|
<<< Головна
Василь МАРТИНЮК
* * *
Малий синок, побачивши вогонь,
Який обняв велику купу хмизу,
Закрив лице листочками долонь,
Схилив його розпачливо донизу.
І голосно заплакав: "Ой, біда!
Це полум'я ось-ось дістане неба!
Воно згорить, а як без нього я?
Не кидай, тату, хмизу, вже не треба!"
Як часто ми, батьки, жаркий вогонь образ
Розпалюємо у серцях відверто.
І кидали у нього вже не раз
Свою любов бездумно і уперто.
І так тремтять, бояться наші діти,
Що їхнє небо може в нім згоріти.
* * *
Зрадливий херувим на серце шле печалі,
Навіює безвихідь почуттям,
Щоб думав я, що небеса зі сталі,
І став печаллю сам.
Я не піддамся смутку і журбі.
Нехай твоє залишиться тобі.
Він каже: «Ти слабкий, в тобі немає сили,
Тобі не досягти Господніх нагород».
Він хоче, щоби плив я до могили
За хвилями життєвих вод.
Та я змагатимусь, не здамся в боротьбі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.
Або нашіптує: «Ти зовсім безталанний.
Даремно воду в ступі не товчи.
Він прийме спів мистецький, бездоганний,
Тож ліпше помовчи».
Я славу гратиму для Бога й на трубі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.
«Ти, — каже, — так нагадуєш невдаху.
А прийдеш ще до гіршого кінця».
Мене зловити хоче в лапи страху,
Мов кицька горобця.
Носи свій страх на власному горбі –
Твоє нехай залишиться тобі.
Він кривиться: «Ти розігнавсь до раю,
Тому і не сподобався мені.
Для тебе я тепліше місце маю —
У пеклі, у незгасному вогні».
Господній я — і рай в моїй судьбі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.
Ти відплатив любов'ю
Ісусе, Тебе зневажали.
Тебе обмовляли, мій Христе.
Образи каміння жбурляли
На серце Твоє пречисте.
Усі гордували Тобою,
А Ти відплатив любов'ю.
Ісусе, Твої страждання
Від рук людей невимовні.
Знущання і бичування
Терпів у великім безмов'ї.
Били Тебе зі злобою,
А Ти відплатив любов'ю.
Ісусе, години злої
Тебе увінчали терням.
Прийняв Ти усі побої
Тихо, з повним смиренням.
За все, що робили з Тобою,
Ти відплатив любов'ю.
Ісусе, страждання чашу
Ти випив за нашу долю
І визволив душу нашу
Від вічного смертного болю.
Все зло, що було над Тобою,
Ти переміг любов'ю.
Народився Хліб
Віфлеєм - єврейське Бет-Лехем - дім хліба.
Я - хліб життя.
Євангелія від Івана, 6:35
Голодний невимовно світ.
Він хліба життєдайного шукає.
Хоч плоть, здається, зовсім не болить,
Але душа і мліє, і ридає.
Волає мозок: "Де пожива, де,
Яка дасть пружності не тільки крові,
Яка і дух з безсилля підведе?
Де хліб смачний, поживний хліб любові?
Юдея ним багата? Може, Рим?
Краї далекі чи місця таємні?
Коли насичусь хлібом пресмачним ?.."
І хліб життя з'явивсь у Віфлеємі.
У Домі Хліба народився Хліб!
Хліб милості, надії й оправдання,
Який з любов'ю заглядає вглиб
Сердець й дає Себе на споживання!
У Домі Хліба народився Хліб!
І відчаю розсипалася глиба.
І світ, який від голоду осліп,
Прозрів, коли того наївся Хліба.
Ісусе мій - Ти Хліб! Твоє Різдво
Величне радістю й метою благородне.
Тебе скуштує зболене єство -
Й ніколи не залишиться голодне!
Апостол Петро
Так, Господи, - відаєш Ти, що кохаю Тебе!
Євангелія від Івана, 21:1
Ти знаєш, Господи, що я Тебе люблю.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе кохаю.
Ти знаєш, як зневажив я себе
До невимовного болючого відчаю.
Щоб зрадити - й на думці не було.
Надіявсь у дворі Тебе дождатись.
"Невинний Він, відпустять все одно, -
Я думав, - разом будемо вертатись".
Не знаю, звідки впав на душу страх.
Невже із вуст зневажливих служниці?
Побачив вирок я в її очах
І зрозумів: це смерть - це не дрібниці.
Злякався я. Вона ж: "Ти був із Ним".
Злякався я, бо кожен на дворищі
На мене зиркав поглядом лихим, -
І впала гідність на щаблі найнижчі.
