|
Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської |
ЛЮДИНА, ЩО ЗНЯЛА КАЙДАНИ РАБСТВА Ірина КАРХУТ Кожний християнин будь-якої конфесії чи віросповідання, виявляючи сокровенні помисли віри й особистого життя, проголошує слова з молитви Господньої, яку заповів Своїм учням Ісус Христос: «Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі». Знання волі Божої та святої Біблії допомогли американському народові ще на зорі утворення їхньої держави в прийнятті стабільної Конституції, у статтях якої були закладені святі та премудрі закони, основи справжньої демократії. А найперший президент Америки Джордж Вашингтон ще набагато літ раніше переконував свій народ, що «неможливо правильно керувати світом без Бога та Біблії». Цієї ж думки був і Авраам Лінкольн. Довготривалий атеїстичний режим в країнах колишнього Радянського Союзу свого часу наклав негативний відбиток на всі сфери життя, і особливо — в духовності та культурі. В Україні вже за час незалежності було обрано три президенти. Але люди й нині істотних змін на краще в житті не вбачають. Сьогодні понад шість мільйонів населення нашого краю заробляють у країнах Європи та Латинської Америки собі на прожиття. А в Україні, житниці Європи, Богом благословенній родючій землі, одне говорять, інше роблять, а ще по-іншому думають. Можливо, цей невеликий екскурс в історію Америки, зроблений журналісткою Іриною Кархут, навіє читачам своєрідні роздуми про витоки змісту життя України та її народу. Авраам Лінкольн був дроворубом, крамарем, конгресменом і 16-им президентом Америки. Терпіння та ідеалізм, віра в Бога разом зі здоровим глуздом зробили Лінкольна символом демократії, шанованим усюди, де лише живуть вільні люди. «Усім я зобов’язаний своїй матері — ангелу — усім, ким я є, і ким буду. Вона постійно супроводжувала мене у своїх молитвах». 12 лютого 1809 року на маленькій фермі в окрузі Гардин, Кентуккі, у дерев’яній хатині із земляною підлогою і єдиним віконцем, в сім’ї Томаса й Ненсі Хенкс Лінкольн народився хлопчик. Його назвали Авраамом на честь дідуся, убитого індіанцями. Дитинство і юність Авраама Лінкольна проходили у незвичайній бідності і тяжкій праці. Батько — проста, неграмотна людина (що було звичним явищем для того часу) — столярував для того, щоб прогодувати сім’ю, а також разом з дружиною багато працював на полі. Мати була глибоко віруючою. Вечорами сім’я сходилась для спільної молитви, після якої мати розповідала дітям біблійні історії, які пам’ятала ще від своєї матері. Коли Аврааму виповнилося сім років, сім’я переїхала зі штату Кентуккі на південний захід Індіани, де він і його старша сестра Сара могли ходити до школи, що була у двох милях від їх будинку і мала єдиний клас, у якому навчались діти різного віку. Проминуло ще три роки, і на їх сім’ю раптово обрушився тяжкий удар. У віці тридцяти чотирьох років померла мама. Перед смертю вона покликала своїх дітей і дала їм останнє напутнє слово: пам’ятати Бога, виконувати Його заповіді, бути добрими до батька, одне до одного і до всіх людей. Одинадцятилітня Сара зайняла місце матері, їй доводилося готувати їжу, прати, прибирати... Юний Авраам дуже тяжко переживав смерть матері, яка ніжно любила дітей і виховувала в християнському дусі. Дім для нього тепер здавався порожнім і непривітним. — Ну, ну, Аврааме, дитино моя, заспокойся, — говорила сусідка Анна Армстронг. — Це була Господня воля — узяти твою маму до Себе. Мати говорила тобі про це перед своєю смертю, чи не так? Ти знову зустрінешся з нею на Небесах, де не буде вже ні сліз, ні розлук. І поки добросердечна жінка укладала скромні квіточки, які хлопчик приніс з лісу, навколо голови його померлої матері, сльози скрапували з її очей й падали у відкриту домовину. Вона любила його матір, серце якої було чуйним до потреб кожного, і була сповнена співчуття до овдовілого сусіда й осиротілих дітей, особливо до цього, вбитого горем хлопчика. Аврааму ледве виповнилося дев’ять років, коли померла його мати, але він вже добре знав Біблію. Його промови в майбутньому свідчили про глибоке знання Священного Писання. Приголомшливо діяли його цитати з Біблії, влучно застосовані до буденних подій. Відомі його висловлювання про Писання: «Я вірю, що Біблія — найкращий дар Божий людині. Усе прекрасне від Спасителя світу передається нам через цю Книгу». Якось він дав своєму невіруючому другу таку пораду стосовно Слова Божого: «Читай цю Книгу, осягай розумом усе, що можеш зрозуміти, приймай вірою решту, і будеш жити кращим життям, і помреш кращою людиною». Юний Авраам дістав також «Подорож Пілігрима» Джона Буньяна і вивчив цю книгу дуже старанно, так що незабаром знав багато місць напам’ять. ...