Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Володимир ПОВАР

«КЛИЧУ ТЕБЕ»

Тамуючи душевний біль, Орест причинив двері квартири і поволі рушив сходами. Біля під'їзду в непевності зупинився. У вухах все ще дзвеніли Оленчині слова: "Мені все це набридло! Поруч з тобою я зовсім втратила себе! Ти цінуєш тільки себе та свою роботу. Словом, я покидаю тебе... Ми з Альошкою покидаємо тебе - і це остаточно, чуєш? Я не хочу... не хочу більше передумувати".

Мозок відмовлявся сприймати цю інформацію, і раз по раз спотикався об ті "покидаємо тебе...". Орест сів на лавці під грибком і став очікувати, десь в глибині душі ще сподіваючись, що Оленка все-таки передумає, що не можна ж отак, одним махом... Але коли до під'їзду повагом підкотив лапатий "Мерседес" і з відчинених дверцят показалася голова Петра, чоловіка Оленчиної подружки, він підвівся і пішов геть. І вже не бачив, як, кумедно розвівши руками, той розгублено дивився йому в слід. Мовляв, а при чому тут я? Ну ти ж знаєш отих баб - а я людина маленька... Орест здогадався, що дружина зателефонувала до Оксани, і та змусила свого чоловіка на ту невдячну роль. Подумав: міг би хоч раз характер показати.

Його погляд зненацька припав до купи дрібної, як борошно, сірої пилюки, яка зібралася у невеличкій ямі на стежині поруч з тротуаром. - Прах земний, - майнула думка. І раптом виникло нестримне бажання: стати на ту сіру пилюку і розтанути в ній - аби не думати більше, не відчувати... Йшов навмання, ступав обважнілими ногами крізь лагідний сонячний день. Ще вчора він міг радіти, дивуватися, веселитися, а вже сьогодні опинився в глухому куту. Здавалося: хтось безцеремонно вирвав його із звичного повсякдення і кинув обабіч, в густе будяччя, де звідусіль пекло й кололо.

На Хрещатику Орест купив міцних сигарет і попрямував на дніпровські кручі, де завжди любив бувати. Ядучий тютюновий дим лютував у грудях, гупав у скронях - і полегшення не приносив. Він дивився на білосніжний вітрильник, який ледь-ледь сунув Дніпром, на пляжників, які ворушилися на піщаній косі острівця, і йому невимовно хотілося впасти в забуття. Намагався якось зарадити собі: мовляв, не ти перший і не ти останній - сотні, тисячі людей поряд з тобою розлучаються і створюють нові сім'ї, хіба ти ліпший... І лиш скреготів зубами та ненавидів себе за те, що не може так, як інші.

Пізно ввечері повернувся додому. Пересилюючи себе, переступив поріг - квартира зустріла незвичною тишею; зупинився, немов сподівався, що зараз з криком "тятьо, тятьо прийшов!" вискочить назустріч Альоша. На килимі валялись синові колготки. Немов щось надзвичайно дорогоцінне, обережно згріб їх обома руками і підніс до обличчя. І не сказав, а скоріше почув свій голос - зболений і зовсім чужий: - В цих колготках ходив мій Альоша. Промовив, немов поховав. І пішов кімнатами. Знайшов якийсь папірець з карлючками:

- Це писав мій Альошка...

- В цій піжамці спав мій Альошка... - На цьому дивані підстрибував мій Альошка...

Дихалося важко. Невидимий обруч стискував груди. Повітря з натугою просочувалося в легені і, не затримуючись там, зі стогоном виривалося назовні.

Орест сів на диван, обхопив голову руками і прошепотів: - Боже, як нестерпно болить душа. Як же нестерпно вона болить... Аби заглушити біль, що десь там всередині паралізував все його єство, він кілька разів щосили вдарив кулаком себе в груди.

