|
<<< Головна
Юрій ВАВРИНЮК
ЧЕКАННЯ
Iз сумом i болем у небо дивились,
Де тiльки що зникла Учителя плоть.
Одинадцять вуст в однiм подиху злились
I тихо шептали: "Скорiше приходь".
...Проходили роки. Хрести i камiння
Писали останню сторiнку в життi.
Вмирали апостоли, повнi терпiння,
Й чекали Iсуса - уже в майбуттi.
Вiки пролiтали. Христове наслiддя
Чекало завжди, що Спаситель прийде.
Здавалось: розпукло оливкове вiття,
Збулися прогнози, ось-ось Вiн гряде.
Нам також здається, що чуємо кроки.
Двадцяте столiття збирає плоди.
I так, як апостоли, дивлячись в небо,
Ми просим в молитвах: "Скорiше прийди!".
ЛЮБІТЬ
Любiть невимушено, щиро,
Любiть завжди, любiть усiх.
Любiть, коли ослабне вiра,
Коли в сльозах чи чути смiх.
Любiть, як розум каже iнше,
Коли нема за що любить.
Любов не та лише, що в вiршах,
А та, що з жертвою спiшить.
Любiть! Мiцнiш, як мати сина,
Що над колискою не спить.
Нехай любов самарянина
Научить ближнього любить.
Любiть, хоча душевнi рани
I заважають це зробить.
Як серцю тяжко-тяжко стане,
Лише любов його зцiлить.
Любiть! Вiзьмiть голгофськi рани
Як приклад жертви i тепла,
Щоб вас пiд святостi знаменом
Любов у небо привела.
ОДИНОКIСТЬ
Робiнзони двадцятого вiку...
В мiжнародних стосунках - прогрес.
А душа... А душа, як калiка,
В одинокостi плаче й чекає чудес.
Ми за кiлька годин залiтаєм в Канаду,
До сусiда - iдемо роки.
Нас нiхто не хвилює, нiяка громада,
I нiкому, буває, подати руки.
У мiльйонних мiстах - одиноких мiльйони
Заховались в фортецях бетонних квартир.
I не можемо вийти з заклятої зони,
Мов веде нас слiпий поводир.
Не хвилюють проблеми сусiда чи брата.
А розмови?.. Лише - "Добрий день".
В неприступний плацдарм перетворено хати,
Навiть в сiм'ях не чути пiсень.
Одинокiсть. Страшна одинокiсть,
Як iржа, нашi душi з'їдає щомить.
I ростуть мiж людьми егоїзм та жорстокiсть,
I залишенiсть болем у серцi щемить.
Робiнзони... Робiнзони повсюди,
Як на островi, в колi тривог.
I проходять повз нас одинокiї люди.
Залишенi люди.
Бо - залишений Бог...
ПЛАЧ ДУШI
Душа моя обпалена,
I як ти ще жива?
Лiна Костенко
Як лишаюся сам
наодинцi з думками,
В менi плаче душа... Аж ридає вона...
Iз буденних рутин
росяними стежками
Так побiг би кудись... А куди? Якби ж зна...
Я втiкаю вiд себе.
I вiд тих нескiнченних
Та марнотних проблем, що тримають мене.
А душа прагне в небо!
Та в турботах щоденних
Не так просто знайти почуття неземне.
I так хочеться тишi.
I пiднятись над свiтом,
Щоб ридала душа вiд святих поривань.
Щоби зорi - яснiшi.
Щоб земля - бiлим цвiтом.
Й не змiлiли джерела вiд хтивих бажань.
I щоб грунт зачерствiлий
Враз дощi напоїли,
I щоб пагони миру зросли у тишi.
Щоби просто, невмiло,
У сльозах, у безсиллi
Полилася молитва, як жертва душi...
ЗАВIСА
"...I завiса у храмi роздерлася надвоє, зверху до долу..."
Матвiя 27:51
Спотикаючись, йшли iз раю,
Вже без слiз у тупому безсиллi.
Попереду - роки вiдчаю
I кривавiї рани - в душi й на тiлi.
А позаду Едем лишали
I палаючий меч Господнiй.
На минуле завiса впала,
Мов розверзлась страшна безодня.
I пiшли прабатьки по свiтi,
Вiддаляючись далi вiд Бога.
Залишилась повiк закрита
У присутнiсть Творця дорога.
Але протягом сотень рокiв
Бог Свiй погляд на землю правив:
Говорили уста пророкiв
Про святi й досконалi справи.
Вiдкривався у храмi пишнiм
Серед тисячi жертв невинних.
I тремтiв перед Ним, Всевишнiм,
Весь народ за свої провини.
Але все ж червонiла кровно
I колола гострiше списа,
Немов свiдок колюче й безмовно
Мiж людиною й Богом завiса.
Пломенiла, як символ втрати
Спiлкування з великим Богом.
I нiщо не могло з'єднати
Перекриту колись дорогу.
I висiла б вона довiку
Пiд суворим склепiнням храму.
Та здригнулась земля вiд крику:
"Вiдпусти, вiдпусти Вараву!"
...Над Голгофою нiч ридала,
Хижа тiнь вiд завiси гусла.
Там Любов на хрестi вмирала,
Оживляючи всохле русло.
Але з неба дивились очi
З тихим болем: "Так треба, Сину".
Й тяжкий стогiн: "Звершилось, Отче!"
