Життя Церкви

Луганська область

Населення Луганщини складає 2,5 млн. Луганськ — обласний центр — нараховує близько 472 тисячі. Луганщина — густо населений край, місто від міста зовсім близько. До недавнього часу тут була дуже розвинена промисловість, зокрема вугільна. Тепер більшість заводів перестали функціонувати. Лише високі димарі височать над містом, принісши єдине благо — повітря стало чистим. Сюди з часів царської Росії відправляли засуджених в колонії, потім приїжджали звідусюди різні люди для праці на шахтах. Усе просякнуто невірством, атеїзмом, комуністичною ідеологією. До цього часу тут помітну владу має комуністична партія, можна бачити, як по місту проїжджають автомобілі з червоними прапорами, портретами Леніна. Залишилися назви вулиць на честь колишніх лідерів атеїзму, а пам’ятників вождю революції по декілька в містах. Лише недавно почали перейменовувати деякі комуністичні міста (Свердловськ, Комунарськ, Стаханов, Ворошиловград). Хвиля євангелізації докотилася до Луганщини тільки тепер. Можна сказати, що місіонери запізнилися щонайменше на 10 років. Але ще є час і можливість виконати Божу волю, звичайно, якщо будуть прикладені всі зусилля.

Статистичні дані

Луганського об’єднання церков ХВЄ:
Районних центрів — 18.
Праця ведеться в 6 районах.
Членів церкви — 241.
У 2009 році водне хрещення прийняла 31 особа.
Церков, де ведуться регулярні богослужіння — 18.
Зареєстрованих церков — 9.
Домів молитви — 6.
Домів молитви, що будуються — 2.
Місіонерів — 35.
Рукопокладених пасторів — 6.
Виходить одна християнська газета та одна телепередача.

Ростислав ВЕЛИЧКО, 40 років, старший пастор Луганського об’єднання церков ХВЄ, одружений, 6 дітей.

У 2001 році я приїхав на Луганщину з Росії. До цього я, залишивши на початку 90-х років рідну Волинь, десять років працював місіонером в Росії, у місті Лісосибірську. Сюди ми їхали командою: моя сім’я, сім’я Браунів, Саша Білогородський (нині пастор в Сєвєродонецьку), і мій молодший брат Юрій (нині пастор у Лисичанську). До нас і дотепер приїжджають на допомогу сестри і брати з церкви в Лісосибірську, яка була заснована місіонерами з України.
Тепер ми будуємо дім молитви. Цього року плануємо увійти в тимчасове приміщення, поряд вже закладений фундамент під основне приміщення. У цьому були значні перешкоди. Місцеві жителі організовували мітинги, щоб заборонити нам будівництво. Але з часом все стало добре. Ми індивідуально познайомилися з сусідами, які змінили свою думку про нас і тепер не протестують.

У Луганській області дуже мало місць, де є можливість отримати оренду для церкви. У Луганську нам не можна робити ніякої реклами, фактично ми на півлегальному становищі. Тому свій дім молитви для нас має важливе значення, особливо в обласному центрі. Дім молитви — місце, куди в будь-яку годину може прийти стражденна людина з тією чи іншою потребою.

Ставлення до євангельської церкви у цій місцевості дуже непросте, більше — негативне. Тут люди взагалі невіруючі, навіть не релігійні. На початку ми проводили євангелізації, то здавалося, що ми співаємо і говоримо до стіни. Не було ніякого результату. Могли цілий тиждень запрошувати людей, розклеювати афіші, але ніхто не приходив. Одного разу в центральному парку ми з співочим гуртом з західної України виставили апаратуру і співали пісні, то навіть ніхто не зупинився хоча б просто із-за цікавості.

Луганщина — міцний форпост диявола на крайньому сході України, але він може і мусить бути зруйнованим. Основа успіху в цьому — коли наші церкви будуть активними (через молитву, піст, проповідь Євангелії як особисту, так і церковну, і члени церкви будуть проводити святе життя.

