Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

"Тиждень сироти", що розтягнувся на роки

Автор: Ольга МІЦЕВСЬКА

Вдивляюся в замислені личка акуратно одягнених дівчаток. На одній фотографії вони в світлих ситцевих платтячках, а на іншій в пальтечках і капелюшках. Це - сироти. Я думаю, що не кожна дитина, яка мала батьків, у 1936 році отак була одягнена, навіть якщо це спеціально для фото. А цим малюкам, які витерпіли стільки поневірянь у свої дитячі роки, пощастило отримати не тільки гарні платтячка й капелюшки, а й турботу та підтримку люблячих сердець християн і велику та незбагненну Божу любов. Жаль тільки, що це тривало так недовго...

"Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами..." (Як. 1:27) - це завдання для християн віри євангельської в Польщі було до останнього часу невирішеним, хоча вже давно вони молилися, щоб Господь послав достатньо засобів і сил для здійснення цього важкого завдання. Господь поступово відповідав на молитви дітей Божих, вказавши спочатку на осіб, які взяли б на себе здійснення цього завдання, потім на місце, і, нарешті, послав засоби". Таке повідомлення ми можемо прочитати в рубриці "Сирітський притулок в Барановичах" журналу "Примиритель", який вийшов на початку 1936 року. На той час в Польщі, куди входили західна частина України та Білорусі, було дуже багато сиріт і, спонукувані християнським обов'язком чинити милосердя, віруючі щиро прагнули якось допомогти тим дітям, які залишилися без батьківської опіки. І ось 1935 року здійснилася мрія керівництва Всепольського Союзу церков ХВЄ - в Барановичах було створено дитячий притулок. Відповідальність за його роботу була спочатку покладена на Олену Покровську з Вільнюса, а потім на це відповідальне служіння було направлено професійну вчительку Любов Коб'яко, яка була на той час відомою євангелісткою в братстві п'ятидесятників. У 1930 році Любов Гнатівна, яка працювала на той час вчителькою, почувши від своїх учнів про Ісуса Христа, навернулася до Бога, чим викликала неприязнь до себе з боку батьків та родини. Батьки, досить заможні люди, відвернулися від неї, наречений - офіцер польської армії - залишив, та вона вирішила бути вірною своєму Господу в усіх труднощах і присвятила своє життя місіонерській праці. Люба не одразу погодилася на служіння в притулку, тому що вбачала своє покликання у проповіді Євангелії, але згодом зрозуміла, що воля Божа в тому, щоб вона очолила цей притулок.

Спочатку в притулку в Барановичах було сім круглих сиріт-дівчаток віком від 3 до 10 років. Першу з них прийняли в притулок в листопаді 1935 року, решту - в січні 1936 року. Згодом було вирішено приймати у притулок тільки дівчаток. Всі вони до того жили в дуже важких умовах, тому головним завданням вихователів було вимити, нагодувати, одягнути, приголубити дітей, а тоді вже виховати їх в християнському дусі. Та й цим не обмежувалися працівники притулку. Вони прагнули охопити своєю увагою більше дітей, ніж тих семеро, яких вони змогли прийняти в притулок. Але для цього було потрібне більше і зручніше приміщення, ніж те, яке вони орендували. Такого приміщення в Барановичах не було, тому керівництво Союзу вирішило побудувати сиротинець. З цією метою перший тиждень листопада 1936 року був оголошений "Тижнем сироти" і протягом цього часу в усій Польщі збиралися пожертви для будівництва цього приміщення. Проведення "Тижня сироти" стало однією з традицій Союзу ХВЄ Польщі, і щороку в перший тиждень листопада в усіх церквах, молодіжних гуртках та недільних школах відбувався збір пожертв (продуктів та грошей) на користь сирітського дому. У ці дні також звершувалися молитви за завідувачку притулку Любов Коб'яко і за всіх сиріт. У притулку ж у ці дні по-особливому дякували Богові за відкриті серця християн та їхню щиру пожертву для сиріт.

Через деякий час виявилося, що Барановичі зі своїм вологим кліматом і частими дощами не найкраще місце для дитячого будинку. Виникла необхідність перенести притулок в місце з більш сприятливими природніми умовами.

