Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ІВАН КАРГЕЛЬ: КРІЗЬ ТЕРНИ ЖИТТЯ ДО ОДВІЧНОЇ МРІЇ

Підготувала: Ольга МІЦЕВСЬКА

Іван Веніамінович при усій простоті свого спілкування з людьми мав такий глибокий внутрішній мир, що здавався таємничим. Він проповідував так, ніби читав лекцію надзвичайно глибокого та серйозного змісту. Він знав секрет близького спілкування з Богом і часто запитував віруючих, чи знають вони Самого Христа, чи тільки про Нього. Спокійний, прозорливий, він залишався таким до самої смерті.

Мені відомі біографії багатьох християнських діячів. По-різному можна охарактеризувати їхню працю і їхні особистості. Серед них були люди, які працювали буквально до виснаження. Були такі, які вміли молитися, вірити й чекати — і в результаті отримувати дивні Божі благословення. Були люди освічені, які красномовно висловлювали свою думку, і були малограмотні, які простими словами вміли заполонити серця слухачів. І головний секрет свого успіху вони бачили у повному смиренні перед Господом.

Та коли я почала глибше знайомитися з творами Івана Каргеля та його біографією, в серце моє війнуло особливим душевним спокоєм та глибоким смиренням. Я думаю, що саме такі риси були притаманні цьому християнину. Так, він був освіченим і глибоким. А водночас простим, доступним та відкритим. Те, що він пише, пережите ним, осмислене. І чомусь саме цю людину я підсвідомо охарактеризувала — «духовний батько», який пізнав «Того, Хто від початку» (1 Ів. 2:14), який мав «чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (Євр. 5:14) і який зодягнувся «в нового чоловіка, створеного за Богом» (Еф.4:24).

Народився Іван Каргель в 1849 році в Грузії, але вже в 1851 році його батьки переселилися в Німеччину. Та жили вони там недовго, бо коли покращилися умови життя в німецьких колоніях на півдні Росії, знову переїхали на Кавказ. Навчався Каргель у Німеччині, там він закінчив технічне училище. Ймовірно, в той час він дуже багато подорожував, тому що відомо, що в 1867 році він жив у Лондоні. Після закінчення училища Каргель приїхав у Петербург і працював за спеціальністю — інженером-механіком.

Одного разу, вже живучи в Петербурзі, Іван Веніамінович увечері йшов після роботи до себе на квартиру і почув дивний спів. Зупинившись, він побачив вивіску: «Столярна майстерня». Він зацікавився і увійшов, щоб послухати. Спустившись в підвальне приміщення, побачив незвичайну картину — групу людей різних професій. Тут поряд сиділи столярі й ковалі, князі й графині. Після співу одна дівчина почала читати Євангелію і пояснювати її. Після читання знову почали співати, а потім говорив князь Василь Олександрович Пашков. Його промова дуже схвилювала Каргеля. Після зібрання до нього підійшов молодий чоловік і почав говорити про спасіння душі. Потім Каргель познайомився з Пашковим, який дуже зацікавився ним і розповів історію свого навернення до Бога.

Широкими кроками Каргель наближався до Бога, і Бог наближався до нього. Невдовзі він залишив роботу і став місіонером, часто їздив на Кавказ, водне хрещення приймав у Тифлісі.

Через деякий час він одружився. Його дружиною стала саме та дівчина, яка читала Євангелію, коли він вперше потрапив на зібрання у Петербурзі. Це була Анна Олександрівна. Їхній шлюб відбувся у Фінляндії. Після одруження він не залишив місіонерського служіння, тому часто переїжджав з місця на місце. Його старша донька Олена народилася в місті Рущук, в Болгарії; Марія народилася в місті Гансель, в Естонії; двоє молодших доньок — Єлизавета та Анна народилися в Петербурзі. Всі його доньки отримали князівську освіту, знали кілька іноземних мов. В Петербурзі Каргель жив у домі княгині Н.Ф. Лівен.

Дружина Каргеля померла дуже молодою від дифтериту. У дванадцятирічному віці померла наймолодша донька Анна. Каргель залишився з трьома дочками.

Дуже мало відомо про його перші роки після навернення. Є відомості про те, що в 1880 році його було запрошено проповідувати в тифліську общину, потім він проповідував у Петербурзі. Там зібрання зазвичай проводилися в домі княгині Лівен, де й зупинялося більшість місіонерів, які приїжджали в Петербург.

