Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Друкований варіант

<<< Головна

Юрій ВАВРИНЮК

ПОЕЗІЯ ВІРИ

(За Галиною Везіковою)

Поезія — це шлях за горизонти мрії,
Це місячна, неходжена дорога.
Це як у колосі слова-зернини зріють,
Як неземного дотик до земного.

Поезію, як скарб, рівняють до хлібини,
І розбавляють нею будні сірі…
Але як мало на земних стежинах
Захоплених поезією віри.

Поезія молитв, єднання з вічним Богом,
Поезія захмарного польоту,
Коли з душі не рими рвуться вгору — стогін
Хвали й подяки Богу-Саваоту.

Це Він, Поет-Творець вселенського масштабу,
Заримував любов Свою в Голгофу.
Він взяв моє єство, помноживши на Себе,
І сотворив живі людинострофи.

І ти, колись пропащий, а тепер — невинний,
З душі зірвавши стопудові гирі,
Стоїш новонароджено під небом синім,
Окрилений поезією віри.

* * *

Дрімає річка. Всюди тиша. Туман над травами лежить. Травнева нічка. Хто опише Її захоплюючу мить? Хто може словом передати, Красу казкову оспівати, І таїну її відкрить? І я стою, мов онімілий, Травневу тишу з ночі п’ю... Мабуть, цей край, святий і милий, Лиш оспівати солов’ю...

Дивлюсь угору. Небо й тиша. Я в Отчий дім думки несу... Небесна земле, Хто опише Твою омріяну красу? Хто оцінити сповна зможе Твій вічний ранок, Чисту й гожу Любові Божої росу? Мовчу. Замовкла пісня квола. Едемську велич з неба п’ю. Мовчу. Бо небо оспівать ніколи Не вдасться навіть солов’ю.

Виноградний цвіт

Чи бачили ви як цвіте виноград?
Миршавенький цвіт і не зовсім привітний.
Навколо буяє веселкою сад,
І тільки на лозах щось ледве помітне.

І швидко пролине цвітіння пора —
І так не порадує погляд буянням,
Та листям тріпоче назустріч вітрам
Й осіннім живе сподіванням.

Непримітний і тихий він знає: пройдуть
Усі барви квітучого літа,
Натруджені руки на лозах зберуть
Іскристії грона, заховані в вітах.

Проміння злотаве, багатство землі,
П’янкі аромати налитого дива,
Прикраса на лозах, краса на столі —
У них поєдналася щедрості злива.

Бідненький хоч цвіт, та багаті плоди:
За це він шанований нами.
...А дехто живе, аби тільки цвісти,
Забувши, що треба гордитись плодами.

Хоч грає веселкою сад навесні,
Лиш осінь поставить всі крапки.
Цвіте виноград і говорить мені:
«Для неба зібрав уже статки?

У Царство Небесне готовий ввійти?
Не з квітами, ні, а з плодами?
Чи може зманила земля суєти
Й життя відцвітає одними квітками?»

Цвіте виноград. Бур’яни теж цвітуть...
Та рано по квітах судити.
Бо все ж не для того рослини живуть.
І нам не для цвіту судилося жити.

Молитва маленького сердечка

Мою стежину, ще таку коротку,
Ще без каміння, горя та злоби,
І перші кроки, ще без тіні смутку, -
Благослови!

Моє життя, ще ніжне та безхмарне, Дитячі мрії, світлі та живі,
Моє дитинство, мов у казці гарній, -
Благослови!

Моє сердечко, вже таке велике,
І горизонти юності нові,
І журавлині таємничі крики -
Благослови!

Маленьку віру, ще таку непевну,
Та нелукаву, щиру, без олжі,
В моїй душі, дитячій та безмежній, -
Благослови!

Ілля. Песимізм віри.