"Не був я з Ним! Не знаю я, хто Він!
Бог свідок! Присягаюся! Це правда!"
Бо що ж сказати їм? Я тут один.
І півень заспівав, немов прорiк: "Це ж зрада".
Сльозами все закрилося вгорі.
Розкраялась душа від болю розуміння.
О, ліпше б я помер у тім дворі,
Ніж мучитись від докорів сумління.
Та бачу я, що Ти мені простив.
Ти не лишив мене Себе і раю.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе любив!
Ти знаєш, Господи, що і тепер кохаю.
О Великодню
О Великодню, справді, ти - великий.
Ти найвеличніший з усіх на світі днів
Ти свідок одного з найбільших див,
Яким спаслися змучені навіки.
Розплющив очі ти й побачив - чи ж можливо?! -
Як Чоловік, зборовши смертний сон,
Покинув гробу кам'яний полон -
І об'явився Всесвіту сміливо.
З відрадою зітхнуло все творіння
І чиста радість полилась з небес:
Ісус, що вмер, тепер навік воскрес -
І дав надію всім на воскресіння!
Світ демонів захвилювавсь тривожно,
Тремтіла смерть: позбулася жала,
Яким у пеклі душі берегла, -
Його Воскреслий вирвав переможно.
О Великодню, справді, ти - великий,
Ти найвеличніший з усіх на світі днів.
Бо у тобі мій відчай спопелів,
Мій страх згорів навіки.
П'ятидесятниця
День п'ятдесятий, як воскрес Господь...
Всі учні ув очікуванні дива.
Молитва їхня, щира і горлива,
Як фіміам, струмує до висот.
Він говорив... Так-так, Він говорив:
"Не йдіть з Єрусалима, любі діти,
Бо скоро Духом буду вас хрестити
І приготую до великих жнив".
Так-так, казав Він: силою одягне
І свідками пошле по всій землі
Робити чуда, утішать жалі
І напоїти всіх, хто неба прагне.
І раптом шум. Здивовані зіниці.
Знялася буря? Вітер? Ніби, ні...
З'явились язики, як огняні,
Й на голови осіли поодинці.
О, що це? Радість. Як її втаю?
Слова із вуст. Я вперше їх промовив...
Це Дух Святий, це Дух тебе наповнив, -
Бог виконав обітницю Свою.
О Дух Святий
О Дух Святий, палай в душі незгасно,
Аби життя не стліло в чорний дим,
Щоб іскри із вогню Твойого вчасно
Упали в душі рідним і чужим.
О Дух Святий, вогню гарячий втіхи,
Лиш в полум'ї Твоїм усього суть.
Впади ж на ті солом'янії стріхи,
Де страх, гординя й сумніви живуть.
Впади, спали усе, що непотрібне.
Впади, зігрій, що інеєм взялось,
Щоб, як Христос у день останній йтиме,
Жаліти й плакати не довелось.
О Дух Святий, палай в душі бурхливо,
Щоб підступу не мало жодне зло,
Щоб кожне слово полум'ям пашіло,
Щоб кожне діло жертвою було.
Аби на цім шляху життя земного
Ні хвилі надаремно не згубить.
Дай у любові полум'я Твойого,
Немов офіра Господу, згоріть.
Вересневий ранок Нью-Йорка
Турботи ждуть. Жде ненаситна плаха.
І жде свободи голос безпорадний...
З'являється літак - й немов осліпла птаха -
Вдаряється в колос дохмарний.
І шугонув вогонь, відчувши повну волю,
І реву, й тріску більше не спинити.
Було не чути тільки крику болю
І чути не було благальної молитви.
На милі чорно від пилюки й диму.
Сховалися в пітьму ранкові барви.
Хтось обриває ниточку незриму
Життів людських з жорстокістю Варавви.
Він - одержимий помстою, скажений.
Він любить смерть, у нім нема людського.
...Ось знов літак - сліпий і навіжений -
Смертельно клюнув велета стрімкого.
І знов огонь рвонувсь у вись завзято.
Усоте збільшилися крик і безнадія.
А помста оглядає дике свято
Жахними вбивчими очима Вія.
Усе - кінець! Це супровід в могилу!
А може, ще прибуде допомога?
І та душа, що догоджала тілу,
Згадала трепетно, що їй потрібно Бога.
Життя струмує
Життя струмує, мов пісок крізь пальці...
Здається: повна жменя - й вже нема.
Здається: не жили сповна,
А вже - як старці.
А ми уже як злидні. Бідно в нас
З хвилинами, годинами і днями.
І сумно нам, і гірко, що над нами
Так насміявся час.