Навпiл розiрвав тканину.
Простягнувши пробитi руки,
Перший крок Бог робив iз неба,
Щоб планету, зчорнiлу в муках,
Як дитя, пригорнуть до Себе.
I завiса в пилу лежала
Непотрiбною купою шмання...
А Отцiвська любов пiднiмала,
Як примирення, символ розп'яття.
ВЕЛИКОДНЯ МОЛИТВА
До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просим в молитвах: зійди на наш край.
Прийди до сердець, що в тенетах розпуки,
Повій Святим Духом і щастя нам дай.
Як учням зневіреним, кожній людині
Новину чудову у дім принеси.
Дай віру, надію і в день воскресіння
Святі почуття у душі воскреси.
Дай зцілення хворим, розбитим - надію,
В камінних серцях спалахне хай вогонь,
Й небесне проміння нам душі зігріє
Теплом на Голгофі пробитих долонь.
Твоє Воскресіння і нашим хай буде,
Щоб жертвенна смерть не намарне була,
Щоб дихали легко та радісно груди
І спрагла земля від дощів ожила.
До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просимо щиро: зціли Ти наш край.
Уже над Вкраїною падають круки...
О, Боже, прости нам і щастя подай!
МАРІЯ БІЛЯ ГРОБУ
Холодний камінь тиснув важко груди
І бовваніла скеля, як мара.
За що ж ви так, за що ж ви, черстві люди,
На смерть судили вашого Царя?
Куди піти? До мертвого в печеру?
Не чує Він з-за сірої стіни.
А він дав мир, Він дав життя і віру,
Він спас мене від влади сатани.
Ішла Марія. Ранок витер сльози.
Ось вже могила. Спогади болять.
Стиснули серце вранішні морози.
...В могилі - пустка. ...Ангели стоять.
Схилилось небо, слухало новину.
Слова котились росами в траву.
"Христа немає" - ехом у долину
Спадав Великдень, гонячи пітьму.
"Христа немає?" - билося у грудях.
"Він є... Живий! Я серцем чую це.
Нехай мене зневірену осудить
Його святе скривавлене лице.
Побігла жінка. Камінь різав ноги.
Святковим дзвоном серце калата.
"Воскрес Учитель!" - зойкнула з порога
Змертвілим учням мертвого Христа.
"Ісус живий!" - все місто гомоніло.
"Життя воскресло" - плакали сліпці.
І не шукала вже Марія Його тіла,
І не втирала сліз на всміхненім лиці...
"ПРИЙМІТЬ ДУХА МОГО"
"Дух Господній на Мені...", Лук. 4:18,
"Вони сповнилися Духом Святим", Дії 2:4
Над Йорданом громи гриміли,
З неба голос могутній линув.
Цілий Всесвіт вставав з могили:
Бог давав обітницю Сину.
Але в цій демонстрації сили
І у величчі Бога-Єгови
Ніжним подихом білі крила
Говорили гучніше слова.
Дух Святий, немов голуб миру,
На Ісуса з-за хмар спускався.
Як проміння в погоду сіру,
День за обрієм новий займався.
І пішов по землі Месія
Із натхненням Святого Духа,
Що несчасним несло надію
І спасало людей з розпуки.
Просіяло лице промінням
Неземного віддінку слави.
Його святість, як добре насіння,
Проростала у плідні справи.
Свідкували слова та вчинки
Про той Дух, що спочив на Ньому:
Він спасав перелюбну жінку,
Він до митника йшов додому.
Дух Святий керував Ісусом,
Керувала любов Отцівська.
Через бурі життя й спокуси
Прокладав Він стежину в вічність.
Та пішов із життя Спаситель -
Душі людськії мучила спрага:
Де ж слова Твої, мудрий Вчитель?
Де ж той Дух, що давав наснагу?
Нам бракує Твоєї сили,
Що вела б нас усіх до бою.
На Йордані Бог Духа вилив,
А тепер Він іде з Тобою.
Але вірний Син Божий слову:
"Не залишу одних вас, діти,
Не дозволю в безсиллі скніти,
Дух Святий подарую знову.
Дам вам силу творити чудо,
Дам натхнення спасати душі.
Він ознакою з неба буде,
Що ваш батько - Єдиносущий.
І той Дух, що зійшов на Мене
Там, на плесах, поміж верболозу,
Залікує душевні рани,
Захистить серед хуг й морозу.
З нетерпінням Земля чекала
Обітниці земного Сина.
І Йорданом новим постала
П'ятдесятниці ждана днина.
Затремтіли гріха основи,-
Сатани не збулася мрія:
Бог давав для людини нову
Силу й владу, що мав Месія.
І зціляла та сила хворих
Від меча захищала вчасно.
Рятувала від бур на морі
Та надію несла нещасним.
Оцей Дух, що зійшов у храмі
У вогні та у нових мовах,
Нині також живе між нами
І хитає земні основи.
Розбиває зчерствілі душі,
Піднімає калік, безсилих,
Дає віру серцям байдужим
Бог, що Духа Святого вилив.
Вже немає вагань та страху,
Не страшні на землі спокуси,
Бо веде і дає наснагу
Цей же Дух, який вів Ісуса.
Повну збірку віршів Ю.Вавринюка "Чекання" можна замовити за адресою редакції.
![[ вверх ]](../img/top.gif)
|
