|
<<< Головна
Ольга МІЦЕВСЬКА
* * *
Буря за вікном, а в серці тиша –
Ледве віє ніжний, свіжий вітер.
Божий Дух, що з серця сльози витер,
У душі теплом надії дише.
Буря за вікном. Колись у бурях
Я шукала повноту життя:
Щоби стрімко – аж до забуття,
Щоб у жилах холодком війнуло.
Потім духом зламаним я Бога
В бурі сподівалася віднайти,
В пристрастях земної марноти –
Грізного, могутнього, святого.
Не знайшли. І душу увірвався
Відчаю нестримний буревій.
Раптом: Вщухни! – голос неземний
В серці спокоєм святим озвався.
Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком
В душу тишею Він увійшов…
В Нім надія, віра і любов…
Буря за вікном – а в серці спокій.
Мелодії часу
1. Згоріти
Горить свіча, свіча життя людського
То мерехтить, а то палає ясно...
Стікаючи слізьми під воску стогін,
Стліває ґніт нам вділеного часу.
Горить душа... То вічності сіяння
Пронизує її слізьми спокути...
І воскрешає давні поривання
Мелодія тремтливо-незабутня —
Тривожно-світла дума часоплину
На тлі страшних реалій злого світу...
Горить душа — хто вгасить те горіння?
Не так свіча — їй суджено згоріти...
2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання,
Зібгавши сяйво в місячну дугу,
І проридав, для когось вже востаннє,
Свою безмірно болісну тугу.
І заглядає дню новому в вічі
Лукавства підлий кругловидий сміх,
І знову душі стомлені калічить
Смертельним жалом невсипущий гріх.
Знов серця біль переросте у відчай,
В образу – слово, сказане «не так».
Знов хтось бездумно кине «правду в вічі»
Чи поцілунком дасть зрадливий знак.
І знов тепер, як сотні років тому,
Душа за раєм втраченим щемить
І, щоб навік вернутися додому,
Весь біль людський покірно відболить.
3. Пробудитись
О благодатний час – спасіння мить!
Чуттів отих з душі ніщо не може стерти,
Коли уперше осяйна блакить
Зігріла серце поглядом безсмертя.
Як чистоти небесної печать
Душі торкнулась благодаттю Духа,
Коли уста від трепету мовчать,
А серце пильно Божу велич слуха.
Коли завмер невпинний часоплин,
І пісня вічності полинула над світом,
Щоб дух, піднявшись із гріха глибин,
Міг для життя нового пробудитись.
4. Досягти
Жовте листя... Замріяний сум...
Тихий шелест невпинного часу.
Ніжний трепет окрилених дум
І сивин незбагнена окраса.
Все мине, як ранкова імла,
Зникне враз, як роса на світанні.
І та пісня, що перша була,
Обернеться у пісню останню.
Відгорить часоплин, відболить,
Заясніється миттю натхнення.
І душі, що збагнула цю мить,
Шлях осяє святим одкровенням.
І як стихне останній мотив,
Торжеством стануть сльози спокути…
Як же прагну небес досягти,
Щоб до вічності духом торкнутись.
* * *
Від серця людини до Бога півкроку,
Півпомаху крил у польоті високім,
Рішучого, сильного, а чи недужого,
Та не байдужого.
Від болю людського до неба – півслова
Щирого – тихого чи гомінкого,
Слова благального, гнівного, впертого,
Але відвертого.
Півслова, півкроку, але не піввіри,
Хоч спотикаючись, та не в півсили
Шлях той пройти в півсльози довжиною,
Прірву здолати між Богом й собою
Півкроком, півсловом і повною вірою –
Молитвою щирою.
Мамі
В круговерті клопотів одвічних
День новий несе нові тривоги...
"Мамо, прочитай мені про Бога!" -
Шепіт доні - наче з неба вістка.
Я в проханні цьому чую дивну
Ангельську мелодію стокрилу.
...Знаю, мамо, часто бракне сили -
Але не відмов - знайди хвилину.
Прочитай - натхненно і красиво -
Щирістю війни в дитячу душу.
Хай і в ній розквітне невмирущо
Божого спасіння вічне диво.
Туга воскової сльози
Застигла сльоза...
самотня... Воскова...
Щоб стекти, їй забракло вогню,
і горіння — щоб влитись
у потік вселюдської печалі...
Воскова... Самотня... Застигла
на повіках душі. Й не змовкала...
Боліла... Хотіла пролитись
у тугу чи пісню... Та марно.