А лиш недавно ми були багаті.
Хто винен, о, чия оце вина,
Що старість, наче баба навісна,
Розсілась в нашій хаті?
І стогне все. Її сумне ниття
Нам додає ще більше втоми й болю,
Й втрачаємо в жалю останню волю
До пружного життя.
Як швидко й непомітно все минає!
Ще ждалося багато див,
Недоробив ще, ще недолюбив...
Хоч сил нема, та розум не вгаває.
Життя струмує, мов пісок крізь пальці...
Стискаю жменю: не втікайте, ні,
Мої хвилиноньки, годиноньки і дні -
Мої страждальці.
Я більше не шукатиму свого.
Так прудко не біжіть, благаю!
Я Господа пізнав і так бажаю
Прославити Його!
Секундоньки, зневаження публічне
Хай не розлучить нас в дорозі до мети!
Я хочу разом з вами протекти
В життя Христове вічне.
В Тебе на долоні
Мій Господи, мій Батьку, мій Небесний,
Ти полічив і дні мої і весни,
Порахував усі мої печалі
І виміряв всі віддалі і далі.
Усе в Твоїм знанні і пізнанні,
І навіть те, що бачу я вві сні.
І всі думки мої - святі або гріховні -
Немов написані у Тебе на долоні.
Мій Господи, мій Батьку, мій Всесильний,
Ти мудрістю Своєю непомильний.
Ні серця, ані закутку немає,
Яких Твоє проміння не сягає.
Ти світлом осяваєш всі світи,
Всі таємниці оглядаєш Ти,
Ти зазираєш в душі і безодні,
Немов вони у Тебе на долоні.
Ти знаєш все, мій Вічний, мій Воскреслий.
Даруй мені святі літа і весни,
І помисли ясні, тобі приємні,
І почуття, і наміри взаємні.
І по життю міг радісно іти,
У край, в якому вічно сяєш Ти.
Щоб я розцвів, як сонях на осонні,
І був, як промінь, в Тебе на долоні.
* * *
...Душа зв'язалася з душею...
Перша книга Самуїлова, 18:1
Душа шукає душу братню в світі,
Щоб поєднатись з нею ув одну,
Забути між людей самотину
І разом в небеса летіти;
І разом по землі ходити,
І розуміти перестук сердець,
І знати, що судився реченець
Навзаєм всіх любити;
Усе здобуте на усіх ділити
І що не мати - віддавати все.
Жертовна дружба - радощі несе,
І хто не жертвував - тому не зрозуміти.
Ці пошуки диявол зневажає.
Чи висушив він душі і зчерствив?
Бо так багато маємо братів,
А братньої душі немає.
А рідної душі немає.
І кревні, й одновірці - у своє.
А очі, очі - світло з них не ллє,
А щось байдуже визирає.
Лиш Ти, Ісусе, Той, Хто всіх приймає.
Твоя душа - притулок мій.
Моя - знаходить супокій,
Як в неї поринає.
* * *
А ніч тоді була така глуха,
Така сліпа, що осліпила світ.
І він безтямно рився, наче кріт,
У ґрунті безпросвітного гріха.
І був тягар, і був печалі щем...
Та жевріла надія між примар,
Що прийде ось Месія - дивний Цар -
І розжене пітьму своїм мечем.
І залунає переможний гук,
І полум'я шугатиме вгорі...
Та Він прийшов під сяєвом зорі,
Під шурхіт сіна і копитець стук.
Тоді співали ангели й зірки,
І то була вже зовсім інша ніч.
І спали із осяяних облич
Віки чекання і гріха віки.
* * *
...Ісус підійшов до них, ідучи по морю.
Євангелія від Матвія, 14:25
Ісус по морю йшов. Його шляхи прямі.
Йому ніщо не перетне дороги.
Стелились хвилі під Господні ноги,
Мов перські килими.
Петро, забачивши месію зверху хвиль,
Й собі ступив на їхню ніжну спину,
Злякався й став тонути: "Боже, гину!
Не виберуся без Твоїх зусиль!
Не виберуся, Господи святий,
Зарадь моєму крику й страху!"
І витягнув Господь на хвилі бідолаху
І дух його утішив боязкий.
І ти, мій друже, тонеш в морі зла,
Гріхи за ноги тягнуть, мов каміння,
Тобі шепоче зболене сумління:
"Не випірнеш, бо сила замала".
Не випірнеш, аж доки не зведеш
Своїх очей і серця до Месії.
Він допоможе - станеш ти на хвилі
Тоді, лише тоді! Чого ти ждеш?
* * *
... Шлунок - їхній бог...
