Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Наталя БОЙЧУК

Помолися за мене, пташко

Наче різнокольорові метелики, жовте листя злітало з дерев, лагідне сонечко тоненькими промінчиками віталося з перехожими, які того осіннього ранку поспішали хто на роботу, хто до школи, а хто ще деінде. І ніхто не звертав уваги на невеличкого зросту, стареньку і акуратненьку бабусю, яка звичними рухами підмітала вулицю, що вела до нашого дому молитви. Не звертали уваги, бо бабуся ця чи не щоранку ось уже декілька років на своєму «бойовому посту».

— Бабусенько, ви така старенька, чому ви підмітаєте цю вулицю? Хіба вам за це платять?

— Ой, пташко моя, Господь любить порядок, і я люблю. Годна чи не годна, але мушу це робити...

— А скільки вам років?

— Та вже сотка доходить... Ох і набідилася я, і горя зазнала на своєму віку. Шість дітей виростила: аж п'ять доньок і одного сина дав мені Господь. Пороз'їжджалися вони по світу. З наймолодшою, Оксаною, доживаю свого віку. П'ятнадцятеро онуків у мене, 16 правнуків, вже і праправнуків двоє маю. Я сама дітей своїх піднімала. У війну важко було: і голодно, і холодно. Пам'ятаю, як німці закрили в сараї за те, що бандерівців переховувала. А маленькі діти плакали сильно, закриті вдома... — Згадує бабуся ті страшні дні. І таким теплом віє від старенької бабусі Юлі, що так і хочеться розмовляти з нею далі.

— Бабусенько, що тримає вас на цьому світі?

— Господь тримає, хто ж іще? А також ця вулиця, на якій я живу і яку мушу прибирати. І ця дорога на цвинтар, там чоловік мій похований і внучок мій, син Оксанин, Колюня, який згас ще в 12 рочків. Як він мене любив, все казав: «Бабцю, я не дам вам померти». А ще молитва тримає мене на цьому світі і допомагає мені жити. У Бога вірувала і вірую, хоч до церкви йти вже не можу. На Великдень була останній раз. Священик, як дізнався, скільки мені років, низько поклонився мені, поцілував в голову і сказав: «Бабцю, тебе Бог любить, ти бідила замолоду, тому будеш до смерті на ногах». І так воно є, пташко...

Знову береться моя співрозмовниця за звичну роботу, шепочучи про себе:

— Я так люблю порядок, птахо. Ось і пліт поставила, до начальника ходила, послухався старої...

Подумалось у ту мить, яка щаслива та бабця! Вона не просто доживає віку, вона ще прагне робити щось добре людям. Бодай вуличку підмести, бодай сміття прибрати. І все таке чисте, сяйливе довкола неї. І дерева, і будинки, і перехожі ідуть, усміхаються, вітаються з бабусею. Усміхнімось і ми до старенької, літа якої до сотні добігають. Прислухаймось до її щирої молитви. І помолімось разом з нею. За здоров'я, за рідних, за Україну.

Нічого не просила у мене бабця Юлія на прощання, лише, пильно вдивляючись у вічі, промовила:

— Помолися за мене, пташко...

Бабуся-мама

Вони прийшли у редакцію разом: старенька бабуся з паличкою і дівчатко років десяти у білій блузочці. У бабці разом з гаманцем на ринку викрали пенсійне посвідчення, вона й хотіла, щоб у газеті помістили оголошення. Дівчатко крутилося біля неї, спочатку мовчало, а потім тихенько покликало:

— Мамусю, пішли вже!

Таке звертання до старенької, звичайно, зацікавило мене, і я здивовано запитала:

— Хіба ви мама дівчинці?

— Та ні, я бабуся... — промовила моя нова знайома. — Це мені Бог на старість дав таку розраду, радість і помічницю. Він і поміг мені вилікувати її від церебрального паралічу, помагає у всьому і зараз. Якби не Всевишній, не знаю, чи жила б вона, та і я разом з нею....

— Розкажіть свою історію, — прошу.

— О, щоб описати моє життя, не вистачить слів. Кому це потрібно? Як згадаю, як було важко — не можу стримати сліз, але подивлюся на мою Марійку — серце тішиться, душа радіє, що Бог допоміг мені врятувати щойно зароджене життя. Слухайте, як то було...

