Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

За Євгенією ХАРИТОНОВОЮ.

Сказання про короля і втрачене королівство

Колись давним-давно, в одній маленькій невідомій країні жив собі багатий, красивий Король. В Короля був розкішний палац з великими балконами і вікнами з виглядом на море. З дитинства він не знав горя і все йому сприяло на добро. Жителі маленької країни дуже любили його. Король був мудрим, і не силою, але серцем, наповненим любов’ю і миром, завоював повагу до своєї країни з боку більших і сильніших держав. Це була мирна країна, і це був чесний король. В нього був лишень один недолік: він дуже любив свій трон.

Одного вечора Король самотньо гуляв в лісі: він часто гуляв сам. Замислившись, він не помітив ями і впав у неї. Яма була такою глибокою, що Король сам не міг з неї вибратися, а поруч нікого не було. Минуло багато часу і вже зовсім стемніло, коли він почув шурхіт листя.

— Гей! Хто тут? — закричав Король. — Допоможіть мені вибратися звідси!

Спочатку не було відповіді, але через хвилю над ним нахилилася темна постать.

— Давайте вашу руку! — почув він грубий незнайомий голос.

Король простягнув руку і вхопився за товсту криву палицю, подану зверху. Ще мить — і він був нагорі.

— Не знаю, як вам віддячити... — почав був Король. — Адже ви врятували мені життя... Що ви хочете? Я виконаю будь-яке ваше бажання...

— Будь-яке? — Недовірливо перепитав незнайомець.

— Будь-яке, — підтвердив Король.

— Ну що ж, в такому разі... я хочу половину твого царства, — сказав незнайомець.

Король засмутився і нічого не відповів: він не хотів ділитися владою. Але вибору не було.

— Я прийду через деякий час і візьму те, що належить мені.

Сказавши це, незнайомець пішов геть, а Король повернувся в палац. Цю ніч він не спав. Його мучив страх до самого світанку. Він довго ходив з кутка в куток, з муками уявляючи, що одного ранку він, прокинувшись, віддасть свою честь, славу та владу комусь іншому. «Як же так? — Думки вихором проносилися в його голові. — Я завжди був Королем, люди мене шанували та любили, нащо тут ще хтось? Ні, ні.. я не повинен віддавати своє царство іншому. Але ж я обіцяв... Я повинен. ...Але Я НЕ МОЖУ цього зробити!!!»

З такими думками він провів цілий день, нікого не приймаючи, нічого не ївши, зачинившись у тронній залі...

А другого дня, як тільки зійшло сонце, страх знову повернувся до Короля. Страх, що хтось прийде і забере в нього абсолютну владу.

З того часу спокій втік від нього. Він не міг спати, він втратив апетит, став злим, знервованим. Друзі не впізнавали його, а згодом і зовсім перестали до нього приходити. Король змарнів, схуднув, а ввечері засинав, сидячи на троні і міцно тримаючись за його позолочені поручні. Він боявся, що як тільки він з нього встане, хтось відразу ж займе його місце. Він закинув державні справи, в його голові була лише одна думка: «Як зберегти владу?»

Так минув рік.

Одного ранку, ще до сходу сонця в палац зайшов подорожній, одягнутий у все чорне, з сумкою на плечах і палицею в руках. Слуги ще спали, тому він без перешкод зайшов у тронну залу і сів, чекаючи, поки король прокинеться. Коли Король розплющив очі, то не зважаючи на те, що пройшло вже так багато часу і він ніколи не бачив тієї людини при світлі, він відразу зрозумів, хто сидить перед ним. Він собі подумав: «Ніхто про подію в лісі нічого не знає. Я можу його просто вбити, і моя влада залишиться при мені». Король дістав маленький ножик, який завжди тримав в правому чоботі для самооборони, і, вставши з трону, з люб’язною посмішкою підійшов до незнайомця. Він протягнув руку ніби для привітання, і коли гість встав назустріч, встромив ножа йому в серце. Під кінець дня Король ховав «сліди» скоєного. Вже пізно вночі втомлений, але задоволений, що проблема вирішилася, заснув.

Другого дня несподівано приїхав Султан з сусіднього царства, давній друг Короля.

— Чому ж ти не зустрічаєш мене, друже? — запитав Султан. — Чи ти вже забув про нашу дружбу?

— Ні, не забув, — відповів Король, — просто я не чекав, що ти приїдеш.

— Як же це так? Ти не зустрічав мого сина, якого я послав, щоб сповістити про мій приїзд? Він мав приїхати вчора вранці, щоб для всіх це було таємницею. Де ж він?

І тоді Король зрозумів що пролив невинну благородну кров. Він сказав Султану:

— Я не бачив твого сина, він не приходив до мене ні вчора, ні третього дня, можливо він збився зі шляху.

Султан засмутився і, попрощавшись з Королем, пішов шукати сина.

З того дня Короля знову покинув сон. Його безперестанку мучила совість. Тільки тепер він зрозумів, що накоїв: вбив людину, та ще й невинну. Небажання поділитися ще з кимсь своєю владою, страх втратити трон штовхнули його на злочинний шлях. Потім прийшло почуття провини. Він не міг більше перебувати в палаці. Тоді Король став багато часу проводити в корчмі, де втихомирював свою совість горілкою. Згодом він втратив все: і красу, і багатство, і владу. Він став найвідомішим п’яницею, і вже ніхто не впізнавав в ньому колишнього Короля. В ньому вже не було нічого людського, він тільки лежав і чекав смерті, хоча й смерть не спішила до нього йти.

Одного разу, коли він лежав у рові і роздумував про свою нещасну долю, раптом десь зверху донісся голос:

— Гей, мертвецю, ти хочеш жити?

Король ледве-ледве підняв голову і побачив якогось Старця.

— Ні, — відповідав він, — не хочу...

— Тоді скажи, що ти хочеш?

— Нічого, йди, — сказав Король і знову заплющив очі...

Тоді Старець пішов геть... І тут Король згадав про своє щасливе царювання, про той час, коли він не знав горя, коли всі його любили і поважали...

— От, якби тільки я міг... — майже пошепки промовив він, але Старець почув і оглянувся:

— Що ти хотів би змогти? — По-батьківськи запитав він. Король подивився на нього і тихо промовив:

— Я не маю влади давати життя, але, якщо Ти можеш, поверни до життя молодого сина Султана, якого я вбив, боячись втратити свій трон. ...А мені дай спокійно померти... Я більше нічого не хочу в цьому житті...

— Невже син Султана претендував на твоє царство? — запитав Старець.

— Ні, але я переплутав його з однією людиною, якій я пообіцяв половину свого царства.

...Краще я віддав би йому все... Залиши мене, Старцю, що тобі до мене? — І король знову заплющив очі.

— Я — той, кому ти винен, і я прощаю тобі твою провину... Іди і більше так не роби...

Коли Король розплющив очі, то виявив, що перебуває в своїй тронній залі. Перед ним сидів той самий молодий чоловік в чорному і його батько.

Яскраво світило сонце.

І знову хотілося жити...

І трон не здавався таким вже і неподільним. І корона чомусь, як ніколи, до болю тиснула йому чоло...

«Благовісник», 4,2004