Зустрічі з цікавими людьми

Століття віри і страждань

13 січня церква «Спасіння» м. Ковеля вітала з 90-річчям свого найстаршого брата — Миколу Платоновича Якимчука. У спілкуванні з ним мене вразив на диво ясний розум, конкретність у висловлюванні думок, досить непогане здоров'я для такого віку! А так — простий чоловік, проповідник. Скажу відразу, ця стаття не про великого лідера, пророка чи цілителя. А про звичайну людину, яка любила Бога й заплатила за це ціну. Його історія сповнена гострих поворотів долі. Його стежка часто була схожа на грань між життям і смертю. Та все ж для мене — це просто християнин, який в обставинах виняткового ризику не пішов на компроміс і вчинив так, як повинен був учинити християнин. Можливо, у контрасті з нашим сьогоденням це видасться особливим героїзмом, та раби Ісуса Христа зазвичай відповідають так: «Ми зробили тільки те, що повинні були зробити...»

Навернення

Коли я навчався в школі, священик приходив до нас на уроки (то було ще за Польщі). Розповідав дещо з Писання, а потім наказував мені те повторювати. Чогось він так мене вподобав. Згодом узяв до себе прислужником у церкву (було мені 15 років тоді). А ще пізніше мене перевели до церковного хору, бо мав дзвінкий голос. Що я помітив: люди приходили, схиляли голови, він читав старослов'янською мовою — усе це вважалося за святиню. Але ніхто нічого не розумів. Біблію не можна було брати руками, тільки огорнувши рушником. Такої святості надавали обкладинці, не цінуючи того, що всередині.

Але потім у наше село прийшли віруючі зі Стобихівки та інших сіл, почали проповідувати — і я побачив там зовсім інше світло! Стало зрозуміло, що таке Євангелія! Моє серце пригорнулося до неї. Через деякий час я прийшов на зібрання і покаявся. Став співати вже у хорі церкви п'ятидесятників. Любили ми співати. Співали, як йшли на зібрання, коли приходили один до одного в гості — молимося і співаємо! Коли пас корів, теж читав Євангелію, співав, молився, плакав... Хрещення прийняв ще за «перших совєтів». Згодом отримав хрещення Святим Духом.

Коли став віруючим, мій батько дуже озлився. Він був сильно православним. Тримав пасіку і навіть робив свічки для церкви. І священик на нього став тиснути... Якось я прийшов додому після служіння — була вже перша чи й друга година ночі (зібрання тривали по 3-4 години, Бог благословляв, хрестив Духом Святим, співали духом, і хотілося там бути довше). А батько закрив двері. Матір плаче... Я згадав місце з Біблії, що за ім'я Христа буде гоніння навіть від рідних. Та й пішов до брата на ніч...

На початку свого увірування я мав випробування. Ми із дядьком різали січку в манежі. Коні ходили по колу й крутили січкарню. Сталося так, що я переступав через валки, зачепився — і мою ногу почало крутити штангою. Подяка Богові, що злетів посторонок з орчика і коні поставали. Інакше б мені одірвало ногу. Але все одно пошкодження було велике. Дивилися сільські костоправи, ніби направили, але як виявилося пізніше, їм не вдалося. А коли про це дізналися люди, то сказали: «Це Бог йому зробив за те, що поламав віру!» Непросто було витерпіти ці насмішки... Пізніше нам розповіли про одного професора у Львові, там мені зробили операцію — і я ходжу своїми ногами по цей день!
У свій час і моя родина покаялася.

Жахи війни. Бандерівці

Якось у наше село з'їхалися бандерівці. Скликали всіх чоловіків, міряли обсяг голови, важили, записували розмір взуття... Не знаю для чого... Напевно, аби знати, який розмір форми потрібен у випадку чого. Поставили всіх у шеренги — і ми повинні були пройти по селу, співаючи патріотичні пісні. Подумав: хіба ж це личить мені як християнинові? Я став осторонь, але один із них силоміць заштовхав мене в шеренгу. Я й там стояв вільно, не виконував стройові команди. Один із сотників підійшов і вдарив брата, який стояв біля мене. Та випадково зачепив зброєю своє вухо, аж кров стала капати. Інший — звалив мене на землю й став бити ногами. Та враз у нього відірвалася підошва з чобота й повисла як собачий язик. Вони розгнівалися. Сказали: «Чекайте тут, повернемося — постріляємо вас як баранів!» За все життя я ніколи не відчував так близько смерті, як тоді. Нікуди не втечеш — вони ж знають, хто де живе. Але на серце прийшла радість — згадав, що апостоли раділи, коли отримували побої. Молився: «Господи, зміцни, дай сили!» Але так трапилося, що вони як пішли з тими співами по селу — аж на другий кінець і потім у ліс — то вже й не вернулися. Усе затихло... Більше я їх не бачив. Але то були не жарти, не раз вони убивали тих, хто їх не підтримував, довго не розбиралися. У ті часи потрібно було завжди бути готовим до зустрічі з Богом. Бог випробував — чи будеш стояти, коли приїдуть тебе забирати?