1 Цар. 18 розділ

Він важко дихав. Йти було несила.
Ще крок. Останній. Та: «Ілле!
Чого ти тут пророче?» Оніміло
Вдивлявся в обрій: «Він?» Але...
«Але ж Ти добре, Господи, все знаєш...
Чого ж запитуєш? Втомивсь
Боротись вже... Я сам... І знов чигає
Ота блудниця... Подивись,
Вона вже душу й серце з’їла,
Вона всіх знищила... А я...
Билина в полі. Сам один. Безсилий...
Лишилась ревність. Й то — Твоя...»
Легенький вітер, ніжний, як утіха,
Лице пророка освіжив.
Не в гуркоті, не в блискавці, а тихо,
Як батько Бог заговорив.
«Ти сам, Ілле? Я ж був завжди з тобою
В твоїх походах проти зла.
Це ж Я стояв з Ваалом у двобої
Поперед тебе. І вела
Моя рука тебе в духовні злети...
А втім... Сім тисяч чоловік
Таких, як ти, в ізраїльських наметах
Палають ревністю. Ти звик
До перемог, чудес, розмов зі Мною.
Чому ж враз руки опустив?
Чому заплакав? Ти ж, як за стіною,
За Мною був. А скільки див
Явив ти, муже, грішному народу!
Вставай тепер, бо знову ждуть
Тебе нові нескорені висоти.
Та зрозумій пророка суть:
Щоби насправді стати мужем Божим,
Пройти потрібно без вагань
З тріумфом переможця й стан ворожий,
І прірви всі розчарувань.
Коли втікатимеш від грішного престолу,
Від гніву царської змії,
Навчися на руїнищах Ваала
Здолати сумніви свої».

АГНЕЦЬ

Хилився хлів убого. Старі рипіли двері.
Далекий гомін міста лякливо повз у кут.
Свята сім'я над сином молилась по вечері.
Осли ліворуч ясел всі збилися у гурт.

І пахло сіно полем. В кошарі спали вівці.
А в яслах - новий житель дивився перші сни.
Він був такий маленький. По глиняній долівці
Його маленькі ніжки ще й кроку не пройшли.

Спросоння посміхався, здригались злегка очі,
Як в сонного ягняти, що спало край ясел.
Вони з'явились разом, в одну годину ночі
Якраз у тій кошарі, де спав старий осел.

Мале ягня дрімало невинне і покірне,
Не знало, що чекає його у майбутті.
Не знало, як то доля його жорстоко кине,
Які то перевали високі та круті.

Радіти буде сонцю, травинці між камінням,
Стрибатиме щасливо по березі життя...
Та раптом все це зникне, і вечором осіннім
Як чорний коршун з неба, так люди налетять.

Його, невинне, чисте, пов'яжуть та без жалю
За гріх чужий як жертву у храмі принесуть...
Та ще було далеко до того зблиску сталі,
Ще поки мирно спали ягнятко та Ісус.

Не знали мати й батько, яка в них спільна доля,
Що жертвою за когось обом їм треба стать...
Вони щасливо спали. І сіно пахло полем,
І тесля ще не скоро почне хреста тесать.

Ще десь зірки в пустелі стежини прокладали
Для тих, кому відкрилось народження Царя.
Про мир небесний людям ще ангели співали
І тільки-но вставала від Якова Зоря.

Ще довгий шлях чекає на Того, Хто любов'ю
Освітить з неба людство гріховне та німе.
...А я хреста вже бачу: на нім стікає кров'ю
Той Агнець, що на Себе гріхи мої візьме...

* * *

Життя спливло. Знесилені світанки
Зійшли росою в спеку трудоднів.
Життя як мить. Лиш виглянув на ганок,
А день, гай-гай, вже спогадами сплив.

І знов тумани. Тільки вже - осінні.
Дощем холодним вмилися літа.
І хворобливо видовжені тіні
На сірий шлях тополя відкида.

Життя спливло. В долоні втерло долю.
Лишилась в пісні фінішна строфа.
Що буде в ній: чи сірі нотки болю,
Чи в небо злинуть вдячності слова?

Життя пройшло. За сутінками ночі
Віч-на-віч стріне Вічная Любов.
Чи опущу додолу сумно очі?
Чи гляну сміло: "Господи, дійшов!"?