Послання до филип'ян, 3:19
Мій Господи, які жорстокі люди,
Що згадують ім'я Твоє,
Але гнилизна в їхнім серці є! -
І нею тхне усюди.
Їм завжди пиха розпирає груди
І роздивитись добре не дає
Занедбане єство своє,
Запалене хворобою облуди.
Вони роздумують про вигоду й про зло,
Бо Духа в них Твого ніколи не було, -
І ревно служать шлунку,
Працюють, як слухнянії раби,
А він наказує: - Бери, бери, греби, -
То й здатні і до вбивства, й до грабунку.
* * *
Боже, Ти знаєш...
Псалом 69:6
З ким поділюся болем і журбою?
З Тобою.
З ким поділюсь пекучою сльозою?
З Тобою.
З одним Тобою розділю усе,
Що біль глибокий і печаль несе.
Що тисне серце й не дає спокою -
Розділиш тільки Ти зі мною.
І більш ніхто.
Ніхто не відізветься...
Кому потрібен біль чужого серця?
Всі люди немічні, у болях і жалях,
Самі віддати раді сум і страх.
І довго-довго смуток свій тяжкий
Ховають в шкаралущу сліз і мрій,
І кожен з них щодень, щоніч зоріє -
Коли ж то прийде той, хто зрозуміє!
А Ти, мій Господи, на всі мої жалі
Кладеш дрібок цілющої землі,
Що відкривала очі невидющим, -
І світ з'являється стобарвним і сліпучим.
* * *
... І полюбив його Йонатан, як душу свою.
Перша книга Самуїлова, 18:1
Хто б душу полюбив мою, як власну,
І їй радів, і нею дорожив,
У горі не лишав, зневажити не смів
І на дорогу завертав завчасу
Мене, заблудлого, коли в недобру хвилю
Збивався б із Господньої путі, -
Бо так багато прикрого в житті -
Світ часто відбирає глузд і силу.
О, як любив Давида Йонатан!
Хоч він був князь, хоч він був пан,
А жертвував собою ради друга.
А нині важко вірність віднайти.
Та став для мене, Боже, другом Ти -
З Тобою сум зникає і напруга.
* * *
Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись...
Книга Приповістей, 6:9
О ледарю, покинь свою постелю.
М'якенька постіль - то твоя труна,
Твоєму духу кліткою вона -
І він не піднімається над стелю.
У нім не спів, а жалібне ячання.
Він рветься в простір - б'ється ж по кутках,
Додолу падає - і кидає у жах
Його байдужість плоті і мовчання.
Вона ж розніжена - їй вельми добре
В достатку, у здоров'ї, у теплі.
Не думає, що буде у золі
І що на неї ляже смертне горе.
О ледарю розслаблений і сонний,
Швиденько піднімай лукаву плоть,
Дай духу волю - хай йому Господь
Політ укаже в небо переможний.
* * *
Любов... не шукає свого...
Перше послання до коринтян, 13:5
А істинна любов у серці - жертва.
Вона не знає слів "мені" і "я".
Приємні їй дощі, не коле їй стерня,
Відкритий має дім й дає рука простерта.
Любов без жертви - покруч, напівмертва.
Не бачить неба - надто вже земна.
У пристрасті занурилась до дна
Й до краю непоступлива і вперта.
Все "дай!" та "дай!" кричить безперестанку,
Бо хоче насолод від ранку і до ранку,
Сама собі дорожча над усе.
А істинна любов себе не знає,
Приносить радість всім, кого кохає,
І має втіху з того, що несе.
* * *
Сяє сонце у небі яскраво,
Пестить трави і землю гріє.
Тільки ти поглядаєш мляво
На усе, що навколо радіє.
І ніяк не здолаєш порога
Невгамовного смутку свого.
Це душа твоя плаче, сумує
за присутністю Бога,
Це душа твоя плаче, сумує
за обличчям Його.
Закликають простори і далі,
Ваблять гори і плеса чисті,
Та не можеш лишити печалі
В жоднім домі і в жодному місці.
Топчеш ти нескінчені дороги,
Та не втішиш смутку свого.
Це душа твоя плаче, сумує
за присутністю Бога,
Це душа твоя плаче, сумує
за обличчям Його.
Поринаєш в молитву несміло –
Й забуваєш про все на світі,
І небесне наповнює світло
Серце й очі твої сумовиті.
Знаєш ти, що в Христі допомога
Для розбитого серця твого.
І душа твоя плаче, радіє
від присутності Бога,
І душа твоя плаче, радіє
від обличчя Його.
![[ вверх ]](../img/top.gif)
|
