Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Друкований варіант

<<< Головна

Галина ЛЕОНОВИЧ

* * *

Була весна така світло-зелена,
Вся радісна така була,
Благословенна...

Була і зустріч довгождана,
У щирій простоті була,
Благословенна...

І вже зими майнули два крила...
Надією душа цвіла
Благословенна...

* * *

Незрячому художнику присвячую

Мене називали Ангелом,
Посланим для людини нести відраду...
А малювала картину
«Щастя сподіватись»...
І безмірно раділа, що можу бути для когось Ангелом,
Який розділяє біль...
Ангели мають літати,
А я плакала, не маючи
сили підняти крила;
І сріблом покривалось
моє волосся...
Чоловік просив:
– Тільки збережи від плям гріха
білосніжно-чисті крильця...
Для нього я була Ангелом,
Водночас і людиною,
яка може зрозуміти...
Він був художником,
Який колись умів
малювати хмаринки.
А я лише Ангелом,
посланим Богом,
Який приносить
Щастя сподіватись.

* * *

Відцвітають яблуні несміло,
Як чиєсь непрожите життя.
Нездійсненні вже бажання й мрії,
І усі несказані слова...

Відцвітають білії нарциси –
Юності стрімкі мої літа.
Солов’ї співають нову пісню,
Й завмирають зболено вуста.
А хмаринки такі світло-ніжні
Так бентежно все кудись спішать.
Неба очі, голубі й не слізні,
Враз завмерли і мовчать...

Скільки днів мені дано прожити,
Скільки раз ще витерти сльозу.
Про любов Творця ще говорити?
Відцвітуть ще яблуні в саду...

* * *

Повертається біль...
Через роки й засніжені зими
І торкається пам’яттю ран душі.
І все знову, мов ніч,
Все навкруг –
мов безлюдні пустині,
Біль утрати й прощання,
Мовби птахів осінні ключі.

І коли б я могла
Заховатись в обійми печалі,
Стало б легше мені,
Аніж рани ці болю носить,
Простягаються
пам’яті далі,
І той біль не прогнати –
Й не пережить.

* * *

Зорі у вітах я зустріла весною...
Та милуватись не сміла красою.
Темна печаль подивилася в очі,
Серце тремтіло: «Я болю не хочу...»
Чом у житті ми стрічаємо руки,
Що простягають лиш для розлуки?..
Зорі у вітах гарні весною,
Та милуватись не можу красою.

В осінній день

Так схожі ми з тобою, листя...
Ось на тобі дощу краплинки,
А на моїй щоці – сльоза.
Тому знайома й зрозуміла
Лише тобі печаль моя...
В повітрі – осінь,
Скрізь задума тиха,
Краплини дощові не стихли,
Ще не зів’яли айстри пелюстки,
І ми до цього болю ще не звикли.
Чому ж ти плачеш,
Ледь пожовкле листя?
Чи це здалось мені,
Що плачеш ти?

* * *

Невже немає в світі цім душі,
Яка б мою тихенько пригорнула
І плач її німий почула,
І сміх у зоряній тиші?

Невже немає в світі цім душі?
Я ніби кроки вже її відчула...
Все пережите і сумне забула,
Я ж ніби кроки вже її почула,
Невже нема?..

* * *

Як приходжу в чиєсь життя,
Відчуваю тривогу і радість...
Одночасно думки і слова
Простягає тендітна слабкість,
Що із щирістю враз прийшла
І притулок у серці знайшла...
Й ніжні хвилі моїх почуттів,
Тепле сонце, як теплі долоні.
Літній день, що над озером плив,
Дуже схожий на літнії води...
І хвала, і подяка звучить
Для Творця у щасливу цю мить.

* * *

Я вас люблю, кого зустріла
В своїм нелегкому житті
І з ким тривоги я ділила
І радості щасливі дні.
Я вас люблю, коли мовчала
Й коли наївною була,
І як жорстокість зустрічала –
Й тоді любити я могла...

Я вас люблю, як зустрічаю,
Як, проводжаючи, зі смутком йду.
Любов – від Бога, твердо знаю,
Й цим скарбом в серці дорожу.

Я вас люблю й щаслива в тому,
Хоч світ цей сповнений весь зла,
І ми такі несхожі в ньому,
Й несміло котиться сльоза...

Я вас люблю: хтось не повірить,
Байдужість в душах несучи свою.
Люблю й коли не розуміють,
Й той біль все ж до вас несу.

Я вас люблю...