Сьогодні є чудова перспектива для нашої праці, зокрема в соціальній сфері. І це не тільки робота з алкоголіками і наркоманами, є багато людей, які пригнічені духовно, втратили зміст життя. Основна праця кожної церкви в Луганщині здійснюється саме серед алко- і наркозалежних людей. Ми намагаємося таких людей приводити в реабілітаційні центри. Вони отримують звільнення, це сприяє тому, що їхні батьки, родичі так само змінюють думку про євангельську церкву і каються. Крім місіонерів, вже є місцеві брати, яких ми готуємо і долучаємо до праці.

Ми регулярно провадимо загальні зібрання з постом і молитвою. Ці служіння по-особливому благословенні. Про це сьогодні треба говорити в церквах не тільки у нас, а скрізь. Піст і молитва – це суттєве Боже благословення. Якщо і не видно вагомого результату, то чаша молитов наповнюється. Якщо не ми, то наші діти пожнуть те, що ми сіємо нині. Поки що ми охоплюємо працею менш ніж третю частину області, тому маємо суттєву потребу в місіонерах, принаймні хоча б в кількості 50. Ми молимося за це. Я чую, що є люди, які готові підтримати матеріально місіонера, але нема бажаючих їхати на працю. До речі, наші церкви організували фонд підтримки місіонерів, куди добровільно щомісяця члени церкви жертвують кошти. Завдяки цьому сьогодні ми вже самостійно можемо підтримати деякі місіонерські проекти. Якби сьогодні в масштабах України був організований такий фонд, це б значно сприяло розвитку праці місіонерів. Звичайно, можуть бути нарікання від тих, хто не звик жертвувати, але я бачу, як багато християн дозволяють собі купувати дорогі речі, які по суті їм непотрібні. Тому пожертва в 10-20 гривень на місіонерську працю — це маленька крапля, але якщо таких крапель буде багато — потече струмок. Я бачу, що тепер багато молодих людей захоплені бізнесом, зусиллями влаштувати особисте життя, але вони забувають Слово Боже, яке говорить що тим, хто покине доми, рідних, тому Господь дасть в сто разів більше. Я вже 20 років як місіонер і бачу, що Слово Боже справджується. Тому нерозумно триматися за земне, втрачаючи головну ціль життя християнина — служити Господу, спасати людей, розширяти Царство Боже.

Також помилково думати, що вже багато посіяно Слова Божого, і цього робити вже не треба. Те, що ми сіяли 20 років тому виросло і ми його пожали. Тепер підросло нове покоління, яке фактично не євангелізоване. Тож потрібно так само ревно сіяти Слово Боже. Праця євангелізації мусить бути безперервною. Сьогодні є чудова можливість для праці задля царства Божого!І кожен християнин може себе повністю реалізувати».

Павло МАРЧЕНКО, 33 роки, диякон церкви, одружений, 3 дітей.

Я проходив реабілітацію в Слов’янську. Після реабілітації два роки служив при центрі, потім мені запропонували їхати в Луганськ. Я звідси родом і прийняв цю пропозицію як від Господа. Тепер допомагаю Ростиславові Величку в служінні, виконую обов’язки керівника центру реабілітації в Луганську, а також відповідальний за будівництво дому молитви. Якщо оптимально розмістимо сидіння, то тимчасовий дім молитви буде вміщати не менше 200 людей. Основний дім, фундамент якого закладено поряд з тимчасовим, буде мати три поверхи. Нам дали місце фактично на місці смітника. Жителі не хотіли навіть чути про церкву, сильно повстали проти нас, камінням кидали, ламали паркан, ми місяць змушені були цілодобово чергувати. Була справжня облога. Нам сказали: «Якби тут побудували якийсь розважальний центр, то погодилися б, а церкви нам не треба». Біля місця будівництва збиралося більше ста чоловік із плакатами і транспарантами, на зразок: «Геть сектантів з міста!» Але, з Божою допомогою, усе розв’язалося. Ми дуже молилися, стали спілкуватися наодинці з кожним сусідом. Ми побачили, що кожна людина по суті дуже слабка, потребує допомоги, їхній протест — то тільки зовнішня оболонка, маскування душі, зраненої гріхом. І кам’яні серця розм’якли. Тепер ми під час зустрічі вітаємося як хороші знайомі.