Скрутившись клубком, він стогнав, коли відчув, що далі вже не в змозі витерпіти той біль. І тоді сповз з дивана, розпластався на підлозі і знеможено прошепотів:

- Боже! Якщо Ти є, дай мені сили терпіти. Так він лежав, коли зрозумів, що сталося щось незвичайне. Йому здалося, ніби хтось прикрив вологим покривалом оголені нерви, охоплені пекучим вогнем, і заморозив їх. Відчуття притупилися, а в голові, навпаки, проясніло - і він знову набув здатності думати і аналізувати.

Біль, який так немилосердно мордував його і якого, здавалося, можна було помацати руками, безслідно зник, немов і не було. Подумав: але ж я благав лише сил для терпіння, бо ясно усвідомлював, що не маю права на щось більше... Спантеличений, завагався: а чи могло таке бути? Зрештою, в тяжкі часи життя люди часто звертаються до Бога, але як до далекого і абстрактного, в існуванні Якого при нагоді можна й засумніватися. І навряд чи чекають від Нього відповіді. Але щоб отак...

Орест пригадував. А спогади напливали саме такі, від яких ставало моторошно. У вухах дзвенів його голос, зухвалий і самовпевнений: "Якщо Бог - Любов, то навіщо він наказував євреям на шляху до землі обіцяної знищувати не тільки воїнів, але й жінок і дітей? Це ж - море крові! І во ім'я чого? І ще: чого варте "Любіть ворогів ваших"? Нелогічно! Любити можна дітей, дружину, батьків, друзів, але щоб ворогів... Ні, це суперечить людській природі. Їх можна терпіти, не помічати, в ідеалі, скажімо, робити для них щось позитивне. Але любити - ніколи!"

Орест зловив себе на думці, що і нині не розуміє Божих вчинків, але тепер, десь в глибині його єства, з'явився незнайомий досі, благоговійний страх. І щемливе прагнення розібратися в усьому, зрозуміти, пізнати.

Новий день розпочався звично. В клініку Орест зазвичай приходив о сьомій, щоб встигнути ще раз перед п'ятихвилинкою переглянути історії хвороб пацієнтів, котрих готували до операцій, порівняти аналізи, кардіограми і прийняти виважене рішення. Але сьогодні зосередитися він не міг - думки вперто поверталися у вчорашній день, який перевернув всю душу. Непокоїв отой нефізичний біль, котрий подолав і знищив його. А може нічого такого й не було, подумалось, ну перенервував... Але звідки тоді прийшли такий спокій і впевненість, що все буде гаразд? Зрештою, вчора таки трапилося щось незвичайне.

- Колего, ви вже тут? Я так і думав!

Орест від несподіванки здригнувся: він не помітив, як в ординаторську зайшов шеф - завідуючий відділом серцево-судинної хірургії професор Криштальський.

- Думаю, забіжу до вас перед п'ятихвилинкою... - глянувши на Ореста, професор зніяковіло замовк і став перебирати пальцями.

- Щось трапилося?

- Нічого особливого, Андріяне Максимовичу... - Орест підвівся.- Здається, мене покинула дружина.

- Так, так... - професор замислився.- Думаєте, все владнається? Ось що: провідайте нас. Ви ж знаєте, Надія Іванівна завжди рада вас бачити. Згода? Я, власне, планував, аби ви мені сьогодні асистентували. Але коли так, то не може бути й мови. Добре, займайтеся своїми справами. Криштальський вийшов.

А після обіду зателефонувала Олена. Довго мовчала в трубку. Та він знав, що то вона, і не допитувався, а також мовчав. Нарешті озвалася якось зовсім втомлено:

- Як ти там?

- А ти?

І знову мовчання. Потім зненацька зірвалася у плач:

- Ти уявити собі не можеш! Альошка захворів. З ним сталося щось неймовірне. Він хандрить, плаче... і весь час кличе тебе - навіть серед ночі. Я не в змозі на те дивитися! Проти мене всі змовились. Навіть батьки... Ну, чого ж ти мовчиш?!

- А що маю казати?..

- Як що? Потрібно щось робити. Ти не міг би прийти і подивитися Альошку? Ти ж, зрештою, лікар.

- Це неможливо. У нас є своя квартира. Привозь сина і все буде добре, я впевнений.

