Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Друкований варіант

<<< Головна

Сергій РАЧИНЕЦЬ

МІЙ ШЛЯХ

Мій шлях молитвами встеляла мама,
Такими щирими, що плакала не раз,
І я ішов, не гнувся під вітрами,
І не знеміг від безлічі образ.

Мій шлях молитвами встеляла мати,
Бо вірила, що є на світі Бог,
Щоб я зростав щасливим і багатим
На доброту у серці і любов.

Мій шлях молитвами встеляла ненька,
Здавалось, не змикалися вуста,
Щоби і я, як і вона, рідненька,
Прийшов колись в спокуті до Христа.

І я прийшов, натомлений з роками,
Постав, як є, перед Його лицем...
Мій шлях молитвами встеляла мама -
О, як сьогодні вдячний їй за це.

Жорна днів

Жорна днів не стихли й на мить —
Вітер жовтня крутив їх мажорно...
Ну, а нам так хотілося жить,
Ну, а нам не хотілось на жорна.

То був справді караючий час,
І сріблились від куряви скроні;
Щоб не дихати нею, щораз
Прикладав я до рота долоні.

Не до пісні було — все одно
Я без пісні не міг обійтися;
Щоб не впасти зажурі на дно,
Виривалась з грудей моїх пісня.

О, як в небо хотілось мені,
Щоб з вершин його сонячно чистих
Роздивитися далі земні,
Що видніються звідти намистом.

Тільки ж доля моя — без крила,
Та й душа леденіла, мов іній...
І шукав я ночами тепла,
І палив сухолистя осіннє.

Все ж вогню не було — тільки дим.
Тільки іскри у темряві гасли...
О Господь мій, Ісус, Ти один,
Буду вартий Твоєї я муки.

Жорна днів — це тривога для всіх,
Не стихають, а крутяться вперто...
Не боюсь, не боятимусь їх:
Бог дарує для мене безсмертя.

Закон збереження любові

Дарма, що світ цей жадібний до крові -
Несе тривог чимало нам і мук.
В Святім Письмі - науці із наук, -
Лежить закон збереження Любові.

Його читай, натомлений журбою,
Храни, як небо зорі золоті.
Якщо ми віримо в Ісуса на хресті,
То значить віримо в збереження любові.

Яке воно - майбутнє - в нас з тобою?
Панують гріх і темрява, як ніч.
І ми блукаємо у хащах протиріч,
Наперекір Законові Любові.

То ж на коліна станемо обоє -
Нехай сльоза спокути обпече.
Відчуємо, як щасно потече
Крізь душі наші джерело любові.

Будую храм

В душі до Бога - помоливсь,
Будую храм над чистим плесом
Моєї мрії, щоб колись
У ньому відслужили месу
Оті, хто житиме іще,
Хто знав мене здалека й зблизька.
Ані під сонцем чи дощем,
Той храм нехай не втратить блиску.
Там сни мої, там сльози віч,
Мої печалі і тривоги,
І на уламках протиріч
Святе ім'я живого Бога.
Нехай ясніє він, стоїть,
Як сад весною, білопінно,
Хай кожне слово, наче мідь,
Дзвенить у ньому псалмоспівом.
Будую храм, важкий тягар
Наліг на плечі аж до болю,
У нім душа моя, як жар,
Бо вся воістину з любові.
Тобі, Господь, її віддам,
Коли прийдеться раптом впасти,
А поки що - будую храм
Над плесом мрії задля щастя.

Прагну неба

В глибинах неба, в безмірах його
Моє минуле і моє майбутнє,
Та невгасимий вічності вогонь,
І сущого володар всемогутній.

Схиляюсь на коліна перед ним,
Бо грішний досі в цій Долині Плачу.
В цих буднях сірих і їдких, як дим,
Я ще живу і щось, здається, значу.

Та неба, неба прагну все одно,
Напитись досхочу його блакиту.
Немов магніт притягує воно
Мою стражденну душу несповиту.

Лиш там свій порятунок віднайду,
Де вже ні зла, ні темряви земної,
Де Бог-Отець. Де Син Його і Дух
Приймуть мене і лишаться зі мною.

* * *

* * * Все зміряється в часі:
і життя, і робота,
В небі сонце незгасне
і хлібів позолота.
І усмішка привітна
білопінного саду,
І мелодія вітру,
і журба листопаду,
І запалена зірка
серед ночі, як свічка,
Та незміряне тільки
Боже слово повічне.
Тож несу його сміло
і надіюся щасно,
Що душею, не тілом,
став незмірним у часі.