Після вбивства Олександра ІІ в 1881 році почалося гоніння євангельських християн. Більшість проповідників було вислано з Росії. Каргель поїхав, ймовірно, спочатку в Болгарію, а потім в Румунію. Прийняте турецьке підданство дозволило Каргелю безперешкодно відвідувати Росію.

В 1884 році в Петербурзі відбувався з’їзд євангельських християн, менонітів, штундистів та баптистів. На цьому з’їзді був присутнім і Каргель. Згодом його запросили стати проповідником в одній з общин у Фінляндії.

З 1887 року І.В. Каргель подорожував з відомим місіонером — доктором Бедекером. Саме в тому році Бедекер залишив свій дім і з дружиною та донькою переселився в Росію. Протягом 18 років він відвідував тюрми по всій Росії — від Варшави й до Сахаліну, на Кавказі й у Середній Азії.

Коли доктор Бедекер приїхав у Росію з пропозицією відвідувати ув’язнених в тюрмах, графиня Лівен, яка тоді була в дружніх стосунках з дружиною царя, пішла разом з нею до царя, щоб попросити дозволу проповідувати каторжникам. Головною метою цього було, як повідомили цареві, зменшити злочинність у Росії. Попри всі упередження цар погодився, сказавши, що цим негідникам можна проповідувати, і написав дозвіл. В Петербурзі було утворено комітет з благовістя у тюрмах. Членом цього комітету було обрано М.М. Корфа. Княгиня Черткова займалася питанням жінок. А доктору Бедекеру та Каргелю як перекладачу було видано дозвіл проповідувати євангелію каторжникам в Сибіру. За розпорядженням царя вони мали право пересуватися з місця на місце. Їм доводилося їздити кіньми, собачими упряжками і навіть верблюдами. Їхня подорож тривала близько двох років. Вони роздали до 20 тис. Євангелій.

Часто навернені в тюрмах приходили додому і проповідували Євангелію. Так почали утворюватися нові громади по всій Росії. Цар ймовірно й не передбачав, що ці «негідники» запалять вогонь євангельського вчення в усій Росії. Але таким був план Божий.

Після дворічної подорожі Каргель та Бедекер повернулися в Петербург через Китай, Ташкент і Ростов-на-Дону.

В наступні роки Каргель продовжував місіонерське служіння. Відомо, що в ці роки він відвідав Ізраїль, проповідував на Кавказі, відвідував німецькі колонії в Росії, бував в різних общинах.

В 1903 році Каргель переїхав у Петербург і виконував пасторське служіння в першій общині євангельських християн, яка утворилася тоді в Петербурзі. Керівників цієї общини — Пашкова, Корфа та Бобринського влада вислала з країни. І саме Каргель виявився найкращим керівником для неї. Община, яку він прийняв після висилки її керівників, була дуже різнорідною за своїм складом. Аристократична її частина не була схильна до церковної дисципліни, членства, закритого причастя, а потім відстоювала доцільність хрещення дітей. Тут потрібні були врівноваженість та мудрість Каргеля, щоб не розлякати одних і не бути спокусою для інших, але всіх послідовно привести до глибокого пізнання Божих істин. І з цим завданням він впорався.

Жив проповідник і далі у домі княгині Лівен, яка, побачивши в ньому майбутнього великого богослова, звернулася до Каргеля з проханням — виявити їй милість і поселитися в її домі, щоб він міг написати книгу, яка народжується в ньому. І саме книга «Світло із тіні майбутніх благ» (32 бесіди про скинію та священство, яка вийшла в Петербурзі у 1908 році) стала його найбільшою і найсерйознішою богословською працею з усіх, виданих російською мовою. І. Каргель, працюючи над цією книгою в Петербурзі, міг користуватися багатою і ретельно підібраною бібліотекою княгині Лівен, полковника Пашкова, сестер Крузе. Деякі з цих книг збереглися й до нашого часу, зокрема, книга з ілюстраціями і старозаповітними постановами для Ізраїля про одяг священика, облаштування скінії, жертовника і т.і.

Каргель прагнув поглибити у віруючих пізнання Господа і Його слова. Н.І. Пейсті розповідає про це так: «На мене особисто проповіді Каргеля здійснили величезний вплив. Я чув його ще хлопчиком, задовго до свого навернення. Моїй дитячій уяві завжди здавалося, що перед нами стоїть якийсь апостол, а то й старозаповітний пророк, серйозний і зосереджений. Та тільки після свого навернення я зміг повністю оцінити проповіді Каргеля. Багатьом іншим, та й мені зокрема, здавалося, що він був настільки переповнений Христом та Його Словом, що для всього іншого у нього не було місця ні в серці, ні в устах. Прихід Господа — це була його улюблена тема. А другою темою, якій він приділяв дуже багато уваги, був Дух Святий. Він прагнув бачити сповнених Духом Святим дітей Божих». Саме тому Каргель наполегливо запитував кожного свого слухача, чи у Христі він, як він ставиться до Духа Святого, як розуміє своє освячення, яке є волею Божою.