Значно пізніше я дізнався, що того сотника, який хотів нас розстріляти, убили «червоні». Ще й так вийшло, що не було кому викопати могилу. Його дружина, звичайно, не сміла мене просити, знаючи про те, що було. Та, не маючи ніякої злоби, я сам запропонував: «Давайте я піду!» Так Бог зробив, що я міг віддячити добром за зло.

Під прицілом. Фашисти

То була подія страшна... Я, звичайно, уже не думав, що ми звідти вийдемо живими. Йшов 43-й рік. Одного дня, вранці, у Карпилівку приїхав із району гебіткомісар із каральним загоном. А чому приїхали? Бо люди перестали возити поставки в район. А чому перестали возити? Бо всюди були «бульбаші» і погрожували: хто повезе — хай пеняє на себе! По всьому було видно, що німці приїхали знищити село. Вони знали, що десь там сховище українських партизанів, бандерівців...

...Напередодні до нас прийшла сестра Василина із Стобихівки (це тітка моєї дружини), вона у свій час була керівником молоді, проповіду­вала, через неї можна було почути живе Слово від Господа. Зібралося чоловік 15 (переважно молодь) у хаті одного з братів. Цілу ніч провели у спілкуванні, знаючи, що нас скоро розлучать, адже ми вже досягли повноліття. Молилися, співали, плакали разом... І під ранок, коли вже збиралися розходитися, раптом увіходить солдат зі зброєю і забирає нас на сільську площу. Село оточили, щоб ніхто не вийшов. Коли нас привели, дивимося — в усіх людей обличчя аж почорнілі! Хоча ніхто не знав, для чого нас зібрали, але передчували лихо. І коли сказали ставати сім'ями коло ровів — усі зрозуміли... Люди почали прощатися — батьки з дітьми...

А нас щойно привели. Жах охопив усіх. Сестра Василина каже: «Відійдімо убік, схиляймо коліна прямо на землі і будемо молитися!» Ми вирішили: якщо будуть стріляти, то хай нас уб'ють на колінах. Це була не молитва, а крик! Усі плакали. Можливо, пройшла хвилина, Господь наповняє Духом Святим сестру Василину, вона встає і ми встали. Вона піднімає руку і йде в натовп солдатів — прямо до гебіткомісара. Йде і говорить німецькою мовою, жестами показує в небо і в землю. Підійшла до нього впритул. Вона говорила щось жахаюче, тому що він затремтів, побілів як стіна! Він приставив автомат їй до грудей, можливо, боявся, що кинеться на нього, бо то була сестра в силі! Вона ж продовжувала говорити до нього і нехотячи зачепила автомат рукою — він упав. Комісар не міг його втримати, бо руки тряслися. Коли Василина договорила, військові оточили нас і почали питати, де вона вчилася німецькій мові. Один брат років 50-ти, який був в Німеччині й трохи знав мову, каже: «Вона ніде не вчилася. А те, що вона говорила, це Бог говорив до пана гебіткомісара! А про що — то ви чули, ми не знаємо!»

Тоді комісар сказав, що хоча вони приїхали з іншим наміром, але коли так сталося, то зараз же — щоб була поставка м'яса, зерна, масла і т. д. Коли люди зрозуміли, що залишаться живими, почали звозити продукти. Усі говорили: «Бог нас спас через цю дівчину!» Це була правда! І що ви думаєте? Хоча б одна людина покаялася? Жодна! У той час церква в Карпилівці налічувала близько 30 чоловік.

Що ж далі? Разом з продуктами — обозом з кількох возів — забирають і нас (молодих хлопців і дівчат, Василину також) на район. Очевидно, мали нас везти на роботу в Німеччину. По дорозі один з братів встиг втекти. Решту привели в якусь хату, де вже було біля 50 чоловік таких, як ми. Опівночі сторож біля дверей заснув. Було там кілька дужих молодих братів. Вони ґрати вирвали, відчинили вікно й стали один за одним тікати. Пішли в напрямку лісу. А потім уже цілий день добиралися додому. Церква молилася і всі дуже зраділи, коли ми повернулися.