Тарас СЕНЬ, 29 років, пастор церкви, м. Свердловськ, один з перших місіонерів на Луганщині, одружений, 3 дітей.

У 2000 році я 19-річним хлопцем приїхав на Луганщину після закінчення КБІ.
Вже вісім років живу і труджуся в Свердловську. Орендуємо приміщення кінотеатру. Збирається в неділю 30-40 людей. Звичайно, добре мати гарний дім молитви, це відкриває значно більші можливості для праці, але до цього руки поки що не доходять. Бо багато іншої праці. Наприклад, п’ятий рік я проводжу щотижневу 15-хвилинну телепрограму, яка охоплює два райони. Спочатку я думав для цієї справи задіяти відомих служителів. Робив спроби з ними зв’язатися, але з того нічого не вийшло. Я молився і мені прийшло розуміння, щоб самому розпочати це служіння. Проповідувати по телебаченню для невіруючих значно складніше, ніж для віруючих. Спочатку проти цієї програми дуже повставали місцеві комуністи і православні священики. Але як Бог відкриває, то ніхто не зможе закрити. Ми проводили декілька разів безкоштовні дитячі табори для дітей-сиріт, інші благодійні заходи і запрошували місцеву телестудію все те висвітити у своїх програмах. Це мало позитивний вплив на наші відносини з директором телестудії. Я чув багато свідчень людей різних верств суспільства, які кажуть, що охоче дивляться наші телепрограми. Через телебачення мені відкрилися двері в інтернати, школи, училища, куди мене запрошують проводити тематичні лекції.

Раз на два місяці друкуємо християнську газету для невіруючих «Христос есть ответ». Я маю свідчення, що люди наверталися до Бога, прийшовши до церкви саме через газету. Тепер розповсюджують газети у містах і селах всі церкви і місіонери нашого братства на Луганщині, тому збільшили її тираж до 30 тисяч. До нас періодично приїжджають студенти КБІ, саме вони активно допомагають розповсюджувати газети.

У центрі 70-тисячного міста Свердловська (порівняно за невелику ціну) я помістив великий рекламний банер нашої церкви на довгостроковий термін.
Ми намагаємося використовувати всі можливі сучасні засоби для євангелізації. Засоби масової інформації — це четверта влада, за допомогою якої можна змінювати мислення людей. Сьогодні проблема багатьох церков — недооцінка ЗМІ.

Я не жалкую про час, присвячений телепрограмам, газеті, календарям. Тому що через них посіяно Слово Боже, і свого часу воно проросте. До мене було через пророче слово сказано сіяти, не сподіваючись на швидкий результат.

Валентин ХОЛОДЮК, 47 років, пастор церкви, селище Успенка (населення близько 10 тисяч). Одружений, 4 дітей.

Я народився в Успенці, в сім’ї віруючих. З дитинства навернувся до Бога. На всю школу я був один віруючий, бо на Луганщині проводилася дуже активна атеїстична пропаганда. Але Бог дав устояти. Наша родина була багатодітною, нас знали тільки з гарного боку.

