Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Церкві села Степань -80

Автори: Микола ЯРЕМА, Василь ВОЙТКО

28 березня 2004 року церква селища Степань, що на Рівненщині, святкувала 80-річний ювілей. Одна з перших не лише за віком, але й за багатством історії, вона пронесла через десятиліття війн, атеїзму та гонінь тепло Господньої любові. І сьогодні вона одна із найбільш відомих церков українського Полісся. Дух щирого служіння Богові та євангельська віра передавалися з покоління до покоління, тому сьогодні тут так багато молоді, а громада одна з найбільш чисельних.

На святкове богослужіння з усіх околись з'їхалися віруючі, щоб разом прославити Господа за дорогу, якою Він вів Свій народ.

Віримо, що вогонь пробудження у Степані ще довго горітиме як свідчення Божої ласки та Його сили.

Духовне пробудження на Рівненському Поліссі - це відгомін пробудження на Півдні України в половині 19-го століття. Хвиля цього пробудження докотилася і до Сарненщини. Є відомості про те, що в Степані ще до 1905 р. існувала невеличка громада євангельських християн (біля 20 душ). Хто посіяв Слово Боже - невідомо, як і невідомо те, з яких причин ця громада перестала існувати. Відомо лиш те, що то був час тяжких переслідувань всіх "іновірців". 5 травня 1910 р. із села Ярославки Летичівського р-ну Хмельницької обл.(тоді Кам'янець-Подільська губернія) в с. Костянтинівку, що біля Сарн, приїхало 6 сімей. З них 4 сім'ї були євангельськими християнами. Вони почали активно проповідувати Слово Боже. Невдовзі в Сарнах і в навколишніх селах виникли євангельські громади. Зголоднілі за правдою люди радо сприймали вістку спасіння від Бога.

Ще один струмок, що влився в потік євангельської проповіді і значно підсилив його, це проповідь братів, які повернулися з німецького полону після Першої світової війни. Там, в таборах для військовополонених, проповідували Слово Боже працівники місії "Свет на Востоке", і багато полонених стали християнами.

Так в 1922 р. з полону в с. Тутовичі повернувся Пилип Савчик. В село Кричильськ повернувся Ілля Пітель. Вони зав'язали стосунки із сарненськими віруючими і включилися в труд на ниві Божій. На їх запрошення сарненські віруючі робили зібрання в їхніх селах. Саме таким маршрутом прийшла вістка спасіння до Степаня: Костянтинівка - Сарни - Тутовичі - Кричильськ - Степань. Степанські брати понесли цю вістку далі.

В 1923 р. в Кричильську відбулося перше водне хрещення. Хрестив пресвітер Сарненської громади, брат Біруль. В числі охрещених був кравець із Степаня Ілларіон Войтко. За ім'я Христа він смиренно витерпів багато неприємностей від близьких.

В той час, в жнива, на заробітки в с. Омеляна Рівненської обл. поїхала група молоді зі Степаня. Серед них був Олексій Савочка, Іван Наливайко та інші. Тут вони вперше почули про нову віру - "штундів". Інтерес до цієї віри пробудився в Савочки через "дивне" поводження сестри-хазяйки, в якої він працював. Як тільки розмова починала виходити за межі пристойності, то ця молода християнка ішла геть від гурту. Це зацікавило Олексія Савочку. Ще більше зацікавився після розповіді хазяйки про односельчанина, який жорстоко знущався над своєю дружиною за те, що вона пішла в "штунди": за жорстокість вона платила добром. Це дуже здивувало Савочку, і він вирішив піти на зібрання, щоб побачити все на власні очі. Пішов, нічого не зрозумів. Але інтерес до цих людей зростав з кожним днем. Наступної неділі знову пішов на зібрання. Там Савочку зворушила молитва одного молодого брата, та й Слово стало зрозуміліше.

Закінчилася робота. Поїхали степанці додому, а серце Савочки залишилося з віруючими людьми. Якось після приїзду заходить до нього сусід, Григорій Берник.

Розговорилися. Виявилося, що Григорій теж знайомий з віруючими. Домовилися ходити в Кричильськ на зібрання. Там для Савочки Слово Боже відкрилося ще більше, ніж в Омеляні.

По селах був звичай: після праці, літньої пори, ввечері посидіти з сусідами на призьбі, поговорити. Але відтепер у Савочки тема була одна - Христос.

Люди слухали, сперечалися, хто погоджувався, а хто ні. В Савочки і Берника з'явилися однодумці. Навчилися співати псалом: "О, який нам путь відкрився".

Серця були переповнені радістю. Але одного разу хтось прийшов із сусіднього села і сказав Савочці: "Ваша віра неправильна, бо ви не звеличуєте Матері Божої". Вийняв Євангелію, прочитав з Луки: 1:48, і пішов. Слова цього чоловіка видалися Савочці правдивими. І потемніло ясне сонце, душу сповнило гірке розчарування. В голові звучало одне: де ж правда? У великій душевній боротьбі, вірніше у муках, пройшла майже вся ніч. Але під ранок йому з'явився Христос і сказав: "Не будь невіруючим, але віруючим". Сумнівів як і не було.