У 1937 році виїжджав на постійне проживання в Аргентину член Союзного комітету Іван Семенович Зуб-Золотарьов. Він погодився продати свій будинок в Ківерцях за дуже низьку ціну. Розміщення та конструкція будинку ідеально підходили для притулку, і після невеликої реконструкції та ремонту дітей перевезли в Ківерці на вул. Варшавську, 33. Правда, поки робився ремонт, діток розіслали в різні громади, а деяких до їхніх опікунів. Цю вістку діти спочатку сприйняли з острахом та печаллю, тому що думали, що їх повертають в те ж становище, в якому вони були до цього. Та поверталися вони з радістю, навперебій розповідали, як їх зустріли знайомі, як вони брали участь в зібраннях і про те, як зміни в їхньому житті впливали на віруючих та невіруючих людей.

Жодна з дівчаток не вміла ні читати, ні писати, тому їх почали навчати цьому, їх вчили також вести домашнє господарство, проводили заняття рукоділля. Їхній зовнішній вигляд змінився до невпізнанності, та й внутрішній світ поступово почав змінюватися. "Радісно відмітити успіхи дівчаток у молитовному житті, - ділиться Любов Коб'яко з читачами "Примирителя". - Вони моляться один за одного, моляться за своїх родичів, щоб вони стали віруючими, моляться про Боже благословення для жертводавців, коли бачать, що їм щось надіслано у притулок, чи чують, що такі пожертви надійшли". А пожертв було немало. Християни охоче віддавали частину свого добра для сиріт, прагнучи досягнути чистого й непорочного благочестя перед Богом і людьми. Та незважаючи на щедрість жертводавців, в притулку часто виникали фінансові проблеми. Не одну ніч провела сестра Люба у молитвах, благаючи Господа послати "хліба насущного і на цей день". "Пам'ятаю, що декілька разів схід сонця мене зустрічав на колінах, - згадувала Любов Гнатівна. - І дивлюсь: чудо! Матвій Козлов чи Віталій Білевич (вони були опікунами притулку) повертають у двір коні з возом, навантаженим харчами". Тоді коліна самі схилялися у щирій молитві вдячності Тому, Хто дивно дбає про Своїх дітей. "Я навчаю дітей бути вдячними Богу і віруючим за становище, в якому вони тепер перебували, - читаю в одному з листів сестри Люби. - Коли ж діти просять купити їм щось нове, щоб замінити старе чи зношене, я відмовляюся це робити, а говорю, щоб вони просили в Отця Небесного. І якщо Він дасть спеціально для цього грошей, тоді я куплю. І двічі була дана чудова відповідь на ці прохання, що дуже зміцнило їхню віру і принесло багато радості. Що ж до одягу, то за час існування притулку я ще ні разу не купувала для них матерії для плать чи пальто. Перешиваємо з поношеного дитячого чи дорослого одягу, який нам жертвують. І вони іноді запитують мене, коли будуть мати щось з нової тканини. Тоді я знову пропоную їм молитися, просити в Бога нової тканини, і Господь дивно підтримує їхню віру, і були отримані подарунки з нової матерії.

Коли ж вони хворіють, то я теж навчаю їх молитися, просити про зцілення. А хворій говорю, щоб сповідувала свої гріхи, які можуть стати на перешкоді для зцілення. Буває дуже цікаво спостерігати, як хвора, злякавшись, зізнається, що вона пила холодну воду, коли була розігріта, то вийшла на вітер, то пальто не одягла. І Господню присутність ми відчуваємо в дитячих зібраннях перед лицем Всевишнього".

Звичайно, як у кожній сім'ї, тим більше у такій великій, були різні діти, з різними характерами і розвитком. І той, хто має своїх дітей, знає, як часом обурюють їхні погані вчинки чи непослух, а тим більше, як важко було тій, яка, не маючи своїх власних дітей, стала матір'ю для одинадцяти чужих (а саме стільки їх стало у 1938 році). "Багато скорбот маю, - писала Любов Гнатівна, - коли діти приховують свою вину чи оправдовуються, звинувачуючи іншу. Є дві дівчинки, тугодумні і вперті, - через них багато страждань. Коли уроки готують чи коли якусь домашню роботу виконують, то стільки треба терпіння і стриманості, щоб залишитися врівноваженою".

Звичайно, їй самій було б дуже важко справитися з цим відповідальним обов'язком - виховати дітей не просто хорошими людьми, а справжніми християнами. Тому багато чуйних, люблячих і благородних людей допомагали Любові Коб'яко в цьому служінні милосердя. В дитячому притулку постійно працювала повар Анна Василівна Нікітчук, частим гостем притулку була Віра Нітч, співпрацівник Східно-Європейської місії, яка дуже допомагала сестрі Любі у вирішенні всіх питань життя дітей. Дуже багато працювала в притулку і євангелістка Анастасія Лемещук. Дитячий будинок часто відвідували керівники Союзу ХВЄ Польщі та зарубіжні гості.