В 1905 році частина молоді на чолі з І.С. Прохановим відділилася від общини Каргеля. Ця невеличка група молодих християн відрізнялася діяльною участю в суспільному житті. І. Проханов організував союз молоді, хор, і згодом община, очолювана ним, була зареєстрована першою, а та, яку очолював Каргель, — перша по праву — другою общиною. Вона була офіційно зареєстрована в 1908 році. Навряд чи це було приємно Івану Веніаміновичу. Однак коли Проханов організував перші шеститижневі біблійні курси, Каргель став поряд з ним, запропонувавши свою підтримку, свою працю і молитву. Пізніше, в 1913 році, почалося гоніння євангельських християн. Проханов і Каргель з цього приводу направили в Державну Думу записку «Про правове становище євангельських християн». А в 1917 році під керівництвом Каргеля та Проханова відбувся п’ятий Всеросійський з’їзд євангельських християн. Отож, Каргель, незважаючи ні на які особисті образи, стояв поряд з Прохановим і завжди підтримував його у праці. Чи кожен зміг би так вчинити? Ні, на таке була здатна тільки людина широкої душі.

Перші шеститижневі курси, про які згадувалося вище, були організовані в 1906 році в домі княгині Лівен. На них Каргель читав лекції на теми, які перегукувалися з темами проповідей: християнське вчення про гріх і освячення. Завдання цих курсів було одне — підготувати сіячів Слова Божого. В 1907 році такі ж курси з участю Каргеля відбулися у Латвії. На наступних курсах І. Каргель викладав вже догматику, гомілетику, тлумачення на Об’явлення і вчення про другий прихід Христа. І можна сказати, що саме І.В. Каргель був одним з тих, хто сформував обличчя цих, а також знаменитих регулярних річних курсів 1925-1929 років, які підготували для роботи 400 братів.

Враження, яке особистість Каргеля справляла на його слухачів, було незабутнім. Сила впливу його слова була не в особливому красномовстві, а в його повному посвяченні Господу.

В результаті викладання на курсах народилася друга книга Івана Каргеля «Тлумачення Об’явлення святого Івана Богослова». Вона не була видана при його житті. Вона була надрукована лише у 1991 році Православною церквою.

На початку двадцятих років в деяких областях Росії почався голод. Каргель у той час був «позбавленцем» (особливий термін тих років, який означав людину, позбавлену виборчих прав, а тому позбавлену й всіх інших прав) і не отримував карток на продукти. Тому він з доньками був змушений виїхати з Ленінграда і поселитися в Курській області. Згодом в Петербург з Сумської області прийшов запит з проханням організувати курси проповідників. І в серпні 1920 року Каргель переїхав у село Ніколаєвка Сумської області (за 40 кілометрів від Сум), де тоді була велика община християн. Тут були організовані двомісячні курси, де Каргель викладав догматику, гомілетику, читав лекції з Об’явлення і про другий прихід Христа. Курси відбувалися щороку взимку, і їх відвідувало 50-60 чоловік.

Місцева церква привітно прийняла сім’ю Каргеля. Спочатку вони жили на квартирі, а потім їм побудували дім у садибі місцевого пресвітера. Господь щедро благословляв служіння Каргеля, община швидко зростала, багато людей в цьому селі навернулося до Бога. Дочки Каргеля Олена та Єлизавета організували загальноосвітні курси для малограмотних.

Всі три доньки Каргеля вирішили не виходити заміж, а повністю присвятили себе на служіння Богові. Можливо, на них вплинув приклад батька, який після ранньої смерті першої дружини не шукав більше другої, а віддав своє життя повністю на служіння Богу. Єлизавета допомагала батькові переписувати його праці, іноді перекладала їх з німецької на російську, тому що йому було легше писати німецькою. Вона проповідувала на зібраннях, проводила бесіди з сестрами, брала участь в проведенні біблійних курсів. Марія вела в основному господарські роботи, а також проводила духовні бесіди з віруючими. Олена ж повернулася в Ленінград і там продовжувала свою роботу.

