цього потрясіння, та все ж незворотньо приходив до думки, що християнство дуже розумне, «якщо залишити осторонь християнство».

Тепер з подивом розумію, що перед тим, як Господь впій¬мав мене на гачок, ме¬ні була дана мить повної свободи. Я їхав по Хеддінгтон-хілл на другому поверсі автобуса. Раптом май¬же без слів певний факт постав переді мною: я зрозу¬мів, що щось відкидаю, не хочу впустити і відчув, що саме тут і саме в цю мить маю свободу вибору: відчинити двері чи залишити їх зачиненими. Цей вибір я повинен був зробити в одну мить. Як не дивно, жодних емоцій не від¬чував: не було ні страху, ні бажання. І ось я вирішив — від¬чинити двері. Говорю про ви-бір, але в той же час не міг вибрати іншого і не розумів, чому так чиню. Ви можете заперечити, кажучи, що я діяв не вільно, але я схи¬льний вважати, що це був най¬більш ві-льний вчинок з усіх здійснених у моєму житті.

…Я не міг протриматися й години, щоб не звернутися до того, кого йменував «Духом». Однак витончені філософські відмінності між цими звертаннями і тим, що нормальні лю¬ди звуть молитвою, руйнуються в одну мить, як тільки заглибишся в них серйозно. Напевно, мій Абсолютний Дух все ще відрізнявся від Бога звичайної віри, але справу було зроблено: варто щиро повірити навіть в такого «Бога» чи «Духа» — і життя обновиться раптово, неймовірно, вражаюче. Як я вже сказав, цей «Дух» найімовірніше не співпадав з «Богом масової релігії», та Гравець на другому боці просто відмахнувся від цієї відмінності — і її не стало. Він не вдавався до визначення. Він сказав тільки: «Я — Господь», «Аз єсмь Сущий» — і просто «Я є».

І зрештою все, чого я боявся, нарешті звершилося. В Троїцин семестр 1929 року я здався і визнав, що Господь є Бог, схилив коліна і проказав молитву. В ту ніч я, напевно, був найбільш сумним з усіх неофітів Англії. Тоді ще не розумів того, що тепер так яскраво сіяє переді мною, — не бачив, який смиренний Господь, Котрий приймає новонаверненого навіть у таких умовах.

Початок

Читач повинен зрозуміти, що навернення, описане мною, було наверненням до теїзму, а не до християнства. Я тоді нічого ще не знав про Втілення. Бог, на милість Якого я віддався, в моїх очах не мав нічого спільного з людиною. І це трохи лякало мене.

Ви можете запитати, чи не був мій страх пом’якшений усвідомленням того, що я наближаюся до джерела всієї Радості, котрої шукав з дитячих років? В жодній мірі. Я ж не здогадувався, що Бог був якимсь чином пов’язаний із Радістю. В мене з’явилися думки, що ця Особистість передусім вимагатиме від мене повної і безумовної відмови від усього, що я називав радістю. Коли мене «втягнули» через поріг в цей сокровенний простір, зсередини не лунали жодні мелодії, не линули аромати райського саду. Жодних бажань не відчував.

…Але далі я маю розповісти про останній етап цієї історії — про перехід віри в цілому до християнства, хоча про це зовсім мало знаю. Може здатися дивним, що з усіх подій моєї молодості я найгірше пам’ятаю останню. Але є дві причини цього: по-перше, з наближенням до старості ми краще пам’ятаємо окремі події; по-друге, тільки-но я прийшов віри (віри взагалі), як практично звільнився від педантичної пильності, з якою перед тим приглядався до свого духовного розвитку і різних ста¬нів думки. Чим ближче наближався до остаточного висновку, тим чіткіше відчував супротив. Він був сильним, але недовгим, тому що я тепер розумів його природу. Кожен пройдений мною крок від «Абсолюта» до «Духа», від «Духа» до Бога був рухом до більш конкретного, більш незмінного і більш владного. З кожним кроком у мене залишалося все менше прав на мою власну душу. Я чудово пам’ятаю мить, коли пройшов останній відрізок шляху, хоча заледве розумію, як це сталося.

Одного сонячного ранку вирушив у зоологічний парк. Спочатку я не думав, що Христос — Син Божий. Та коли ми добралися до цього місця, я твердо це знав. Я думав про це дорогою, не переживав жодного емоційного потрясіння; емоції взагалі мають мало стосунків до важливих подій нашого життя. Це було більше схоже на те, як людина після довгого сну, все ще непорушна у ліжку, помічає, що вона вже прокинулася.

Але що ж із Радістю? Чесно кажучи, вона перестала мене цікавити з того часу, як я став християнином. Не можу поскаржитися, разом з Уордсвортом, що осяйне видіння відлетіло. Ні, попередній трепет пронизував мене так само часто, як і до навернення. Але тепер я знав, що якщо сприймати радість тільки як стан власної свідомості, вона не має тієї цінності, якої я завжди їй надавав. Вона існує лише то¬му, що вказує на щось інше, те, що за межею. Оскільки я сумнівався в існуванні цього Іншого, то вважав головною цю прикмету — для того, хто заблукав у лісі, немає радіснішої події, ніж наткнутися на стовп. Але варто лише вийти на дорогу, де ці стовпи трапляються щомиті, ми вже не звертаємо на них уваги. Вони під-бадьорюють нас, але ми не зупиняємося, щоб роздивитися їх, а якщо й зупинимося то ненадовго навіть на тому шляху, де на срібних воротах горить золотий напис: «Дорога в Єрусалим».

© «Благовісник», 3,2007