- Але це неможливо... Я ж казала...

- Ради Альошки... Деякий час вона знову мовчала. Потім видихнула:

- Гаразд... Нехай... Скажи йому кілька слів.

В трубці засопіло - і Орест почув Альошин голос, найдорожчий, наймиліший, від якого закалатало і стиснулось серце:

- Тя-а-тьо! Де ти тю-у-ть? Мама би-и-иє!

І десь здалеку долинуло Оленчине:

- Альошо, нащо ти кажеш неправду?

Орест вийшов на подвір'я, набрав повні легені повітря, відчуваючи, як воно вливається туди холодним струменем, заповнює найвіддаленіші куточки, витісняючи все бридке і нечисте, що за ці дні знайшло там притулок, і з насолодою видихнув. В голові злегка запаморочилося. Він знайшов вільне місце на лавці під деревом і сів, аби осмислити те, що сталося.

Йому здалося, обставини аж надто круто і незвично змінюються, причому, без будь-якого втручання з його боку. Він на мить навіть уявив себе маленьким і безпорадним чоловічком на шахматному полі, навколо якого хтось невидимою рукою ціленаправлено рухає фігурами, тиснучи то з одного, то з іншого боку. В свідомості зринали, здавалося б, давно забуті життєві ситуації, шикувалися в логічний ряд - і потрохи він почав усвідомлювати, що вони не були випадковими, а навпаки, сприяли якійсь чітко визначеній меті, котра тепер ледь-ледь проступала перед ним серед вихору думок і передчуттів.

До його слуху донісся спів. Орест огледівся - на невеличкому майданчику, перед входом в поліклінічне відділення, зібрався чималий гурт хворих.

- Що там? - запитав у лисуватого чоловіка середніх літ, який сидів поряд, з газетою. Той, здалося, тільки й чекав на це запитання - враз ожив, заметушився:

- Та це ж штунди прийшли у свою віру переманювати, - заговорив, смакуючи кожне слово. І скривився у зневажливій посмішці: - Сектанти! Ач як виспівують. А потім ще й книжки роздаватимуть. Я знаю... Вчора про них по радіо так і говорили: і поспівають, і пожаліють, і про любов розкажуть, ще й помогти можуть. Дивись, хтось і клюне.

Орест рішуче підвівся і направився до гурту. І вже вслід собі почув:

- Вони тільки й нишпорять, де в людей біда: то в лікарню, то в сім'ю неблагополучну - знають куди йти. Але ми віри православної - і я туди ані ногою!

Орест став трохи віддалік. Їх збилося докупи душ з двадцятеро. Переважно молодь, хоча серед чоловіків були й старші. Деякі тримали в руках пісенники.

Безутішний скрізь блукав я,-
Де ж міг радість я знайти?
До Тебе тепер прийшов я:
Вірю, втішиш мене Ти.

"І хто б сказав мені, що я маю робити", - думав Орест. - А хіба тобі не все одно?- різонула думка. - Ти певно, що не зможеш жити інакше. У тебе стільки звичок, з якими ти ніколи не розстанешся. До того ж, ти так цінуєш свою роботу. Ще б пак: перспективний хірург, кандидат наук - твоя доля в твоїх руках. А Оленка точно скаже, що ти збожеволів.

Від цих думок Оресту стало не по собі, і він уже зібрався йти геть, тим більше, що там уже дійсно почали роздавати якісь книжки (бач, не помилився лисий), коли почув тихе і вибачливе:

- Євангелію не візьмете?

Орест озирнувся: обіч стояла дівчина років двадцяти і нерішуче простягала йому книжечку в простенькій обкладинці.

- А в мене вже є, - він невесело усміхнувся. - Аж дві, в таких, знаєте, оригінальних оправах. Подарували...

- Тоді, може, ось журнали... - затнулася на мить, - це для жінок.