Та найбільшою підтримкою для невтомної трудівниці була Божа присутність, яку вона незмінно відчувала у своїй праці, і те ніжне "мамуся", яке щодня сотні разів вона чула з уст своїх вихованців. "Мамуся" - так ласкаво називали діти Любов Коб'яко, яка стала матір'ю для 14 дівчаток віком від 4 до 11 років, що виховувалися в дитячому домі до осені 1939 року. В 1939 році, після встановлення радянської влади, притулок був закритий, а дітей розвезли у державні дитячі будинки в різні кінці колишнього Радянського Союзу. Дівчаток не могли відірвати від мамусі, вони кричали, падали на землю. Розлука з дорогою людиною стала для них справжньою трагедією. Окрім того, їх відділили одну від одної, розділили навіть двох рідних сестер, переслідуючи мету якнайшвидше звільнити їх від "релігійного впливу та дурману". На Волині залишилась тільки Таня, яка на той час була у своєї тітки в селі, а 12 дівчаток опинилися в різних куточках Союзу, так що ніхто нічого не знав про їхню долю. Приміщення дитячого дому, придбане на пожертви християн віри євангельської, було конфісковане, в ньому зробили чотири державних квартири і в одній з них милостиво дозволили жити Любові Коб'яко. Це приміщення збереглося й донині, і знаходиться воно на центральній вулиці райцентру Ківерці, що на Волині. Любов Гнатівна Коб'яко прожила довге й благословенне життя і померла влітку 1982 року в Ялті. Вона постійно відвідувала зібрання у ялтинській церкві і часто проповідувала там. Великою радістю для неї стало те, що деякі її вихованці, розвезені в різні куточки великої радянської імперії з метою "звільнення від впливу релігійної пропаганди" і виховані в дусі атеїзму, ставши дорослими, навернулися до Бога і розшукали її. В 1975 році дві старших повідомили "мамусю", що живе одна на Уралі, друга - в Новокузнецьку. Обидві вони віруючі, служать Богові. А як же інакше: Любов Гнатівна ж бо безперестанку молилася за них - своїх сиріток. І молитви "мамусі" не були марними, і Слово, посіяне нею в дитячі душі в далеких 1936-1939, вірю, проросло і принесло плоди не тільки в серцях тих, хто розшукав сестру Любу, а й у тих, доля яких залишилася невідомою для неї і для нас.

Коли ми готували розповідь про дитячий притулок у Ківерцях, то із зібраних матеріалів дізналися, що з усіх дівчаток, які виховувалися в нім, на Волині залишилася тільки одна дівчинка - Таня. А згодом єпископ С.В. Веремчук розповів нам, що знайомий з цією дівчинкою, точніше, жінкою - Тетяною Іванівною Хомолюк, яка нині проживає в Луцьку.

Давно це вже було. Сімдесят два роки минуло з того часу. Я народилася в селі Сопачові Рівненської області. Нас було семеро сестер. Я була передостання. З усіх своїх сестер запам'ятала тільки найстаршу - Ганну, тому що вона після смерті матері приходила до нас додому (вона вже тоді була замужем) і називала нашого батька "татом". З цього я пізніше зрозуміла, що це моя сестра, але в той час я цього не розуміла. Пам'ятаю також найменшу, ще з того часу, коли їй був приблизно рік, вона ще нічого не могла нести і постійно падала. Я думаю, що мені в той час було не більше двох з половиною-трьох років.

Пам'ятаю, як мама лежала хворою, а я їй подавала воду, як померла мама, як я збирала стружку, коли їй робили гроб, як її хоронили, як на похороні несли мене на руках і співали "В край родной". Оце й усі мої спогади про матір.

Пам'ятаю, як грім вбив тата. Це, як я вже пізніше дізналася, сталося десь через два-три тижні після маминої смерті. Тоді я була в одної жінки, яка забрала мене до себе після смерті матері. Коли вона дізналася про смерть мого батька, то пригорнула мене, заплакала і сказала: "Вже немає в тебе ні матері, ані батька". Я подумала: "То я вже буду з цією тьотею, вона така добра". Але через те, що в неї було багато своїх дітей, ми з моєю молодшою сестрою жили в батьківській хатині, а нами опікувалися люди з села. Жити тоді було дуже важко, їсти не було чого. Часом Ганна, старша сестра, давала нам шматочок хліба, але взяти нас до себе не могла, тому що вона жила у свекра, який був без ніг, а крім неї, там ще жили дві невістки. Часом ми засинали то під мостом, то біля річки. Люди там знаходили нас і відносили додому. Я не знаю, скільки часу так минуло.