ВІЧНИЙ МАНДРІВНИК

Благословенний і проклятий тричі,
Століттями мертвий - й вічно живий.
Дивиться в викликом світові в вічі,
Весь у гріхах - й по закону святий.

Вічно в дорозі - нема батьківщини.
Рани у серці на тисячі літ.
Йде по камінні, пісках і долинах
Христопродавець, зневажений жид.

"Землю у спадок, вино та оливу
Дам молоко вам, в ущелинах мед"...
Все загубили: багатство і славу...
Де ж той колишній сіяючий злет?

Вибранець неба торує стежини -
Там - інквізиція, тут - холокост.
В золоті руки, та тілі - ряднина...
Боже Єгово! І це твій народ?

Зранений, зганьблений, проклятий світом.
"Тільки він Мій, до останніх клітин!"
Бачиш: олива вкривається цвітом:
Йде вже до Бога загублений син.

ВИ — ХРАМ

Слiпучий промiнь впав на позолоту,
Вiдбився дзвiнко вiд священних стiн.
Спинивсь Христос. Ось храм, а там - Голгота.
"Ви храм" - сказав до учнiв Вiн.

...Горiли стiни, плавилось камiння,
Як Божий гнiв палав Єрусалим.
Святиня щезла в маревi осiннiм.
"Ви - храм" - лунало наче грiм.

Вставали згодом пишнi й непримiтнi,
Малi, великi храми та церкви.
Христова ж церква поступом всесвiтнiм
У темряву несла: "Храм Божий - ви".

Столiття стрiмко падали на мури,
В руїни й безвiсть впали алтарi.
Стояв, однак, мiцний фундамент вiри
I храм живий, народжений згори.

"Ми - храм" - дзвенить по цiлому вже свiтi,
Складають Церкву тисячi цеглин.
I свiтить з неба сонцем у зенiтi
Сам Будiвничий, вiчний Божий Син.

* * *

Любити ближнього - як складно і як просто.
Не з примусу, не з шани, чи за щось.
Прийти до нього в дім хорошим добрим гостем
І запитати: "Як тобі жилось?"

І просто посміхнутись. Просто дати руку.
Не треба жертви - крихітку тепла.
Любити ближнього - ділити разом муку,
Яка у серці раптом проросла.

Любити ближнього - сказать йому про Бога,
Що Він один - любов понад усе,
Що наші всі проблеми, весь тягар тривоги
Він на Собі з любов'ю понесе.

Коли впаде - спіши скоріш його підняти,
І мимо не проходь, не кидай так.
Не заздр йому, коли він ходить в шатах,
А ти супроти нього, як бідняк.

Любити ближнього - це бачити хороше
І разом все погане забувать,
Любить без вигоди, коли останні гроші
Комусь потрібно, мов собі, віддать.

Зумій чужу біду узять на власні плечі.
Байдужість вся із серця хай спливе.
Бо у душі твоїй не має порожнечі:
Як не любов - так ненависть живе.

Нехай любов твою не знищить голос вражий,
Бо ненависть не варта і гроша.
І не тому люби, що Слово Боже каже,
Люби тому, що каже так душа.

* * *

Молися сину...
Хай слова дитячi
Перлини мов нанизує душа.
Нехай вони ведуть через невдачi,
Хай та молитва свiтить мов свiча.

Схиляй колiна.
Дасть молитва сили.
Без неї ти як птаха без крила.
Молися щиро поки не зав'яли
Тендiтнi сходи щиростi й добра.

Молися сину!
Небо пильно слуха
Твої слова невпевненно-простi.
В молитвi ти знайдеш для себе Друга,
Який тебе не лишить у життi.

* * *

"...відспівавши, вони пішли на гору Оливну" Мт. 26:30

Остання зустріч. Дружня і відверта.
Обмиті ноги - Вчитель і слуга.
Всі вийшли в ніч. Яка вона глуха!
Ще півень спав. Та вже бряжчала варта.

Мовчало місто. Стомлене не чуло
Як десь ламали пагони ріллю.
І так схилялись зорі до землі
До древніх кедрів, на горі заснулих.