- Ну, раз для жінок, - повеселів Орест, то це саме те, що треба. Давайте. Він нарочито діловито взяв у руки журнал і впевнено розгорнув навмання. Його очі вихопили з тексту рядок, перестрибнули на другий, третій... І враз сталося неймовірне. Ті, як здавалося, випадкові слова стали лягати на його серце вогненними літерами: "Я - Бог обстоятельств. Обстоятельства складываются не случайно, это Я помещаю тебя в них… Все, что происходит вокруг тебя, и все, с кем ты общаешься, - проявление целенаправленной воли… У тебя началась полоса неудач? Несчастья преследуют тебя? От меня это было. Я муж скорбей и изведавший болезни. Я оставил тебя без поддержки, чтобы ты обратился ко Мне и обрел утерянное, вечное… Твой друг подвел тебя? Подвел тот, кому ты доверял больше всех? От меня это было. Я допустил разочарование для того, чтобы ты понял: твой лучший друг - Христос…" Орест відчув, як йому пересихає в горлі.

- Що... що це? - насилу вимовив, намагаючись оволодіти собою. Певно, він виглядав кепсько, бо та дівчина й собі збентежилась.

- А що там? Щось не так? Я ще сама не читала... Вибачте... Ви приходьте до нас на богослужіння - там вам все розкажуть.

З тих пір минуло два місяці. Щось таки надломилось, перевернулось в Орестовій свідомості. З кожним днем він все більше і більше пересвідчувався, що сприймає світ по-іншому, здавалося, десь там, в глибині його єства, йде повільний, з численними зупинками і навіть відступами, процес переосмислення, переоцінки життєвих цінностей. Він відчував, як тьмяніють, втрачають вагу і відходять в небуття його колишні переконання і пріоритети. Все, що раніше так бережно плекалось в душі, мало не обожнювалось, тепер перетворювалося в руїни, розсипалося в прах. Йому робилося незатишно. Він втрачав спокій.

А Той, до Кого він невміло й боязко, немов дитя, яке тільки-но зіп'ялося на кволі ноги, направляв свої стопи, був десь далеко-далеко і лиш інколи проглядав крізь густу імлу. Водночас росла і міцніла впевненість, що тільки Він може дати смисл існуванню, думалось: я повинен знайти Його, інакше життя моє втратить будь-який сенс.

В той вечір Орест прислухався-таки до тієї дівчини з Євангелією - і на одній з вуличок відшукав молитовний будинок. Відтоді, коли випадала нагода, відвідував там богослужіння. Він відразу зауважив ту особливу атмосферу, котра панувала тут, зрозумів, що ці люди щирі у своїй вірі, тверді у сподіваннях, і їх єднає щось значно більше, ніж звична з давніх пір релігія. У своїх молитвах вони так просто зверталися до Бога, немов близько знали Його.

Орест пригадував пишні служби у Володимирському соборі, на яких раніше любив бувати, з безкінечними церемоніями, речитативами священиків, запахом ладану - йому завжди здавалося, що тут він відпочиває душею, знаходить втрачений спокій, наближається до Бога. Та якось він зловив себе на думці, що його приваблювали не літургії, а час, коли храм відпочивав: десь згори падало м'яке світло, залишаючи кутки в напівтемряві, рівно горіли свічки серед задумливих образів на древніх іконах, туди-сюди стиха снували набожні бабки. Його збентежило це відкриття. - А що, власне, я намагався там відшукати? - думав, відчуваючи, як в душу заповзає страх. - Бога? Себе? А, можливо, прагнув сховатися в ілюзіях?

І він радів, що все залишилось позаду, що йому все-таки якимось чудом вдалося переступити ту межу, яка відділяла від Бога. Часом слухав, як калатає, солодко щемить його серце від передчуття такої жаданої і давно очікуваної зустрічі.