Пам'ятаю ще один випадок: я і менша сестричка сиділи біля батьківської хати і дуже плакали. Ми були нерозлучними. А біля нашої хати йшла одна жінка, не знаю, віруюча чи ні, і несла ряднину під рукою. Це було літо, тому що ми були в самих сорочинках. Вона підійшла до нас і запитала: "Дітки, чому ви плачете? Того, що мами нема?" Я відповіла: "Ні, не тому, ми їсти хочемо". Вона ту ряднину розмотує, розмотує. Ми повставали, ніби щось чекаємо. А вона дістала - це так чомусь запам'яталося мені - маленький шматочок хліба і червоний помідор. Потім вона стала дуже сильно плакати: розділила той шматочок хліба і помідора між нами і пішла. Можливо, це вся їжа, яку вона змогла взяти з собою на поле.

Потім приїхав один чоловік, молодий, в чорному костюмі, і сказав: "Дітки, я вас заберу з собою в дитячий будинок. Вам там буде добре". Він нам давав цукерки, але ми все одно чомусь його боялися. Та ми поїхали з ним. Пам'ятаю, що пливли катером (там нам чай давали, на воду ми дивилися) до Луцька, а потім нас привезли в Ківерці, в притулок, де ми пробули десь два з половиною роки.

Там нам було дуже добре. Нами опікалися наші татусі, так ми їх називали: Матвій Козлов і Віталій Білевич. Вони підводами привозили все, що віруючі давали на притулок. Платтячка нам шили або з Америки передавали. Тьотя Нітч, мамусина подружка, привозила нам одяг і сама шила, тьотя Кіндерман. Це ті, кого я добре пам'ятаю. Часто відвідували дитбудинок брати Пейсті, Вербіцький, Федишин.

Любов Гнатівну ми називали мамусею. Вона всіх нас вчила бути чесними, справедливими, молитися Богові і вірити, що Він чує. Одна дівчинка дуже хотіла мати сумочку в школу. Мамуся їй сказала: "Я не можу тобі її купити, молися, щоб Бог тобі дав". І ця дівчинка постійно молилася про це. Одного разу нас відвідав один брат. Він запитав: "А про що вона так молиться?" Йому розповіли, що просить в Бога сумочку. А коли невдовзі приїхав і почув ту ж саму молитву цієї дівчинки, запитав: "То вона ще й досі про це молиться?" Йому відповіли, що так. І він дав гроші їй на нову сумочку.

Інколи в притулку не було хліба. Тоді мамуся говорила нам: "Дітки, моліться, бо обід завтра вже буде без хліба". То ми станемо біля ліжечок і починаємо молитися. Пам'ятаю: обід, сіли ми за столи їсти супчик, а хліба нема. Раптом в дверях з'явився листоноша, а ми його добре знали. Знали також те, про що свідчить його прихід, тому ми всі зраділи. Мама розписалася, а він насипав цілу гірку монет. І ми вже не йому, а Богові дякували за Його милість до нас. Такі прості й щирі в нас були взаємостосунки з Богом і між собою. Нас так виховували. Ми боялися й неправду сказати, і взяти щось, одним словом, були віруючими і боялися Бога.

Коли почалася друга світова війна, то нас брат Матвій Козлов забрав до себе в село, бо в Ківерцях був вокзал, а його дуже часто бомбили. Коли ми їхали в село, то нас помітив бомбардувальник і почав стріляти. Брат Матвій побачив хлівчик і наказав, щоб ми всі бігли туди. Ми втекли в той хлівчик, попадали в гній і тільки слухали, як свистять кулі. Весь дах був пробитий, але ми залишилися живими.

В 1939 році прийшли, так би мовити, "наші" і сказали, що такий притулок не може існувати, його треба розформувати. Мамуся писала до всіх віруючих з проханням взяти дітей до себе. А нас, вихованців, одного разу возили в село Пілюга Луківського району, недалеко від Машова, там жили тьоті Настя, Нюся, Оля Лемещуки. Вони нас запросили, щоб ми відпочили в них, бо в притулку був ремонт. Всі віруючі приходили, приносили нам подаруночки, проводили зібрання, знайомилися. Там була одна сім'я, в якої не було дітей. Вони дуже мене полюбили, а я їх. Я завжди просила тьотю: "Візьміть мене, тьотю!" А Настя Лемещук сказала мені: "Хай-но ти закінчиш школу, то приїдеш до них. А поки що тобі треба їхати в притулок". А коли прийшла радянська влада, то з притулку цій жінці одразу ж написали листа з запитанням, чи не візьме вона мене. І ця жінка погодилася. Ми з молодшою сестрою розлучилися. Я не бачила її 25 років, та потім все-таки зустрілися. Правда, вона вже померла.