Минуло трохи більше року, і батько одружився на вдові з трьома дітьми, тій самій Анні Армстронг, яка утішала Авраама в горі. Вона була богобійною, щирою християнкою та намагалася замінити дітям матір. Вона принесла в сім’ю любов і ласку, підбадьорювала хлопчика й опікувалася ним. Згодом Лінкольн по достоїнству оцінив, на скільки він зобов’язаний цій простій, чуйній жінці, яка замінила йому матір. Одного разу, на Різдво, Анна Армстронг принесла хлопчику подарунок — старе видання книги «Робінзон Крузо». Авраам так зрадів першому в своєму житті подарунку, що не міг знайти слів для вираження вдячності. Через багато років, коли він став відомим адвокатом, у нього була нагода віддячити цій жінці за її доброту. Якось неподалік від дому, де жили Армстронги, сталося вбивство, і її сина, ще підлітка, арештували як співучасника. Овдовіла до того часу місіс Армстронг була настільки бідною, що не могла найняти адвоката. Вона вірила, що її син невинний, тому після довгих вагань написала Аврааму Лінкольну про свою біду, просячи в нього поради. Лінкольн був дуже зайнятий, але пам’ятав доброту цієї жінки, виявлену до нього. Відклавши всі справи, він приїхав до Анни Армстронг. Ретельно вивчивши обставини вбивства, Лінкольн зрозумів, що юнак невинний, і погодився захищати його в суді. Усі свідки у цій справі давали показання проти юнака. Але їхні свідчення у деталях були суперечливі. І Лінкольн усе більше переконувався, що з якихось міркувань юнака намагаються посадити за ґрати. Він ретельно звіряв усі показання. Один свідок запевняв, що ніч була місячна, і він бачив, як підсудний завдав смертельного удару. Лінкольн перевірив за календарем дату: там було зазначено, що місяця тієї ночі не було. Свідок обманював. Присяжні були зворушені до сліз, коли захисник представив перед ними зворушливу картину тяжкого життя вдови, що виховала сина у християнському дусі, оббріханого тепер недоброзичливцями. І коли присяжні винесли вирок: «невинний», — жінка знепритомніла від пережитого хвилювання. Сльози котились по обличчю Лінкольна, коли він приводив її до тями і шепотів слова підбадьорення. Пізніше вона запитала його, скільки повинна йому заплатити. — Що ви, Анно! Я не візьму від вас ні цента. Ніколи! Невже ви думаєте, що я настільки невдячний, аби забути вашу доброту до осиротілого хлопчика? Я зберіг ту книгу, подаровану мені на Різдво, пам’ятаєте? І оскільки тепер знову Різдво, я прийду і розділю з вами святковий обід, і ми поговоримо про минуле. До різдвяного столу містер Лінкольн накупив багато ласощів. Проте його вдячність за добро, виявлене йому в минулому, на цьому не закінчилась. Він влаштував юнака на гарну посаду. Минуло ще небагато років. І коли Анна Армстронг відійшла у вічність, Лінкольн прислав кошик квітів, пам’ятаючи про ті скромні квіточки, котрі вона укладала навколо голови його померлої матері багато років тому, і те, як вона утішала його, хлопчика з розбитим серцем, що невтішно плакав від першого великого горя в своєму житті. Свідомість Лінкольна дуже турбувало рабство. Його дядько і батько дядька мали рабів. Його батько, переконаний баптист, навпаки, рішуче заперечував рабство. Якщо врахувати походження Лінкольна, то він пройшов вражаючий шлях: бідний син християнина-переселенця, ще не досягнувши тридцятилітнього віку, став юристом, що мав свою практику, і політиком, що був у центрі уваги громадськості. Промова Лінкольна, текст якої було узято з Нового Заповіту (Євангелія від Матвія, 12:25): «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє», особливо глибоко проникла в громадську свідомість, її основна теза проголошувала, що Сполучені Штати не можуть постійно терпіти існування рабства і вільного суспільства і що американці внаслідок цього змушені обирати ту чи іншу систему. Президент Лінкольн вважав рабство злом, яке відкидав з моральних переконань. Громадянська війна знову націлила американців на єдність нації і вільне суспільство, очищене від рабства, цієї каїнової печаті великого демократичного експерименту. Під час Громадянської війни Лінкольн часто переживав тяжкі моменти. Якось