...У мене двоє синів. Один на стороні вже живе. А з другим в молодості трапилося нещастя. Йшов він одного разу з роботи пізно ввечері, а назустріч їхала машина з великою швидкістю. Вона збила Петра, він впав і вдарився головою об дерево. Але на все життя став калікою. Лікувався. У хвилини спокою був слухняним, робив все, але бували миті, коли треба було тікати від нього. Казали мені: здай в інтернат, але поки я ще жива, не можу цього зробити.

Жили ми неподалік від «фільварку» ( психоневрологічного інтернату). А там, крім стареньких пацієнітв, одного разу з'явилася молода, на перший погляд, здорова дівчина. У неї також щось із психікою було негаразд. Казали, що у шість років Ганнусю мама-алкоголічка викинула із балкону третього поверху. Так чи не так, але Ганнуся і Петро зустрі­лися. Що з того вийшло? Завагітніла Ганнуся. Всі кричать: «На аборт веди, куди їй народжувати, а тим більше виховувати». А я вперлася: «Не дам стратити нове життя, гріх це великий від Бога...»

Всі були проти, тільки брат мій, віруючий, підтримав мене. Він сказав такі слова:

«Роби, як думаєш, Бог обов'язково нагородить тебе, Славцю. Хто його знає, а може та дитинка, яка народиться, то твій кусок хліба...» Вже давно немає мого брата, а його слова згадую до цих пір. А ті люди, котрі відговорювали Ганнусю народжувати, тепер зустрі­чають мене з Марійкою і дивуються, яка чудова дівчинка виросла.

Та повернемося на десять років назад. Якраз на другий день Різдвяних свят Бог подарував Ганнусі донечку. На жаль, материнського поклику вона не відчула, і лікарі були змушені оформити немовля в будинок дитини без мого відома. Коли я все це взнала, було запізно. Знайшла той будинок, прийшла, плачу. Де ж це бачено, щоб при живій бабусі дитина сиротою була?! «Віддайте мені дівчинку», — прошу, благаю. На щастя, добрих людей посилав мені Господь на шляху. Завідувачка цим закладом зрозуміла мій біль і стан моєї душі. Після деяких формальностей віддали мені дівчинку...

А вдома господарка, корови, городи. Чоловік каже: «Нащо тобі тієї дитини, хто то все буде робити?» А я відповідаю: «Як робила, так і буду».

Важко довелося мені. Поки маленьке було — спало, ще давало щось зробити. А весною, особливо в сапання, доводилося брати в поле малу, дві пляшечки (одну з молоком, другу з чаєм) і сапу. Так і сапала, так і підгортала, зі сльозами і потом наполовину.

Витримала. Аж тут нова біда накотилася. Не сидить дитинка, не ходить. Лікарі ставлять діагноз — дитячий церебральний параліч. Рекомендують у спецінтернат віддати. Відчуває моє серце, що погано буде там моїй Марійці. У Бога кожен день просила допомоги і розради. І Марійку, з Божою поміччю, рятувала, як могла. Заварювала такий чай із дубової кори, березових бруньок, бруньок ліщини, листя горіха, соснових шишок, живокосту, коноплі, і купала, щодень масажі робила. І сталося диво! Через місяць моя внучечка почала рухати ніжками і ручками, через два місяці — почала робити перші кроки. Яка то була радість для мене, не можу передати, коли в рік і вісім місяців Марійка пішла своїми ногами.

А коли почала говорити, то перше слово було до мене — мама. Справжню маму вона знає, але кличе мамою мене, бо Ганнуся так і не змогла через свою психічну хворобу опікуватися дитиною. Коли підросла Марійка, лікарі порадили мені віддати її в санаторій для дітей із вадами серця. Там вона і тепер навчається. Часто їжджу туди, відчуваю, що добре їй. А як їй добре, то і мені. На канікули забираю додому. Ото вже натішуся: помагає у всьому мені моя Марійка. І на городі, і біля кізоньки. До церкви разом ходимо кожну неділю.

Скінчила свою розповідь моя відвідувачка. В очах були сльози. Плакала беззвучно, а на прощання сказала: «За все я вдячна Богу. Його руку відчувала скрізь. А куди не йду, де не буваю, молюся...»

«Благовісник», 1,2004