Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

КОЛИ ЗЕРНО ПОМРЕ, ТО ПРИНЕСЕ БАГАТО ПЛОДУ!

Автор: ГЕНАДІЙ АНДРОСОВ

Нині широко проповідується Євангелія в Україні. Був час, коли під страхом смерті це робити суворо заборонялося. Хоча Конституція СРСР проголошувала вільне визнання релігії та віри в Бога, це було далеко не так. Певну «свободу» мали лише ті «священики», в котрих у кишені був партквиток. Усіх інших, які не хотіли виконувати волю безбожної влади, а хотіли виконувати волю Божу, намагалися знищити.

Дивлячись сьогодні на Україну, можна побачити, що церков та християн в центральних, а особливо у східних областях, значно менше, ніж у західних. Чи так було завжди? Зупинимося, наприклад, на Полтавщині. Досліджуючи історію, я зауважив, що в багатьох містах, в котрих на початку 1990-х років не було жодної євангельської церкви, такі церкви були раніше і нараховували не одну сотню віруючих. Та жорстока атеїстична машина знищила їх. Полтавщина входила в число семи експериментальних областей для викорінення будь-якої релігії. Радянській владі вдалося зробити дуже багато. Ще й досі дух комуністичного атеїзму живе в багатьох жителях Полтавщини. Не так давно в кабінетах всіх районних начальників висіли портрети Леніна. Сьогодні ці портрети познімали, але пам’ятники «вождя народів» залишаються височіти в кожному районному центрі. Більше того, до тих пам’ятників покладають квіти…

* * *

У першій половині XIX століття жителі України почали масово навертатися до живої віри в живого Бога завдяки проповіді Євангелії на зрозумілій для них мові. В історичній повісті Юлії Крюденер і Анни Ліон «Євангеліст Онищенко» розповідається про юнака Івана з села Основи, що на Одещині, який у 1847 році, прочитавши Новий Заповіт, щиро увірував в Ісуса Христа і став проповідувати Євангелію. На жаль, вище православне духовенство вбачало у проповіді Євангелії лише загрозу своєму матеріальному добробуту, і з їхнього клопотання Івана Онищенка засудили на довічне заслання в Сибір. Херсонський губернатор дозволив йому самому пішки йти в заслання. Це був Божий промисел! По дорозі брат Іван мав багато зустрічей з людьми, спраглими Правди, він проповідував, свідчив про Ісуса. І багато людей увірувало через це. Проходив він і Полтавщиною. Зокрема в книжці згадується про молодого юнака Степана Москаленка з Оржиці, котрому Онищенко подарував Євангелію і який увірував через його проповідь. Більше того, Степан придбав примітивний верстат і друкував Слово Боже, а друковані листки розповсюджував по навколишніх селах. Також згадуються Лубни, де Іван Онищенко проповідував сім’ї начальника тюрми Сахнові. Зиму 1859 р. Онищенко перебув у повітовому містечку Лохвиця, де на той час було аж п’ять православних храмів і синагога. Іван Онищенко займався шевським ремеслом, а щотижня у домі Лозовича Петра Петровича проводив богослужіння або інакше кажучи: читання Євангелії російською мовою. Скоро утворилася група християнської молоді на чолі з сином Лозовича Петром, яка проводила вечірні читання Євангелії. Навесні уже була група людей, котрі увійшли в заповіт Ісуса Христа через водне хрещення. Лохвиця — останнє містечко України, яке згадується в повісті про євангельського першопрохідника — Івана Онищенка.

* * *

Я мав честь редагувати автобіографічну повість «Якщо не Бог, то хто ж?» відомого пастора-євангеліста, радіопроповідника Івана Дем’яновича Зінчика. Він хоч народився і зростав на Полтавщині, але потрапивши в німецький концтабір, волею Божою опинився аж в Канаді. Лише у 1969 році Іван Зінчик зміг відвідати Україну після 27 років розлуки з батьками. У своїх спогадах він підкреслює, що, коли прибув в Україну, йому найбільше хотілося побувати на зібраннях віруючих. «І перше з них, що я відвідав, відбулося у Лохвиці. У громаді понад півтори сотні чоловік. Пресвітером — брат М.Власенко. А до нього був брат П. Шевченко, але, як розповіли мені місцеві, його звільнили лише з тієї причини, що він п’ ятидесятник. Молитовного дому громада не мала. Збиралися в хаті в глухому місці, де немає ні школи, ні клубу. Навіть таксі не може туди доїхати. Треба добиратися пішки. Запитав у віруючих, чому вони не побудують собі молитовний дім. Довідався, що влада не дозволяє. Я ледве відшукав те зібрання. Люди стояли не тільки в хаті, а й надворі. Всі уміститися в ній не могли... У Полтаві я відвідав три зібрання й проповідував Слово Боже. У місті на той час була громада віруючих, що нараховувала понад 300 членів. Мали чудовий хор і два диригенти. Але мене здивувало, що така велика церква не має дому молитви. Збираються у звичайній хаті. Богослужіння відбуваються в глухому місці на околиці. Від автобусної зупинки треба йти понад три кілометри пішки. Брати розповідали, що вони багато разів ходили до влади за дозволом на будівництво молитовного будинку, але їм відмовили. Стоячи за кафедрою, я сказав, що, як дасть Бог, у свій наступний приїзд до України буду проповідувати Слово Боже не в цій хатині, де можна задихнутися від браку свіжого повітря, а на стадіоні».

