|
Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської |
Юрій ВАВРИНЮК Святий В усі часи у багатьох народів були і є «святі». Так називають людей, які своїм життям, служінням Богові та людям досягли зовнішньої та внутрішньої досконалості, досягли святості. Їх шанують, їх наслідують, їм поклоняються. Багато простих смертних вважають великим щастям зустрітися, поспілкуватися з такими подвижниками. Я теж мав щастя бути знайомим із святим чоловіком. Ним був мій дідусь. Ні, до нього не йшли паломники, він не вів особливого подвижницького життя, не вважався особою широкої популярності. Це був простий селянин, який все життя турбувався про хліб насущний для своєї сім'ї. Але для мене він залишився святим у повному розумінні цього слова. Неговіркий, навіть більше, замкнутий, він до кінця життя жив тільки одним — Господом. Я пригадую його у різних життєвих ситуаціях, але найбільш вражаючим для мене залишився невеликий епізод, напередодні його смерті. Ще й досі перед моїми очима стоїть ця картина як нагадування, як взірець святого і богобійного життя. Якось перед різдвяними святами він захворів. Старий зношений організм важко боровся із хворобою. Родина уже готувалася до похорону. Він зовсім зліг, вставати йому було важко, його розум відмовлявся працювати, і хворий часто зовсім втрачав відчуття реальності. Він то просив забрати його додому, хоча лежав у своїй кімнаті, на своєму ліжкові, то кудись поривався йти, то просив покликати когось із рідні, кого поряд не могло в цю мить бути. Якось увечері я із сім'єю приїхав його відвідати. Цілий вечір ми просиділи біля його ліжка, розмовляючи з родиною: дідусь майже увесь час спав, розмови з ним не було. Нарешті ми почали збиратися додому. Я підійшов до ліжка: «Дєдушка, ми вже хочемо їхати». Він розплющив очі: «Підніміть мене». Йому допомогли сісти. Він склав руки і неголосно (йому було важко говорити) почав молитися: «Господи, поблагослови Юру, Ларису, його діток, його родину. Поблагослови його працю...» Він ще щось говорив, уже не пам'ятаю, що саме. Я плакав. Мені мимоволі раптом у пам'яті зринули слова псалма: «...Зацвіте справедливий як пальма, виженеться, немов кедр на Ливані, — посаджені в домі Господнім цвістимуть на подвір'ях нашого Бога, іще в сивині вони будуть цвісти, будуть ситі та свіжі, щоб розповідати, що щирий Господь...» Лише зараз я повністю зрозумів суть цієї поетичної метафори. Я плакав і думав: «Господи! Ця людина не може тверезо оцінити навколишню ситуацію, марить, втрачає пам'ять, забуваючи, де вона. Яким же потрібно бути святим та «свіжим», щоб у такому стані залишитися «при розумі» щодо своїх стосунків з Богом». Молитва була такою ж живою, твердою та сильною, незважаючи на хворобливе та старече тремтіння голосу, як і багато років тому. Дідуся вже немає. Але його молитва ще й досі звучить у моєму серці. Вона залишилася однією з найцінніших молитов, що були звершені за мене. Бо нею молилася свята людина. Людина, яка за крок до смерті духом «цвіла, як пальма». «Благовісник», 1,2004 |
|
||||||||||