Зустрічі з цікавими людьми

Боротьба за життя

У цей світ ми приходимо не випадково. Я народився мертвим з черепно-мозковою травмою. Лікарі не хотіли мене реанімувати. Але рідні наполягли. Згодом у мене виявили загальне зараження крові — ще один смертний вирок. Але я й тут вижив, тому що так було угодно Богу! Я не міг ворушити ні руками, ні ногами. Починалася боротьба за повноцінне життя.

Коли мені було чотири роки, у Москві поставили діагноз: психічне відставання у розвитку. Але через 22 роки я закінчив університет з двома червоними дипломами — бакалавра і спеціаліста з російської мови та літератури. У всьому цьому бачу велику Божу милість до мене. У моєму житті було багато труднощів, але нітрохи не менше Божої благодаті.

Ми, люди, схильні думати, що хвороби — це завжди Божа кара. Але це не так. У Євангелії є дивовижна історія: «А коли Він проходив, побачив чоловіка, що сліпим був з народження (Iв. 9:1-3). Бог допустив, щоб цей чоловік народився сліпим, щоб через нього прославитися. І це велике щастя! Я твердо вірю в загробне життя, оскільки душа вічна, тому що вона не підвладна часу — не старіє, а значить, розчинитися в забутті не може. Бог дозволив моїй душі з народження бути у хворому тілі, щоб я побачив світ духовний. Здоровому складніше звернути увагу на те, що, окрім матеріального світу, є ще один — невидимий для матеріального, невидимий для наших очей. Звичайна людина часто живе суєтою, обертається в коловерті дрібних буденних справ. Тому через фізичну недугу Бог дав мені духовний зір, дав розуміння життя, розуміння його призначення та сенсу. І я щиро вдячний Господу за хворобу, за всі випробування!

Народився я в 1978 році в Кемеровській області (Західний Сибір). При родах отримав складну травму голови, внаслідок чого до трьох років був нерухомим, не міг навіть перевернутися. Тільки після лікування в Москві та Євпаторії мій стан значно покращився — і я став повзати.

Батьки не втрачали надії, що зможуть поставити мене на ноги. Заради цього переїхали в Крим. До школи-інтернату я часто перебував у санаторії. У сім років мене показали хірургу-ортопеду, але він відмовив батьків робити операцію, мовляв, все одно ходити не буде.

Інвалідний візок став моєю оселею. Руки не працювали, писати не міг. Говорив з великою натугою. Мою мову розуміли тільки близькі люди. Але я ріс доволі допитливим та тямущим: рано навчився читати, грати в шахи і шашки. Але був дуже нервовим та розсердженим на все і всіх. У сім років в мене почалися напади епілепсії, яка з віком прогресувала. Спочатку напади були раз на два-три місяці, а з дванадцяти років повторювалися по декілька разів на тиждень.

Уже з п'ятого класу став замислюватися над сенсом життя. «Для чого я народився? Що буде зі мною після закінчення школи?» — від подібних запитань, на які я не знаходив відповідей, народжувався відчай. Усвідомлюючи безвихідь свого становища, я не хотів жити.

З 1991 року наш інтернат почали відвідувати євангельські християни. Одного разу мій вихователь попросив їх порозмовляти зі мною. За його словами, мені залишалося жити недовго, оскільки під час нападу я міг захлинутися слиною. Невдовзі мене запросили на богослужіння, і я погодився ради інтересу, щоб проїхатися містом.

Богослужіння видалося мені довгим і нудним, тому що я нічого не зрозумів. Перед заключною молитвою до мене підійшов пастор і взяв мене на руки. «Цей хлопчик страждає епілепсією, — сказав він. — Помолімося за нього». Усі встали. Пастор молився зі слізьми. Тоді мене це зворушило: зовсім чужа людина, яку я бачив уперше, так глибоко співчуває мені!

Але цій молитві я не надав належного значення, пливучи за течією порожнього й безвідрадного життя. Так минуло близько дев'яти місяців, і напад у мене знову повторився. Однак цього разу він був легким. Коли в інтернат прийшли християни, я висловив їм претензію: «Ага! Ви молилися Богу, а в мене знову був напад!» На це мої віруючі друзі відповіли: «Так, Льошо, ми молилися за тебе. Але Бог чекає, коли ти сам звернешся до Нього з вірою, і Він увійде в твоє серце». Тоді я вперше серйозно задумався про свою віру в Бога. Наодинці я попросив Господа, щоб Він звільнив мене від епілепсії. Й відтоді (з березня 1993 року) в мене ні разу не було нападу.

У 1995 році, після закінчення дев'яти класів в інтернаті, батьки забрали мене додому. Мені було дуже важко без друзів, без духовного спілкування. Через самотність та тугу я спробував писати вірші. До того часу руки почали працювати краще, і я міг виводити щось схоже на літери. Але цих «ієрогліфів» ніхто, крім мене, не розумів. Тому вірші мама записувала в зошит під мою диктовку.

Якось я дав почитати свої вірші вчительці російської мови. Після її перевірки дуже засмутився: у кожному вірші були мовні та логічні помилки. Мені порадили вчитися. Зрештою, я закінчив удома 10 та 11 класи сільської школи, а потім вступив у Таврійський університет (м. Сімферополь, Крим) — на філологічний факультет.

