Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Друкований варіант

<<< Головна

Володимир САД

Володимир САД народився 1956 року в с. Великі Телковичі на Рівненщині. Навчався у Рівненському державному музичному училищі, в Рівненському біблійному інституті. Працював художником-оформлювачем. Нині виконує служіння пастора в церкві «Нове життя» с. Підгайці. Проживає в с. Лище Волинської області. Одружений. Разом з дружиною Любов’ю виховує дев’ятеро дітей. Вірші В. Сада друкувалися в журналі «Євангельський голос» та в збірнику «Плід несу – дитячу святість».

* * *

Я до Тебе прийшов молодим.
Тоді літо на дворі буяло
І у серці юначім моїм
Щось нове, неземне зазвучало.

Скільки пліток ходило, чуток
Про живу і спасаючу віру,
Скільки бруду і скільки байок…
Ну а я в щось величніше вірив.

Вірив в те, про що мама давно,
Ще в дитинстві мені говорила.
І мене полонило воно –
Божа ласка і дивная сила.

Багатьох я тоді здивував
І задуматись, певно, примусив,
Бо ж кругом атеїзм вирував,
Ну а я проти течії рушив.

Я ввійшов в християнську сім’ю.
О, які горизонти відкрились!
Радість повнила душу мою,
Коли просто і щиро молились.

Скільки молоді, скільки тепла!
Як потрапив на іншу планету!
О, хвала Тобі, Боже, хвала
За розірвані злії тенета!

Скільки зим, скільки літ Ти чекав,
Скільки раз боронив Ти від смерті!
Боже мій, я завжди відчував,
Хто мій щит у світській круговерті!

Ллється даром живая вода
Вона може гріховне все змити.
Моя віра жива і тверда –
З нею вмерти не страшно і жити.

* * *

Тепер нічим нікого не здивуєш.
Про те, що є, то скажуть – вже було.
І навіть як неправду підфарбуєш,
І навіть як добро зодягнеш в зло.

Тоді лиш заболить, тоді лише досягнеш
Замовклих струн душі і їх торкнеш,
Тоді лиш дивувать людей не перестанеш,
Коли перо своє у правду обмокнеш.

* * *

Молитва – це пісня, молитва – це сльози,
Це чиста і свіжа роса на зорі.
Молитва – тепло в найлютіші морози,
В розбурханім морі міцні якорі.

Молитва – це сила в безсиллі людському.
Молитва – зітхання моє в низині,
Це мед стільниковий в стражданні гіркому,
Підкріплення тіла і духу в мені.

Молитва – непізнана ще таємниця,
Молитва – секрет не підвладний серцям,
Це повна дарами духовна криниця,
Молитва – це благо, дароване нам.

Молитва – це двері, зачинені щільно,
Розмова з Ісусом один на один,
Коли я до Нього звертаюся вільно,
Коли піднімаюсь з низин до вершин.

Молитва – це битва, зусилля і воля,
Молитва – добром застереження зла
І радість велика, і щедрая доля.
Амінь, алілуя, осанна, хвала!

* * *

Годинник, маятник і часу плин
І неповторний, і безповоротний.
Ми часто не цінуємо хвилин,
Життя проходить наше безтурботно.

В народі кажуть: наші дні ідуть,
А місяці біжать, неначе коні,
Роки ж – летять, як птахи, і несуть
Сердечну втому й паморозь на скроні.

Як часто наші дні – лиш метушня,
Безцільна і суєтна, і безплідна.
І завжди нам не вистачає дня,
І човен наш, пливе й пливе безслідно.

Навчи нас часом, Господи, цінить,
Щоб Ти для нас не став суддею грізним,
Коли спитаєш нас за кожну мить,
Та щось змінити – буде пізно.

* * *

І знову мороз, не здається зима,
Розбілена сивим туманом.
Сердита, колюча, продута сама
Холодним сирим вітрюганом.

В душі прохолодно, неспокою щем.
До серця мого – перемети.
Пролийся в морози весняним дощем,
Озвися, мій Господи, де Ти?

Дивлюсь догори, ждучи бажану мить,
Що прийдуть відлиги хвилини...
Та лиш на даху сиротливо стоїть
Обмерзле гніздо журавлине.

Чекають пташки і земля, і поля,
Що зникне холодна облога.
Надіюсь і вірю, молюся і я,
Чекаю утіхи від Бога.

* * *

Бере розбіг нове тисячоліття,
Дистанція – наддовгий марафон.
Вже маєм старт. Життя неначе сон,
А після сну блаженство чи страхіття?

А люд спішить, біжить – не зупинити,
Все похапцем, не обійшов би хтось.
Гарячий подих в спину – боїмось
Сповільнить біг, аби води попити.

Коней на переправі не міняють
(Можливо, тут політики й праві),
Вирішуючи справи візаві,
Та загнаних коней завжди стріляють.

Тисячоліття третє, зупинися,
Нехай народ повільніше піде,
Дорогу древню, батьківську знайде!
Народе, світе, вчасно пробудися!

Можливо, всі ми – загнанії коні,
Приречено до фінішу ідем,
І не для нас заквітчаний Едем,
І не за нас пробитії долоні.

Біжать, біжать усі на перегоні,
А нагороду прийме лиш один.
Хто біг на вірне, так, як неба син,
Той і спочине на небеснім лоні.

«Благовісник», 1,2006