Ниву орали тато

Ниву орали тато
Сіяли в землю жито
І говорили часто
Мудрі слова тоді:
- Що не кажи, а з Богом
Все-таки краще жити -
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Слухав його пораду.
Все це було зворушено.
Потім пішов у місто
Хліб добувати свій.
Пам'ять тепер нерідко
Докором ранить душу:
- Як же ти, як без Бога
Хочеш збагнути світ?
Як же забув ти мудрість
Батькових слів пророчих?
Чом же і досі блудиш?..
Боже, прости мені.
Стежкою через поле,
Променем через ночі
Я повертаюсь знову
В лоно далеких днів.
Там же орав мій батько,
Сіяв у землю жито...
Тільки своїм вже дітям
Я повторю тоді:
- Що не кажіть, а з Богом
Все-таки краще жити -
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...

* * *

В глибинах неба, в безмірах його
Моє минуле і моє майбутнє,
Та невгасимий вічності вогонь,
І сущого володар всемогутній.

Схиляюсь на коліна перед ним,
Бо грішний досі в цій Долині Плачу.
В цих буднях сірих і їдких, як дим,
Я ще живу і щось, здається, значу.

Та неба, неба прагну все одно,
Напитись досхочу його блакиту.
Немов магніт притягує воно
Мою стражденну душу несповиту.

Лиш там свій порятунок віднайду,
Де вже ні зла, ні темряви земної,
Де Бог-Отець. Де Син Його і Дух
Приймуть мене і лишаться зі мною.

Дозрівають слова

Як зерно дозріває у колосі,
Дозрівають слова мої знов.
Я не можу співати впівголоса,
Доки в серці моєму любов.
Доки слово Господнє ще мовиться
І до нього ще світ не глухий,
Доки в грудях душа моя молиться
За чужі і за власні гріхи.
Тож даремно лукавий старається
Голос мій приглушити, звести.
Я співаю. А він - нехай кається.
Не здолать йому сеї мети.
Я співаю, як небо напровесні.
Все, що маю в душі, не втаю.
Чи ж властиво співати впівголоса
Чесну пісню свою солов'ю?

Я син Отця

Я син Отця, що сотворив цей світ,
Хоч був гріхом спустошений надовго,
Іду тепер і не ховаю слід
Через літа стривожені до Нього,
Іду туди, де світло не згаса,
Горять людські зірницями надії,
Де край чудес, незаймана краса,
Моя Вітчизна небом даленіє.

Твердий мій поступ,
Скільки б я не йшов,
Стаю мудрішим в помислах щоденних -
Я син Христа, що не Голгофі кров
Пролив за мене в муках незбагненних.
Він смерть здолав, піднявся до Небес,
Щоб знов прийти
На землю як Спаситель, -
Лишив мені життя найважчий хрест
Та істину, якої не згасити.

Я син Отця, Святого Духа син -
Чи не тому так радісно і щасно?
Несу в очах безмежну неба синь,
А в серці вдячність Господу незгасну.
Я вже не той, що донедавна був,
Щоб жити вічно - народився знову,
Відчув, як нині, у тяжку добу,
Ще більш потрібне людям моє слово.
Його ж лелію. Як мале дитя,
У нім хвала Всевишньому і слава.
Я син Отця. Що дав мені життя
І на безсмертя невід'ємне право.

Уперше

Вступила вперше у Господній храм.
Про що ти думала? Мабуть, про вічність.
Було тривожно і бентежно нам -
Ісус стрічав нас і дивився в вічі.

Це правда, наяву, а не вві сні
Ми серцем чули спів многоголосий.
Ти вся була, як сонце навесні,
Що забрело в мою невчасну осінь.

Душа твоя тремтіла, як роса,
Невміло ще молилася в спокуті.
В цю мить здалось - відкрились небеса,
Де зорями цвіло твоє майбутнє.

В минуле вже повернення нема.
Там сум і біль клубочаться туманом.
Його до себе кликати дарма,
Бо не минулим ти загоїш рани.

Любов Христа - цілющий твій бальзам.
Наповнюй душу нею аж по вінця!
Ти вперше тут, а на очах - сльоза,
Як цвіт весни на яблуневій гілці.