Сам Каргель працював не тільки в Ніколаївці, але їздив й в інші місця, часто бував у Сумах, продовжував брати участь в роботі біблійних курсів в Ленінграді.

Каргель мав дар пророцтва, дар витлумачення Слова Божого і дар зцілення. Бувало, що коли до нього приходили з якимось проханням, то він вже знав людей і їхні потреби. Він завжди був дуже смиренної думки про себе, а Священне Писання було його життям. Очевидці часто згадували один випадок з його життя. Коли Каргель покидав Ленінград і прощався з братами, ті плакали і запитували, як же вони тепер житимуть без такого чудового наставника. Почувши це, Каргель зблід і смиренно впав на коліна: «Господи, прости мені! Я думав, що веду їх до Тебе, а привів до себе!»

Жила сім’я Каргеля бідно. Молоко розбавляли водою. Невіруюча сусідка, яка жила навпроти, говорила, що це була зразкова сім’я, навіть до тварин в них було особливе ставлення. Вони не дозволяли грубо ставитися до тварин. Все село любило Каргеля. Розповідають, що діти завжди зустрічали його біля лісу, бігли за ним, називали його всі дідусем. Він роздавав дітям цукерки і розповідав їм про Бога. Люди часто бачили, як Каргель виходив у поле, тому що лісу тут поблизу не було, ставав на коліна і довго молився.

Багато було чудового в житі Каргеля в Ніколаївці, але прийшло випробування. Пресвітером церкви в Ніколаєвці був Віктор Михайлович Терновенко, який став таємним відступником. Він заздрив Каргелю, навіть курсів не хотів відвідувати. Коли на ім’я Каргеля надходили посилки, він часто присвоював їх собі. Також намовляв братів проти Каргеля. І ось коли в 1922 році Каргель з доньками протягом близько трьох місяців пробув у Ленінграді, Терновенко продав його будинок на знесення. Каргель покірно прийняв це як від Господа і через те, що ця подія могла спричинити розпад общини, вирішив виїхати з Ніколаївки. А суд над відступниками залишив вершити Господу. Вони загинули у великих муках.

Каргель переїхав в село Токарі-Бережки в семи кілометрах від Лебедина. І з різних місць до Каргеля щоденно, часто долаючи по 15-25 кілометрів, а влітку й після важкої роботи у полі, приходили люди, щоб побесідувати, отримати відповіді на запитання, порадитися, отримати духовну підтримку.

Поселили Каргеля в будиночку якраз біля лісу. Режим його роботи був таким: вранці, о дев’ятій годині — сімейна молитва, після молитви — легкий сніданок. З десятої до дванадцятої — прийом відвідувачів, яких завжди було дуже багато. Після двогодинної бесіди Каргель йшов у ліс для усамітненої молитви, а його доньки продовжували бесідувати з відвідувачами.

В Токарях Каргель прожив близько 15 років. Настав 1936 рік. Його не турбувала влада тільки тому, що він не значився у списках місцевої громади, він і його доньки належали до петербурзької общини. І, можливо б, Каргель і далі жив би собі тихо й спокійно в цьому віддаленому селі, якби не донос Моргунова. Якийсь Моргунов приїхав у 1936 році з Київського союзу євангельських християн. Він відвідав багато церков, цікавився братами, особливо тими, хто проповідував. Одразу ж після його від’їзду почалися арешти й гоніння на віруючих. Зазвичай приїжджали вночі, робили обшук і забирали братів. У серпні 1936 року були заарештовані й доньки Каргеля — Єлизавета і Марія. Олена була в той час в Ленінграді. Цілий рік вони перебували під слідством, і тільки 15 вересня 1937 року були засуджені на п’ять років тюремних таборів Сибіру, але пробули там до кінця життя. Єлизавета померла у 1957 році, а Марія — в 1966 році у засланні в Кемеровській області.

Коли до Каргеля прийшли брати і запитали, чому так сталося з його доньками, він сказав: «Я запитав про це в Отця. Він мені відповів, що мої руки надто слабкі, щоб їх втримати, тому Він забирає їх у Свої руки. У Нього вони будуть у безпеці».

Коли Іван Веніамінович залишився сам, його перевезли в Лебедин, тому що він змушений був звільнити будинок, в якому жив. Йому знайшли кімнатку в домі невіруючих літніх людей на околиці Лебедина, в Безимовці. Але недовго судилося жити там. 5 серпня 1937 року в його кімнатці було зроблено обшук і вилучено вісім ящиків «сектантської літератури». В останні роки Каргель писав тлумачення на Послання до римлян. Це була велика праця, яку він закінчив писати напередодні свого приїзду в Лебедин. Вона, ймовірно, десь загубилася в архівах НКВС.