Стікає тиша з пагорба крутого.
Лиш злегка камінь вислизне з-під ніг.
...Та раптом пісня з закутків нічних
Розсипалась, як бісер, край дороги.

Співав Христос. Співали учні. Пісня
Крилом торкалась зморених олив
І билася серед калік та вдів,
Що в грудях раною пекли наскрізно.

Про що співав? Про що була та пісня?
Про що заслухавсь Гефсиманський сад?
І чий то біль з тремтіннями рулад
Вростав у всепланетні катаклізми?

Бринів в тій пісні стогін прокажених,
Ридання матері над зболеним дитям,
І крок надії в древній Сілоам,
І крик відчаю в голосі нужденних.

Вплітались в неї сльози Вартимея,
І братня кров на Каїна руках,
І безнадія душ, помножена на страх,
Й отцівський край - поганська Галілея.

І темна ніч колискою гойдала
Тужливу пісню. Скоро встане день.
Він буде судним. Там не до пісень,
Як гляне смерть диявольським оскалом.

Там буде хрест. Прокляття і Голгофа.
Там гріх в'їдатись буде у чоло.
І буде ніч, якою, як крилом,
Огорне смерть вселенську катастрофу.

Там помирати буде світу Зодчий.
Та Він стерпів. Все виніс. Не зійшов.
І вигуком: "Звершилося, Мій Отче!"
Закінчив пісню. Пісню про Любов.

ЮРБА
(За Ліною Костенко)

Юрба сміялась, плакала, кричала,
Вдивлялась пильно: ось уже ведуть.
В зеніті сонце. Спека докучала.
Та хай вже там: потерпим, будь-що будь.

Це ж так цікаво: вчора під "осанну"
В'їжджав як цар, а нині - на суді.
Не буде більше цар той самозваний
Нам докучать. "На хрест його веди!"

Юрба раділа: це ж яка розвага,
Не кожен день стрічаєшся з "царем".
Дарма, що спека, мучить горло спрага,
Ми ж бо на страту зрадника ведем!

Яка ж це гордість - буть комусь суддею!
"На хрест, на смерть! Варраву відпускай!"
...Мовчала совість, сплямлена брехнею.
Кричало зло... Чорнів вже небокрай.

Ревіла площа: хліба і видовищ!
Дивіться вже... Дивіться, як ведуть.
Ішов Христос. І хоч би хто на поміч
Йому прийшов. Зловтішно лиш гудуть.

Упала ніч. Ось вже Череповище.
Сховалось сонце. Що то за мара?
Там, на хресті, він був хоч трохи ближче
До неба чорного. Густішала пітьма...

Юрби нема. Всі кинулись втікати.
Ви боїтесь розп'ятого Христа?
А що ви скажете, як доведеться стати
Перед Воскреслим Ним у небесах?

Куди втікати будете від Нього,
Коли судити сяде Він на трон?
Згадаєте Голгофу і Святого,
І постать, що вросла в літостротон.

Так само всі ви будете стояти.
Таким же натовпом, що з жаху занімів.
І крик далекий битиме набатом:
"На хрест! На смерть!" - відлуння ваших слів.

ЛИСТОК

Мене від гілки осінь відірвала,
Від матері, від соків, від життя.
І по кривій смертельного лекала
Я падав вниз в болото і сміття.

Земне тяжіння мороком могили
Вже дихало у зморщене лице.
Я ще в польоті, тільки вже — безкрилий.
Я ще живий. Та повнюся свинцем.

Внизу — калюжі, чоботи й колеса.
Внизу зітруть у порох плоть мою.
Внизу в покоси зжмакані зачеше
Мітла байдуже. Там і зогнию.

І раптом — руки.
В теплі, ніжні руки
Я опустився, стомлений з жури.
Хтось вихопив з безвиході й розпуки.
Зіщулились калюжі і вітри.

Зіщулився могильний морок ночі.
І затишно в долонях, як в човні...
І Господа до болю рідні очі,
Як вічність, посміхалися мені...