Тоді в те ніхто не повірив, але ці пророчі слова брата Івана Зінчика справдилися. Він не раз проповідував на стадіоні, зокрема в Миргороді.

* * *

Володимир Бобик, що нині трудиться євангелістом на Полтавщині, мав зустріч з одним з перших християн Полтавської області Володимиром Тимофійовичем Коровником, який народився в 1932 р. в Гребінці. Ось його спогади:

«Коли я народився, саме тоді прийшов до нашої хатини продзагін з залізними щупами. У нас залишилося декілька мішків зерна, та коли вони побачили мене, новонародженого, і дізналися, що мене назвали Володею, то не стали шукати. І так ми вижили. Мій дід Сергій служив раніше на кораблі «Аврора». Він слухав Пейсті (батька Ярла Пейсті, що по радіо проповідував) і увірував. Тоді він подав клопотання царю і його звільнили з армії. Дід приїхав у Гребінку і організував євангельську церкву ще до революції 1917 року. Мені тато Тимофій розповідав, як він зібрав гурт парубків, скрутив цигарку і прийшов викурювати штундів. Їх, чоловік п’ятнадцять, ввалилося до хати, де дід проводив зібрання, саме присутні співали псалом «О грішник, до Христа прийди!» Тато як затиснув цигарку в руці, так вона й потухла. П’ятеро парубків вийшли назад, а десятеро залишилося і покаялося. І батько в тому числі. Діда потім рукопоклали на пресвітера, а батько був дияконом. Та церква була аж до 1943 року. Як звільнили Гребінку «совєти», то їх відіслали на довічне заслання в Караганду. Дід лише рік протримався на праці в рудниках з видобутку тяжких металів і помер. А батько потім на залізниці працював і після війни подав клопотання в «особий отдєл», і йому дозволили перевезти сім’ю в Караганду. Отже з 1946 р. ми стали жити в Караганді. Там була велика церква — 400 членів. Після смерті Сталіна ми приїхали в Гребінку з наміром там жити, але місцева влада нам цього не дозволила і висунула ультиматум: забиратися назад в Караганду, мовляв, на Полтавщині нам не дадуть права починати антирадянську діяльність. Саме тоді я повернувся з армії, думав прописатися в Гребінці, але мені прописки не дали. Ми спочатку виїхали до Харкова, але й там не змогли бути. У Караганді я одружився, працював на цілині, потім виїхав на Кубань. У 1975 році через віру в Бога у мене хотіли забрати дітей. У мене було 13 дітей. Я почав клопотання на виїзд в США, де зараз і проживаю з сім’єю».

* * *

Роздумуючи над сторінками історії євангельського руху в Україні, переконуєшся в словах Ісуса Христа: «Істинно, істинно кажу вам: якщо зерно пшеничне, впавши в землю, не вмре, то залишиться одно. Коли ж умре, то принесе багато плоду» (Ів. 12:24). Ці слова стосуються і тих героїв віри, про яких було згадано вище, а також багатьох невідомих страждальців за віру євангельську. Вони померли десь в сибірських таборах, але їхня смерть не була даремною. Вони проросли в майбутніх поколіннях зерном віри, яке намножується в багато разів. Як би вони раділи разом з нами, коли б побачили, що у тих містах і селах, де, здавалося, була цілком знищена будь-яка згадка про Бога і Слово Боже, знову проповідується євангельська правда, народжуються нові душі для Божого Царства, утворюються нові церкви. Нехай милосердний Господь продовжить цей благословенний час, коли кожен житель України може вільно слухати і приймати живе Боже Слово.

© «Благовісник», 4,2005