І ось тепер старець-благовісник у віці 88 років опинився в Сумській в’язниці. Там було дуже багато віруючих в’язнів. Брати помістили Івана Веніаміновича біля віконця, задавали йому безліч запитань, а він відповідав на них. Час від часу наглядач покрикував: «Гей, старий, замокни!» Але він не міг мовчати, він всім розповідав про свого Небесного Батька.

Невдовзі Івана Каргеля як хворого і дуже слабкого відпустили додому. Приїхала донька Олена з Ленінграда, але за нею одразу ж почали слідкувати, і їй доводилося переховуватись у друзів. Та все ж її заарештували. В обвинуваченні було сказано, що вона проводила контрреволюційну агітацію, в результаті чого спостерігалися провокації проти організації колгоспів. Справу було передано на розгляд особливої трійки УНКВС Харківської області, постановою якої від 9 грудня 1937 року Каргель О.І. була засуджена до розстрілу. Вирок було здійснено в місті Суми 16 січня 1938 року.

Сам же Каргель дуже ослаб, тому його доглядала Катерина Василець з Лебедина. Ввечері, 21 листопада 1937 року, як розповіла Катерина, він раптом сказав: «Сестричко, коли ви завтра прийдете сюди, мене вже не застанете. Тут буде тільки моє тіло, а я піду додому, до свого Батька. І коли ви прийдете, моє обличчя не буде сумним, на ньому буде печать радості і спілкування з моїм Господом». Катерина хотіла залишитися з ним, але він відіслав її додому. І коли вона прийшла наступного дня, його вже не було, але обличчя у нього було як живе і відображало спокій, внутрішній мир і блаженство. Він пішов до свого Батька, Якого безмежно любив.

* * *

Одного разу Каргель приїхав в тюрму, де сидів особливо небезпечний злочинець, засуджений до страти. До нього нікого не впускали, оскільки він міг напасти на людину та вбити її. Каргель попросився до нього в камеру. Керівництво тюрми всіма способами старалося переконати його не йти туди, попереджаючи, що вони не відповідають за безпеку для його життя. Але Каргель наполіг на своєму. Увійшовши в камеру, він одразу ж сказав: «Ісус тебе любить». Ув’язнений, височенного зросту чолов’яга, на совісті якого було кілька вбивств, оторопів — як його, такого, може хтось любити. Зав’язалася бесіда. Вбивця покаявся у своїх гріхах і на страту йшов спокійно і смиренно. Це вже була інша людина.

* * *

Каргель дуже любив молитися в лісі. І коли жив неподалік від лісу, то щоденно ходив туди помолитися. Одного разу, коли він сидів у лісі, до нього під’їхав лісничий і запитав, що він тут робить, а потім сказав: «Ти знаєш, хто господар цього лісу?» Каргель спокійно відповів йому, що це ліс його Батька. Тоді лісник зліз з коня і зав’язалася бесіда. Після бесіди лісник визнав, що ліс належить не йому, а Небесному Отцеві.

* * *

Oдного разу І.В. Каргель проводив кількаденні курси на півдні України в братніх менонітів та баптистів в одній з німецьких колоній. І, як завжди, на прощальній бесіді говорив про силу віри і молитви, про те, що Господь і тепер може творити чудеса, якщо буде віра. Коли Іван Веніамінович говорив, то один зі студентів виразив на обличчі недовіру. Проповідник помітив це і запитав його: «Невже ти, брате, не віриш, що Бог і нині такий, яким був тоді?» Студент знітився і відповів: «Мій маленький син хворий, і ніякі лікарі і наші молитовні прохання до Бога про оздоровлення не допомагають, і тепер він перебуває у дуже важкому стані».

І. Каргель запропонував курсантам з вірою помолитися Господу про зцілення сина цього брата. Після молитви він сказав: «Ну ось, ми помолилися, і ти побачиш свого сина здоровим».

Коли цей брат під’їжджав додому, то ще здалеку побачив жінку з дитиною на руках і почав гукати, запитуючи, чи здоровий син. Вона відповіла, що здоровий. Коли ж він запитав, коли він оздоровився, то виявилося, що саме тоді, коли всі курсанти та проповідник молилися. А пізніше цей брат написав Каргелю: «Я в ту ж мить впав на коліна та сповідав перед Господом своє маловірство».

© «Благовісник», 4,2005