Але тягар минулого пригнічував, їдкою пилюкою здіймався із давно забутих напластувань життя, маячів перед очима, отруював існування. Разом з цим народжувалося бажання позбутися його. Тепер Орест вже усвідомлював, що йому потрібно визнати свої гріхи і розкаятись в них. "Ну, що ж, - думав собі, - коли я всюди відчуваю себе винним, то значить я їх визнаю. А далі?.. В чому полягає процес покаяння? Як народитись вдруге, від Бога?" Його розум, знайомий з вченнями різних філософських шкіл, був неспроможний відповісти на ці питання. І Орест намагався про це не думати, заспокоював себе тим, що з часом все виясниться стане на свої місця. Оленка тепер дивилася на нього з підозрою і очікувально, немов на людину, вчинки якої передбачити важко. Спершу вона була просто приголомшена зміною його світогляду, але згодом заспокоїлась - певно, зрозуміла, що нічого небезпечного він в собі не таїть. Часом казала з сумом: "Ти зовсім, зовсім чужий!" Здавалося, відчувала ту пустку, якою тепер стало його серце. Хоч і не знала, та й не могла знати, що для старого й звичного там вже не було місця, а нове ще не прийшло.

Орест при нагоді усамітнювався: блукав малолюдними вуличками Києва, годинами просиджував у скверах. Думав про Нього. І відчував себе знеможеною людиною серед гарячих пісків, яка всім своїм єством відчуває десь поряд джерело, повне цілющої прохолоди, але ніяк не може відшукати його. Якось, гортаючи Літопис Руський в "Повісті минулих літ", він натрапив на описання життя подвижників печерських. Читав: "І сей Ісакій обрав строге життя. Він облачився у власницю, і звелів купити собі козла, і обдерти козла мішком, і натягнув його на власницю, і обсохла навколо нього кожа сира. І затворився він у печері, в одному проході, в келійці малій, ліктів на чотири, і тут молився Богу безперестанку день і ніч зі сльозами. А їжею його була одна проскура, і та через день, а води в міру він пив... І таке чинив він сім літ, на світ не виходячи, ні на боку не лежачи, а сидячи він приймав трохи сну".

Орест вдивлявся в ті древні слова, намагався прочитати щось між рядків, прослідкувати висловлені і, можливо, невисловлені думки Нестора-літописця, аби лиш зрозуміти, чи знайшов цей Ісакій в тій печері Ісуса Христа. Але чим більше він перегортав сторінки літопису, тим більше кам'яніло його серце. "Я схожий на сліпе щеня, яке кинули серед дороги", - думав з тугою.

В громаді християн Орест зблизився з одним старцем. Було йому - хто зна? - років вісімдесят. Кілька разів вони випадково опинялися поряд на лавці, а потім вже й так сідали поруч. Онисій, так кликали старого, нічого не розпитував, проте часто розповідав про себе. Він мав на диво чіпкий розум, і всі псалми співав з пам'яті. Але якось Орест помітив в руках Онисія пісенник.

- Я вже мало знаю, бо старий, а ти теж не знаєш, бо молодий, - мовив той. - Отож, два чоботи - пара, будем разом Господа прославляти.

Вже після богослужіння Онисій простягнув пісенника:

- Нехай у тебе буде...

А потім тремтячими руками висунув з кишені піджака якусь потерту християнську брошуру.

- Прочитай, - не так порадив, як попросив, - може згодиться.

...І ось його вже нема. На кількох зібраннях Орест даремно шукав старого очима. Певно, прихворів, здогадувався, все-таки літа. Та вирішив запитати: мовляв, Онисія щось не видно.

- Го-го! - здивувався сусід по лавці. - Вже тижні зо два як поховали, відійшов Онисій. Орест раптом відчув себе самотнім і... покинутим. І вже нічого не чув - думав про сивого старця, до якого - лише тепер зрозумів - так приліпився серцем. Пригадалось: одного разу почув, як Онисій молився за нього. Не молився, а звівши старечі руки, тихо й слізно вимолював його у Бога. Тоді Орест пройнявся такою вдячністю до старого, що захотілося обняти його за плечі, зробити щось надзвичайно добре. Вдома Орест відшукав ту Онисієву книжечку, яку до цих пір так і не спромігся переглянути, і почав читати. Було вже за північ, коли він прочитав: "Кожна людина приходить до Бога особисто. З вірою, що Бог є. З покаянням про минуле. Вона просить Бога про прощення і всиновлення і передає своє життя Ісусу Христу. Коли ви не зробили ці кроки - що заважає вам це зробити зараз?"