Під час складання екзаменів ми винаймали кімнату в приватному будинку. Мене з коляскою тягали по поверхах університету. Зі мною сиділи в аудиторіях та конспектували лекції. Навчальна програма виявилася більш об'ємною і важкою, ніж я гадав. Тому на другому курсі мені вже хотілося залишити навчання — я вирішив, що таке навантаження мені не під силу.

Колосальні зміни в навчанні та моєму житті сталися після того, як у християнському журналі «Вера и жизнь» була опублікована з віршами моя стаття «Чому я вірю». Я отримав безліч листів з Росії, Фінляндії, Ірландії, Ізраїлю, Молдови, Латвії, Естонії та інших країн. Зі США написали Павло та Валентина, запитали, чого я потребую. Я довго не наважувався відповідати — ніяковів попросити комп'ютер, який був так потрібен мені. Але потім подумав: а раптом це Бог прихилив людські серця... І тоді сміло написав про своє бажання. Після придбання ноутбука я одразу здав усі письмові заборгованості, які тягнулися ще з першого курсу. А друкувати я наловчився швидко.

Ще один доленосний лист прийшов з Німеччини — Марко та Галина просили дозволу приїхати до нас. Невдовзі наша зустріч відбулася. Гості запитали в нас напряму: «Ви всі, напевно, змирилися з тим, що Альоша ніколи не буде ходити?» Що ж, це справді було так. У шістнадцять років мені на довічно дали першу групу інвалідності, і я в душі погодився з тим, що до кінця життя нестиму свій хрест.

«Хіба ти не хочеш залишити свій візок? А Бог тим більше хоче цього! — переконували Марко та Галина. — Він же почав уже діяти у твоєму житті, коли звільнив від нападів епілепсії. Будемо молиться про це, Бог хоче, щоб ми повірили Йому». Гості ніби перелили в наші серця частинку своєї сильної віри в живого та всемогутнього Бога. Й одразу після їх від'їзду я став постити. Майже чотири доби нічого не їв і не пив.
На третю добу посту я сказав, що в мене болять литки. Мама недовірливо подивилася на мене: «Які литки?! В тебе їх немає — шкіра та кості…» Увечері, коли спека дня спала і подув прохолодний вітерець, в мене замерзли ноги. Це було справжнім дивом, оскільки до двадцяти років мої ступні вже перестали відчувати холод. «Альошо, — звернулася до мене мама, — тобі не здається, що в тебе ожили ноги? Ану-но встань!» І я, тримаючись за стіл, встав!

У мене не тільки ожили ноги, але й покращилася координація рухів, стала зрозумілішою мова.

Вся сім'я була вражена цим чудом. Тато зробив мені у дворі спеціальні бруси, і я, тримаючись за них руками, наполегливо вчився ходити. Серце, здавалося, от-от вискочить від напруги — весь мокрий, на напівзігнутих ногах, я долав метр за метром.

Про мої успіхи дізналися віруючі друзі. Для мене в церкві підібрали спеціальні ходунки. Обпираючись на них, я ставав на пальці і тягнув ноги. При такій «ходьбі» до крові стиралися одне об одне коліна. Тому лікарі порадили мені зробити операцію, щоб вирівняти ноги. Для цього ми звернулися в Євпаторійский дитячий клінічний санаторій при Міністерстві оборони.

На консиліумі хірурги пояснили, що вони оперують дітей до 15-річного віку. Лікарі побоювалися, що після операції мій організм не витримає гіпсування через сильні гіперкінези (мимовільні рухи) і що всі мої муки в такому випадку виявляться марними. Зі мною серйозно бесідували, пояснювали, на який ризик я йду. Але, довірившись Богові, наважився на операцію.

11 вересня 2003 року мене прооперували. Операція тривала близько трьох годин. Хірурги не змогли повністю вирівняти моїх ніг. Ноги були загіпсовані, а між ними закріплена широка розтяжка, через яку всі наступні дні я не міг лежати на боку. Спина та живіт були в гіпсовому корсеті. Через гіперкінези мене почало сильно підкидати у ліжку, що спричиняло неймовірний біль. Пізніше я дізнався, що того дня в Сімферопольській церкві за мене звершувалася цілодобова молитва. Бог підтримав мене в тяжкі миті життя.
21 жовтня мені оперували надколінники й ахілові сухожилля. Цю операцію я переніс набагато легше. Після двох важких операцій я більше ніж півроку розробляв ноги. Тепер в хаті ходжу за допомогою двох паличок, а на вулиці — з ходунками.

Із 2008 року я їжджу в християнський табір для інвалідів, що проводиться біля м. Рівне. Для мене цей табір — як ковток свіжого повітря, як накопичення духовних сил на цілий рік.

Будь-які досягнення мені дістаються титанічними зусиллями. Навіть у творчості. Перша публікація моїх віршів з'явилася в місцевій газеті у вересні 1995 року. Через три роки я став друкуватися в альманасі районних поетів. Спочатку мої твори дуже редагували, оскільки вони не мали належного рівня. У 2005 році в Сімферополі приватне видавництво випустило мою першу поетичну збірку «Полет души» (100 прим.). Але переломний момент у моїй творчості настав у 2009 році, коли християнська місія «Біблія для всіх» видала збірку моїх віршів «Музыка сердца» (2000 прим.). Після цього я повірив, що писати — це моє покликання.

Олексій ДУНАЄВ
"Благовісник", 2013, 1

Сайт Олексія Дунаєва www.dunaev.com.ua

Вірші Олексія Дунаєва