Трохи згодом все ж таки наше село спалили. Карпилівку і три сусідні — Стобихівку, Карасин і Радошин. Люди про це знали — і поховалися в лісі.

Перший арешт. Сухобезводна

У 1944 році німців відтіснили. Почали вже діяти «червоні» по наших селах. Стали забирати молодих хлопців в армію, щоб поповнити втрати. Нас повезли в тил, у Середню Азію (м. Алма-Ата). Відразу ж я відмовився брати до рук зброю як християнин. Мене — на бік і під конвоєм повели в льох. Там просидів цілу ніч в одній гімнастерці, без їжі. Вранці мене привели в місто, у тюрму. На другий день привели ще трьох братів. Судила нас першого разу особлива нарада заочно. Термін ув'язнення зачитали уже в трудовому таборі: 10 років позбавлення волі.

Тяжко було... Я був здоровим хлопцем, ніколи не хворів. Та настільки вичерпали мої сили голодом, холодом... У камері спали на голій підлозі. Було дуже холодно, тому лягали настільки щільно, що повернутися один не міг. Як поверталися на другий бік, то всі разом. Годували дуже мізерно. Суп із липового листя чи кропиви заправляли якоюсь смердючою тюлькою. Картоплі там не було. Але хотілося і такого побільше. А давали норму — півчерпака.

Згодом нас зібрали на етап і повезли в напрямку Новосибірська. Через Петропавловськ, Свердловськ, Холмськ, Томськ, Челябінськ... Завезли у північний Казахстан. Оскільки у мене була хвора нога, направили в кравецьку майстерню (я ще в селі трохи займався шиттям). Там було легше. Старші засуджені підтримували їжею, я трохи зміцнів. Через два тижні нас повезли назад у Сухобезводну. Пам'ятаю, що саме на Пасху ми були в Петропавловську. Дали нам на сніданок дві картоплини, як куряче невелике яйце завбільшки — і все... Ми їх навіть не обчищали — так їли. Коли повернулися в Сухобезводну, там уже було багато віруючих.
Розподілили знову по різних роботах. Хто був немічний — залишали на зоні, давали неважку роботу. Найчастіше — плели лапті. А згодом мене поставили днювальним у бараці, де я обслуговував робочу бригаду. Ув'язнені працювали на лісоповалі. Там не можна було проїхати машинами, навіть возами. То робили такі дерев'яні рейки, по яких коні тягнули ліс на станцію, де його забирали пароплави. Через деякий час нас, віруючих, розконвоювали. Мене призначили візником — доставляти зі станції продукти, цеглу і т. ін. Потім взяли на кінну базу, де готували коней для роботи. Якраз туди потрапили й інші віруючі брати. Там ми вже трошки ожили! Бо привозили полову вівсяну, яка була погано просіяна. То ми наловчилися просівати її проти вітру і варили із зібраного зерна кашу.

Згодом нас розформували, мене взяли на станцію Лапшанга, де відбувався розподіл лісу. Начальник табору призначив мене в лазню. В обов'язки входило прати одяг машиністів, топити лазню до їхнього приходу. Потім звільнили завідувача і я став завідувачем. Дали мені ще одного брата. Там вже був час молитися, я став там і ночувати. Там я пробув до звільнення.

Декого з нас часом посилали до вільних людей на роботу. Вони розпитували, за що ув'язнені. Ми розповідали, що — за Боже Слово. І деякі з тих жителів увірували через наших братів. А також дехто з конвоїрів увірували — і їх за те засудили. Був такий час, що Бог дав можливість з'їхатися братам навіть з інших таборів (тоді віруючі всі були розконвойовані), і, здається, на Пасху ми провели хліболамання. Чоловік 25 зійшлося, були служителі. Я й не знаю, з якої юшки ми зробили таке, що було схоже на вино, а хліб — звичайний взяли.

У 1949 році мене звільнили — на 5 років раніше. Так вийшло, що нас звільнили в один день із моїм другом, з яким ми ще в хорі співали. Перед від'їздом додому ми потрапили на служіння у Сухобезводній. То там уже було близько 100 чоловік віруючих, які покаялися через проповідь ув'язнених. Дуже закарбувалося в пам'яті, яка любов була між новонаверненими. Як зустрілися дві сестри, то так обіймалися, що не могли розійтися від радості. Була там одна сестра, що хворіла на кровотечу, як та жінка з Євангелії. І точно так само — 12 років страждала! І як вона дякувала Господу, що Він її зцілив!