Зостався лиш сум.
Зловіщий... Холодний...
В невір’я закутий... Восковий...
І вона...
Не одна — їх багато —
воскових... Твердих... І —
самотніх...
Воскові сльози... Восковий біль...
Восковий сум...
Воскова душа
ледь тепліє в глибинах єства
і безмовно благає: «Вогню!»
...О, тільки б не стати їй каменем.
Як в двадцять п'ять
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п'ятдесят отак, як в двадцять п'ять.
Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти...
Не вірю, що це буде не під стать,
У сімдесят отак, як в двадцять п'ять.
Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти радіти...
Дарма, що дні до вирію летять...
І в дев'яносто так, як в двадцять п'ять.
Та біль чужий нести, немов свій власний,
Й задля любові - гордість розіп'ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п'ять.
* * *
У трепеті замріяної тиші
Чи в злеті велемовства гомінкого
Здіймусь сльозою в небо, де у вишніх
Оселі Бога.
І припаду, шукаючи прихистку,
До ніг Отця, мов сплакана дитина,
І принесу, ні, не намиста, низку
Гріха й провини.
Я не прошу ні слави, ні досягнень,
А темряві безцільності сліпої
І в мареві ідей, високих прагнень
Прошу спокою.
І сили, щоб іти й не розгубити
Коштовних перлів на життя кривизнах,
А щоб Отцю чудові самоцвіти
До ніг покласти коло брам Вітчизни.
* * *
Зажурились думи. Журавлями
Закружляли в високості мрії.
Ще, здається, осінь за горами,
Ще весна надією тепліє.
А душа журливо щось курличе.
Чужина - хоча й гніздечко звите...
А душі наснилась знову вічність -
Давня мрія, сонцем оповита.
Промайнула в злеті журавлинім,
Заясніла у небесних далях.
Я ж бо думала: здіймусь, полину,
Але сили мало, ой, як мало!
Та не здамся із гріхом в двобої,
Хай душа міцніє в грізнім гарті.
Знаю, ради вічності й собою,
І життям пожертвувати варто.
* * *
Крізь втому буднів просіває день,
Нові чуття, нові думки і мрії.
Й акорди недоспіваних пісень,
Які душа у глибині леліє.
То повниться надією печаль,
То осипається тугою щастя...
Й на тлі холодних кам'яних скрижаль
Життя карбує лік стрімкого часу.
І кануть в тишу сказані слова,
Хоча, здається, й голосно кричали,
І губиться мелодія жива
У гаморі невимовного жалю.
Лиш тільки віри іскорка ясна
Бентежить серце осяйним чеканням,
Для мрій - політ і музику - пісням
Дає, а слово воскреша з мовчання.
Її не згасить ні років політ,
Ні холод каменю, ані гріха прокляття,
Крізь втому буднів шлях наш озорить
Любові Божої ясним багаттям.
* * *
На перехресті доль людських скалічених,
Самотній свідок нищівних руїн, -
Видзвонює бентежну думу вічності
Старезний дзвін.
Обпалений віками - але вистояв,
Поставлений звіщати - не вмовкав,
У непроглядній тьмі спасіння вісником
Для тисяч став...
На перехресті доль, гріхом скалічених,
Й ми стоїмо у цей непевний час.
І світ, що гине в мряці зла і відчаю,
Чекає нас.
Чекає Вістку про любов Ісусову...
Поставлений звіщати - не змовкай!
Немов відлуння дзвона сивовусого,
Свій клич здіймай!
* * *
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки
Ніжних весен земного людського буття.
Народилось життя. І шукає надійних пристанків
В тихім спалаху днів, що у вічність летять.
І життєвий мотив зазвучав всім до болю знайомий -
Перший крик немовляти неначе спинив суєту.
Посміхнулася мати й безмірну утому
Перелляла у вдячність своєму Христу.
Народилось життя, щоб любити, терпіти, страждати,
Хрест нести, а чи, гордо вдягнувши вінця,
Вмити руки й обтерти в заплямлені шати
Кров'ю тих, хто за правду стояв до кінця.
Народилось життя - і схилились в смиренні коліна...
І простенькі слова сколихнули світи.
- Боже мій, - молить мати, - дітей від гордині
Й від людської злоби збережи, захисти.
Як же страшно частинку себе в руки ката
Їй віддати на плаху чи то розп'яття.
Та ще гірше в зрадливій усмішці Пілата
Упізнати життя.
Богом дане життя.
![[ вверх ]](../img/top.gif)
|