У нашому селищі була баптистська церква, а потім п’ятидесятники почали проводити служіння окремо з 1990 року. Спочатку ми збиралися в моєму домі, а потім узяли ділянку і побудували новий дім молитви, в якому тепер збирається близько 50 людей. Мені дуже пам’ятний час будівництва дому молитви, коли ми відчували плече один одного. Будували самотужки, підручними засобами і матеріалами, але працювали дружно, весело. З першого дня я знаю усіх, хто ходить до церкви, — це моя друга сім’я. Незважаючи на середній вік, змушений готувати собі заміну, бо маю проблеми зі здоров’ям, які сильно обмежують служіння. Я працював десять років на шахті, де отримав травму (крім інших важких травм, переніс ампутацію ноги). Я прийняв усе спокійно, без дорікань і заперечень. Три місяці пролежав у лікарні. І для мене було яскравим свідченням те, що мене відвідували служителі всіх церков. Я відчув духовну єдність християн. Тепер я можу сказати твердо: ми всі брати в Христі! Мене підтримували духовно і матеріально навіть зовсім незнайомі люди.
Звичайно, якщо подивитися на останні 20 років, то нами зроблено чимало праці, посіяно багато Слова Божого. Був час, коли ми проводили масові євангелізації, тепер час трохи змінився. Якщо тепер зробити дорогу рекламу, велику євангелізацію, то люди все одно не прийдуть. Але я вірю, що люди будуть приходити до церкви, каятися. Для цього важливо індивідуально запрошувати, особисто показувати світло Христа. Мене радує молодь, наші дітки, формується нове покоління християн. Слава Господу!

Юрій Величко, пастор церкви, м. Лисичанськ, одружений, 4 дітей.

Я жив у Луцьку, потім закінчив біблійний коледж в Лісосибірську, в Росії. Там трохи працював, а потім приїхав в Луганськ. Одружився на дівчині з Лісосибірська і переїхав для праці в Лисичанськ. Я і мій брат Ростислав оженилися на рідних сестрах.

За сприяння покійного брата Віктора Федорова було розпочато будівництво дому молитви в Лисичанську. Тепер ми збираємося в новому домі, хоча його будівництво ще не закінчено. Крім районного центру, де нараховується 15 членів церкви, проводимо служіння в навколишніх селах. Зокрема в Приволлі, де вже намітили робити окреме служіння щонеділі, щоб люди не їхали в Лисичанськ. У Білогорівці ми проводили євангелізації з участю співочих гуртів, а тепер там плануємо робити постійні служіння, бо є люди, що покаялися.
Поки що ми активно сіємо посів, зокрема й через нашу газету «Христос есть ответ». У селах люди залюбки читають газети. Ми служимо людям, як листоноші. Наприклад, приїхали у село і за якихось чотири години рознесли в ньому газети. Господь наказує нам, щоб ми працювали для Господа, не слабнули, а сіяли і сіяли. Ми записуємо СD зі свідченнями християн і роздаємо їх усім, хто бажає. Хоча це вимагає певних коштів, але ціна одного диска незрівнянна з тим, що людина може отримати після його прослуховування чи перегляду. Тому варто надалі ревно працювати.

Микола СИНЮК, директор місії «Голос надії».

Місіонери, які працюють на Луганщині на конференції місії "Голос надії"

У кінці 90-років керівництво нашої місії, а також керівництво Церкви ХВЄ України вирішило докласти якомога більше зусиль для того, щоб підняти духовний рівень церков, зокрема Луганської області та Криму. На той час у цих регіонах було дуже мало церков, які були буквально «розшарпані» антирелігійною пропагандою у радянські часи, а згодом і безвідповідальними служителями. І ми спрямували на них зусилля нашої місії.

У той час з Росії повернулася сім’я місіонера Ростислава Величка. Ми запропонували йому взятися за роботу на Луганщині. І він погодився розпочати там працю. З ним повернувся його брат Юрій з сім’єю, а також приїхали християни, які навернулися там і мали бажання присвятити своє життя праці в Україні.

Згодом майже всі випускники одного з наборів місіонерської школи «Голос надії» вирушили в цю область. І таким чином з 2000 року духовна робота в цьому регіоні зрушилася. Почали зростати та згуртовуватися церкви, утворюватися нові місіонерські точки. Сьогодні в області трудиться 19 місіонерських сімей у Луганську, Алчевську, Сєверодонецьку, Лисичанську, Свердловську, Стаханові, Брянці, Успенці та інших населених пунктах.

Підготував Геннадій Андросов

Будівництво дому молитви та тимчасове приміщення церкви у Луганську

Дім молитви у селі Успенка

Обласна молодіжна конференція

Церква ХВЄ м. Луганська

"Благовісник", 1,2010