Другий арешт. Воркута

Деякий час я прожив удома. Все було розграбоване, дороги розбиті — не можна пройти, не те що проїхати. Проводили служіння, проповідували, молилися... Церква наша була нереєстрована.
Десь через два роки в село приїхали з КДБ. У першу чергу, звичайно, до мене, адже я вже був судимий. Арештували. Привели до сільради. Згодом привели пресвітера і ще кількох братів. І вранці нас — на вантажну машину і до Луцька. Думаю: Господи, невже знову в ув'язнення?! Потім повезли в Росію. Почали слідство, усяке говорили — що ми американські шпигуни і т. п. Якось слідчий сказав: «Ви живете на нашій землі, за нашою спиною, їсте наш хліб!» Мені так гірко стало, я заплакав. Ударив по столу кулаком і кажу: «Якби я знав, що — на вашій землі, то не хотів би і дня прожити! Але це не ваша земля, а — Господня! І я не маю права перед Ним вкоротити собі життя». П'ять місяців йшло слідство...

Спочатку нас засудили до смертної кари — як ворогів народу, що не коряться радянській владі. Та замінили смертну кару на 25 років трудових виправних таборів. Я думав: якими ж злочинцями представляли людей, які молилися Богу, проповіду­вали Його Слово! І сказали: «Якщо хтось із вас вирішить відмовитися від своїх переконань, прямо із цієї лави підсудних поїде додому!» Але слава Богу — ніхто не відрікся! Ми вирішили страждати, якщо й 20 років доведеться. Хоча в серці була така надія, що є Справедливий Суддя — Він розсудить нашу справу і дасть вибавлення!

Одних братів відправили в Сибір, а мене, згодом, — на північ, у м. Воркуту. Ще на Луцькій пересилці я зустрівся з одним братом, моїм знайомим із Серехович. Я дуже зрадів, що буде з ким ділити радість і горе, та відразу ж нас розлучили. «Господи, ну чому ж так?» — подумав тоді. Яка ж була радість, коли вже у Воркуті з черговим етапом прибув цей брат! Я за станом здоров'я був призначений на склад і ремонтував одяг шахтарів. Він — працював у шахті. Я завжди старався йому приготувати якусь їжу, одяг латав. Та через півроку нас все одно розлучили.

Деякий час я працював у бані, мав можливість там молитися — і сам, і з братами. Цього разу режим був уже легший — уже не було війни... Приїжджала дружина до мене (я одружився між арештами). Вона така була надокучлива, все добивалася, щоб дозволили піти на вільне поселення. І начальник табору підписав уже дозвіл, аж тут — звільнення! Після смерті Сталіна почали амністувати — і в першу чергу віруючих. Другий термін я пробув менше 5 років. Якщо два додати — буде близько 10 років. Вийшов на свободу в травні 1956-го.

Майже століття потому

Жоден брат у нашій церкві стільки не прожив. Чомусь Господь так продовжив мої роки... Я не прикладав ніяких зусиль для цього, то просто Божа воля. Смерть не раз дивилася в очі, але Він зберіг. І я не знаю, скільки ще Бог мені призначив. Хочу, аби підготував і забрав. Мені-то вже й не цікаве це життя...
Бог дав мені одну дочку, після того жінка почала хворіти. У неї був рак, лежала 8 років. Померла 2 роки тому. Дочка в мене дуже хороша, християнка, зараз мене доглядає. У неї шестеро дітей. Усі віруючі. Я молюся за них.

Дякую Богу, що зберіг мене від усяких хвороб. Не знаю, як далі буде...

Господь завжди зміцняв. Це Він допоміг усе пережити і лишитися вірним. Але я мусив постати перед начальниками, суддями, прокурорами, щоб свідчити їм про Бога.

Не раз думав: чому я досі живу? В чому річ? Пам'ятаю, якось у великому виснаженні та знемозі я просив у Бога смерті. Молився: «Боже, забери мене! Я навіть не хочу на волю, я хочу до Тебе!» Було дуже тяжко... Згадується пророк Ілля, який говорив: «Досить тепер, Господи! Візьми душу мою, бо я не ліпший від батьків своїх!» Та в Господа ще були дороги для нього. Господь не відповів мені на ту молитву, хоча я так хотів померти, як ніколи в житті.

Роздумуючи над Божими заповідями, я згадав, що є обітниця: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі...» (Вих.20:12). Можливо, це тому я так довго прожив, що поважав своїх батьків до кінця їхніх днів. Шанувати — не просто сказати «Я вас люблю!» Це бути слухняним у всіх їхніх проханнях, бути вдячним Богу за те, що є батько і матір.

Дмитро ДОВБУШ
"Благовісник", 2013, 1