І хоч подібне Орест вже чув десятки разів, ці звичайнісінькі слова тепер стали для нього одкровенням. Значить, думав, я прямо зараз можу звернутися до Бога... Він довго лежав у темряві - пригадував минуле, відчуваючи, як від серйозності наміру дрібно тремтить все його єство. Потім став на коліна. Мовчав. Ніби вагався, чи звернув Бог увагу на нього. І промовив:

- Господи Ісусе, ось я стою перед тобою недостойний...

Він прагнув пройти в своїй розповіді все до дна, зазирнути в найглухіші, найпотаємніші закутки, щоб кожну неправду вивести на світло. Зрештою, замовк. Але не звівся - чекав відповіді на свою сповідь. Холодним вужем поповзли думки: "А що, як не почув мене Він? І як я дізнаюсь, що гріхи мої прощені, а я прийнятий Богом?..

Незвичайне почалося зранку, коли по дорозі в клініку Орест відчув дивне піднесення настрою: невимовно радів кожній зустрічній людині, кожному промінчику сонця, котре, здіймаючись, просочувалось крізь каштани; холодним бризкам зрошувальних машин, які, розправивши водяні вуса, снували в цей час містом; двірнику, що, махаючи мітлою, знімав під ногами перехожих хмари пилюки. Перед його очима все повстало в неповторному світлі, як вперше в житті. І водночас було таким дорогим, немовби відбувалось востаннє. Незвідане досі почуття любові до всього навколишнього росло в Орестовій душі кожної хвилини. І не зупинялось.

Інколи воно ставало настільки могутнім і всепоглинаючим, що Орест був не в силі дати собі раду - він знаходив у відділенні якийсь закуток, аби не потрапити комусь на очі, і плакав. Зрештою, того дня йому довелося більше плакати, ніж працювати. Але то були сльози радості, разом з якими з душі виливалася вся гіркота, котра накопичувалася там роками. А з якою ніжністю він тепер оглядав хворих, здавалося, кожна клітинка його єства переймалася їхнім болем і переживаннями. Та що хворі! Немало тому дивуючись, Орест помітив, що навіть недругів йому хотілося пригорнути, ніби близьких людей.

Пригадалося, як, посилаючись на людську природу, він завжди насміхався над Ісусовим "любіть ворогів ваших". Але природа залишилася тією ж. Що ж змінилося?

І раптом прийшло усвідомлення: це вже не я люблю, але Христос в мені... Ввечері Орест вирішив поділитися своїми переживаннями з Оленкою. Та інакше він вже й не міг - його душу переповнювало бажання розповідати про Нього, говорити про Нього. Але відчуваючи, що знову може не стримати сліз, він довго сидів у кріслі з книгою в руках, роблячи вигляд, що читає її, а насправді намагався зробити своє серце кам'яним і нечутливим. Зрештою, заговорив. Мовляв, так і так, Оленко... Такі ось справи... Зрадливі і непрохані сльози потекли з очей струмками. Ні, це вже було занадто. Орест вискочив в іншу кімнату, щоб вгамувати себе. Думав: тільки цього не вистачало! І на кого я тепер схожий?!

Знову вийшов. Оленка дивилася на нього великими очима. Відкрив уста з впертим і якимось фатальним прагненням тримати себе в руках. Та водночас зрозумів, що не в силі володіти собою. І нехтуючи своєю гордістю, вже не звертаючи уваги на сльози, що заструменіли лицем, Орест став розповідати про свою знахідку, свою радість, про ту незбагненну і неземну любов, котра тепер оповивала його душу.

Він говорив, говорив, говорив, з радістю і надією усвідомлюючи, що його нинішні незахищеність і сльози не викликають у дружини зневаги, а навпаки, лягають благодатним дощем на її серце.

А попереду була Вічність. Вічність з Богом.

«Благовісник», 4,2000