У 1924 р. степанці запросили кричильців зробити в Степані зібрання. Воно відбулося в хаті Олексія Чайки. Після цього зібрання всі віруючі з Кричильська були арештовані, але наступного дня їх відпустили.

Через короткий час зробили ще одне зібрання в хаті Гаврила Боришкевича. На 1924 р. у Степані налічувалося 30 душ навернених. І 8 червня 1925 р. в селі Кричильськ відбулося водне хрещення, де було хрещено 17 душ із Степаня. Хрестив брат Біруль.

Зібрання регулярно відбувалися у хаті Петра Кудрі, а потім в хаті Ксенофонта Ширка. Першими хористами були три сестри, а потім хор збільшився до 10 душ. Пресвітером було обрано Олексія Павловича Савочку, який виконував це служіння до 1951 року.

Перші роки після увірування були для навернених роками першої любові до Бога і один до одного. Це помітно було в їх поведінці і на обличчях. Вони шукали найменшої нагоди, щоб помолитися разом, побесідувати чи заспівати псалом. Ось слова одного з них: "Ці щасливі дні не забуду ніколи. Це неможливо забути. Це були дні визволення і народження згори. Все те, що пережили і отримали від Господа, так хотілося передати іншим". І вони несли вістку спасіння не тільки односельчанам, але і далеко за межі Степаня. Поле їхньої діяльності сягало Острога, Ковеля. Їхні подорожі тривали іноді по 2-3 місяці. Результат їхньої праці - багато нових громад.

22 серпня 1925 року в Степані відбулося перше водне хрещення. В Заповіт Бога увійшло 25 душ. В 1926 році село Тутовичі відвідав Карп Леонтович з Білорусі. Він приніс проповідь про хрещення Духом Святим. Господь почав хрестити Духом Святим в Тутовичах. Очевидцем цієї події був Петро Каленик з с. Великого Вербча. Йдучи додому, він на вечірнє зібрання зайшов до Кричильська і там розповів про те, що бачив у Тутовичах. Того ж вечора Господь багатьох охрестив Духом Святим і в Кричильську. Степанська громада, почувши про ці події, послала до Тутович Івана Наливайка, Івана Мельника та Григорія Боришкевича, щоб довідатися про все докладно. Повернувшись додому, в Степань, вони розказали все, що бачили в Тутовичах, і під час того ж зібрання Бог багатьох охрестив Духом Святим. В 1927 році в Степані налічувалося 100 членів церкви. В цьому ж 1927 р. було збудовано дім молитви. В 1927 році Степанська церква пережила нове духовне піднесення. До Бога навернулося багато людей. В 1928 році в Степані засновано так звану "Гміну визнаньову". Це був регіональний керівний орган п'ятидесятницьких церков, що входив до союзу п'ятидесятників Польщі (Західна Україна з 1920 р. до 1939 р. була під Польщею). "Гміна визнаньова" мала статус юридичної особи. В неї входили 28 церков. Головою гміни був Юхим Стрєлка з Кричильська. А секретарем - Ксенофонт Ширко із Степаня. Стрєлка також був членом Виконавчого комітету Союзу П'ятидесятників Польщі. Це була впливова і талановита людина, що багато зробила на ниві Божій. В 1945 році його з сім'єю вислали до Сибіру. Там за проповідь Євангелії він потрапив до в'язниці. Його палким бажанням було повернутися в Україну. Але цій мрії не судилося збутися. Він помер в Сибіру.

В Тутовичах, Кідрах, Степані під керівництвом брата Харитона Троцьковця з Тутович діяли регентські курси. Діяли в Степані курси вчителів Недільних шкіл.

Почалася Друга світова війна, найкривавіша й найжорстокіша з усіх попередніх воєн. В серпні 1942 р. було розтріляне все єврейське населення містечка Степань і навколишніх сіл (біля 5000 чоловік). Почалася міжнаціональна ворожнеча. Гинули люди, палали села. Був намір в німців повністю спалити Степань, але Бог зберіг від цього. Хотіли вони однієї ночі знищити все населення містечка, але і цього Господь не допустив.