один із генералів пізно ввечері прийшов до нього з важливою звісткою. Служниця ввічливо сказала, що президент уже спить. — Але я чую його голос, — заперечив генерал. Коли він обережно привідчинив двері у кімнату президента, той стояв на колінах у молитві. Лінкольн не забув заповіту своєї матері, і Господь рясно благословив діяльність президента-християнина. Збереглася оповідь немолодої негритянки Ненсі Бушрод про те, як вона прорвалась крізь ланцюг охоронців Білого дому, що кричали: «Президент зайнятий! Ні кроку далі, мадам!» Назустріч їй вийшов з кабінету сам Лінкольн, уважно вислухав її просьбу: допомогти отримати платню чоловіка — солдата півночі та посприяти в пошуках роботи. Лінкольн попросив прийти завтра за відповідними документами, і, ввічливо поклонившись жінці, віддалився... Це було напередодні його трагічної смерті. ...Вечір. 14 квітня 1865 року. Театр Форда у Вашингтоні. Це — момент, воістину переломний в історичній долі Сполучених Штатів: за п’ять днів до цього, 9 квітня, завершилась Громадянська війна між Північчю і Півднем, армія півдня капітулювала. Перед країною, пошматованою чотирма роками кривавої міжусобної бійні, відкрився, нарешті, довгожданий шлях до миру. Люди вірили, що страждання й сльози позаду, висока ціль, заради якої вели війну — назавжди покласти край ганебному рабству на Півдні — була досягнута. Звідси і небувале громадське піднесення тих днів. Його повністю розділяв зі своїм народом і 16-й президент Сполучених Штатів Авраам Лінкольн. Настрій глави держави яскраво передано у книзі Сендберга: «Люди говорили, що вони ще ніколи не бачили президента таким сяючим і просвітленим, як тієї неділі. Від нього залишилися лише шкіра й кості, йому не вистачало 30 фунтів до нормальної ваги (приблизно 13-ти кілограмів), щоки дуже запали, проте в душі у нього все співало про мир на землі та про благовоління до людей». Приблизно о 22.20 до ложі президента непомітно увійшов чоловік і, тримаючи в одній руці невеликий пістолет, а в іншій — кинджал, наблизився ззаду до Лінкольна. Його рухи були ювелірно точні й вивірені. Вбивця уразив президента пострілом в голову; цілився він впритул, рана була смертельною. У шумі вистави майор Ретбоун першим почув звук пострілу, він кинувся на терориста, проте фізично сильний нападник ударив його кинджалом, відкинув від себе й зіскочив з президентської ложі вниз, зачепившись при падінні за державний прапор США, вивішений з нагоди присутності Лінкольна, і пошкодив ногу. Незважаючи на це, вбивця знайшов у собі сили, користуючись неймовірною метушнею в глядацькій залі, пробігти на шаленій швидкості через усю сцену з кинджалом в руках, сховатися за кулісами і потім вибігти на вулицю, де його вже чекала запряжена карета. Усе це зайняло, за підрахунками істориків, не більше 60-70 секунд. Досить швидко вдалося встановити прізвище нападника. Це був відомий актор Джон Уілкс Бут, особистість самозакохана, неврастенічна і славолюбна, улюбленець жінок, фанатичний прихильник Півдня, що мріяв убивством «тирана» Лінкольна «героїчно увійти в історію». Після безглуздих, хаотичних і невдалих (можливо, зумисне) пошуків Бут був через десять днів знайдений на фермі в 60-ти кілометрах від Вашингтону, оточений з усіх боків, і у виниклій метушні застрілений, хоча існував офіційний наказ міністра оборони Едвіна Стентона, що вмів добитися покори від підлеглих, брати його живим... Хто здійснив цей постріл — незрозуміло й досі. Очевидно, хтось вирішив прибрати вбивцю, остерігаючись його показань на суді. Правосуддя перемогло? Довший час американська громадська думка вірила в це, залишаючи ніби у тіні численні загадки вбивства. А їх було немало. Цікаво, що за добу до свого вбивства Лінкольн бачив уві сні велику похоронну процесію. Опинившись у натовпі й спостерігаючи за слізьми, зітханнями й скорботою співчутливих людей, він запитав свого сусіда, кого хоронять? І отримав ледве чутну, але приголомшливу відповідь: — Авраама Лінкольна! Зранку за сніданком Лінкольн розповів свій сон дружині, а вночі був убитий... У Бостоні є статуя Авраама Лінкольна, де він знімає з двох рабів кайдани. Ця статуя — втілення історії. Вдячність на обличчях рабів, зняття кайданів, добродушна посмішка Лінкольна — усе це дає зрозуміти, що означає звільнити людей від рабства. Цю благородну місію виконала людина, яка щиро любила Бога. © «Благовісник», 1,2006 |
| ||||||||||