Отже, я опинилася в Пілюзі. Тьотя Параска і дядя Степан жили дуже бідно. Вони були хворими, а я була мала, нічого не могла їм допомогти, але Бог благословляв. Було, що ми погоріли, але віруючі зібралися і допомогли нам відбудувати будинок.

З дитинства я була дуже хворобливою, бо ж не було чого доброго поїсти, та й одяг який там був після війни. У 12 років я захворіла туберкульозом. В лікарні мені сказали, що я не житиму, тому що в мене вже в легенях рани. Мама попросила в лікарів, щоб я була в неї вдома, виділила мені кімнату. Я була настільки хворою, що не могла їсти. В мене почали пухнути ноги, руки, навіть живіт. Недалеко біля дому мамусі жив брат Білевич. До нього одного разу приїхали брати чи просто провідати церкву, чи вирішувати якісь питання. Мама не могла запросити їх до себе, тому що в цьому приміщенні, де вона жила, був райвно. Тому мене перенесли в дім Білевича, і ці брати помазали мені лоб миром і почали молитися. Пам'ятаю, як молилася мамуся. Її сльози градом котилися з очей: текли за комір, навіть на підлозі було видно краплини. Вони дуже довго молилися. Я вже аж почала думати: "Боже, як я хочу жити! Але чого вони так довго моляться, я вже їсти хочу" (а до того я дуже давно вже не їла). Після молитви мама повела мене додому, хоча ще руки й ноги в мене були попухлі. Я попросила її їсти, вона приготували мені те, що я попросила, але багато їсти не дала, тому що дуже давно я вже не їла. Коли я з'їла те, що вона мені дала, то все одно відчувала себе голодною. Але наступного дня набряки з мого тіла зійшли, я почала їсти. А через тиждень я вже ходила в ліс по суниці і назбирала їх аж три літри. Так Господь дивно відповів на молитву мамусі і цих братів. Бог зцілив мене, і з того часу минуло ось уже 60 років і ніколи в мене легені не хворіли, ні запалення не було.

Коли мені було 22 роки, мені робили дуже важку операцію в обласній лікарні. Тривала вона три з половиною години. Мама, Любов Гнатівна, приїхала до мене, зустрілася з лікарями і запитала: "Які шанси на життя?" Їй відповіли, що один з тисячі. А тьотя все молилася за мене, і Бог у сні показав їй, що мені роблять операцію, а наді мною - пробиті руки Христа. І вона зрозуміла, що я буду жити.

Потім я пішла в промкомбінат працювати. Приїжджала в Луцьк до мамусі, ходила в зібрання. І тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Льонею, з яким ми прожили в мирі багато років. Він помер у 1992 році.

Я ніколи не думала, що проживу так довго, п'ять операцій пережила. Але ось живу. Напевно, тому, що багато мам догляділа. Одна мама мене народила й померла. Мамуся доглядала мене, і я і її похоронила. Вона часто бувала в мене вдома, ми були з нею дуже близькими. Потім я забрала її до себе. Правда, пізніше мамуся поїхала в Ялту до племінниці, там вона захворіла і написала листа, щоб я приїхала. Я приїхала туди, але незабаром вона померла. Її мені не вистачало так, як правої руки, вона була для мене порадником. Потім тьотя Параска мене виховувала, я догледіла її й дядю до смерті. Потім доглядала чоловікову матір - дуже хороша жінка була, її похоронила. А тепер доглядаю матір свого другого чоловіка. Це вже п'ята моя мама. Вона живе в Дерно. Окрім того, що я доглядаю її, виконую роботу по господарству і в городі, я займаюся з дітьми. В недільну школу приходить десь до 40 дітей, в більшості з невіруючих сімей. Ми поводимо біблійні уроки і один раз в тиждень, в неділю, даємо їм їсти. Серед них є й віруючі, але їх мало, а також бідні, сироти. Співають, моляться. Ось таке тепер моє життя та праця.

"Благовісник", 4,2003