Варто розповісти про одну подію, яка так яскраво показала Божий захист у важкий час. Це було у вересні 1943 року. Страшний день починався зовсім не страшно. З самого ранку щедро світило сонце. Та раптом повітря здригнулося від реву моторів, вибухів авіабомб і кулеметних черг. Від вибухів хиталася земля. Центральна частина міста перетворилася в суцільне море вогню - все горіло. Так тривало більше двох годин. Коли все стихло, на вулицях появилися карателі. Всіх, кого вони знаходили, - вели "на яму". "Яма" - це чимала і глибока долина на вигоні. Кругом неї були поставлені кулемети. Людей зігнали багато, але все підводили і підводили нових. Люди бачили, що їх чекає, тому плакали. Дехто з жінок рвав на собі волосся. Але ближче до краю цієї ями стояла група людей. Це були віруючі. Вони не плакали, не голосили. Хтось запропонував молитися. Вони думали, що це їхня остання молитва на землі. Після молитви пролунав псалом: "Ближе, Господь, к Тебе, ближе к Тебе..." Ще кілька хвилин, і їх привітає небо. Але ніхто не знає, знає лише Бог, що вплинуло на офіцера, і він замість команди "Вогонь!" наказав: "Жінки і діти - додому! Чоловіки - залишитися!" Це було під вечір, а почалося все в першій половині дня. Кінчився день, та не кінчилося горе. Чоловіків загнали в клуню, зав'язали двері, обклали її соломою, щоб клуня горіла одночасно з усіх боків. Хотіли зробити звичну для них справу: спалити людей живими. В тій клуні були також і наші брати. У декого з невіруючих навіть появилася надія на спасіння від Бога, бо були такі, що казали один одному: "Якщо тут є штунди, то нас не спалять". І, дійсно, не спалили. Ця трагедія мала продовження наступного дня, коли декілька разів ділили людей, кого направо, кого наліво. Але Господь помилував Своїх дітей, а з ними і всіх.

Роки 1942-1943 - це роки нового духовного піднесення церков. Господь щедро виливав Духа Святого на дітей Своїх. В ті тривожні часи багато людей каялося. В 1942-1943 роках Божа благодать потужною силою діяла через Луку Столярчука з с. Підріжжя. Це було також і підготовкою братів до випробувань, які чекали на них у 1944 році і в наступних роках. На початку 1944 року всі брати, за винятком декількох чоловік, були мобілізовані в армію. Всі вони були засуджені на 10 років ув'язнення за відмову від зброї і розкидані по тюрмах і таборах ГУЛАГу. Ніхто не надіявся вижити. Згадує В. Калінчук з Рівного: "Ми працювали на лісоповалі. Робота тяжка, а сили не було не те, щоб працювати, але й ходити. Голод і тяжка праця призвели до упадку фізичних і духовних сил. Ми іноді впадали у відчай. В такі хвилини наш брат Іван Наливайко починав співати псалом "Возвеселись, печальный друг". Ми починали йому підспівувати, і на душі ставало світліше, міцніла віра". В 1949 році всіх братів амністували. Загинули в таборах такі члени Степанської громади: Тимофій Жданюк, Тимофій Корнійко, Степан Костюкевич. А Филимон Ширко, Іван Ширко загинули на фронті.

Після повернення братів з таборів (в 1949 році) духовне життя церкви значно пожвавилося. В 1956 році число проповідників доповнив баптистський проповідник Ф.І.Баумбах. 15 вересня 1960 року, на хвилі боротьби з релігією, від Степанської громади забрали дім молитви. З того часу зібрання відбувалися в домівках членів церкви.

В 1961 році знову засудили на декілька місяців Івана Наливайка як пресвітера церкви. В 60-ті роки знову посилилося переслідування за віру, хоча воно, поправді, ніколи і не припинялося. Протягом існування громади ХВЄ в Степані її пресвітерами були такі брати: Олексій Павлович Савочка, Іван Васильович Наливайко, Сергій Андрійович Корж, Наум Іванович Гольонко, Микола Володимирович Казимірець.

В кінці 80-х років Господь дарував свободу для нашого краю. Стали можливими зібрання на площах, в парках, в будинках культури, по сільських клубах. З ласки Божої Степанська громада ХВЄ збудувала новий дім молитви. Почато будівництво 11 серпня 1989 року і закінчено під кінець 1990 року. В новому молитовному будинку в 1992 році був проведений перший набір Всеукраїнських регентських курсів під керівництвом Сергія Івановича Ільницького з Дубна. Функціонує в церкві бібліотека духовної літератури. Від 25 серпня 1996 року пресвітером церкви є Володимир Павлович Ярема. На цей час у церкві налічується 267 членів, близько 80 чоловік молоді. Молоді брати і сестри допомагають людям похилого віку, відвідують хворих в лікарні і ведуть вечірнє зібрання в суботу. 130 дітей навчаються в трьох групах недільної школи, що діє при церкві. З Божої ласки відкрито місцеві церкви і придбано доми молитви в селах Золотолин і Мельниця. Деякі брати і сестри працюють у селах Дворець і Труди.

"До цього місця допоміг нам Господь", Слава Йому!

Інформацію, використану в цій розповіді, надали: Павло Олексійович Лабунський (один з нащадків переселенців у Костянтинівку в 1910 році), Яків Семенюк з Кричильська, Олексій Савочка та Ксенофонт Ширко зі Степаня та ін.

"Благовісник", 2,2004