Благовісник

Представляємо область: Запорізька область

Старший пресвітер церков ХВЄ Запорізької області Андрій Лисенко: «Пізнати Божу волю й діяти відповідно до неї — це наша відповідальність!»

— У чому особливість Запорізької області? Чи є щось специфічне в служінні?
— Коли я розпочав служіння, у 1993 році, у Запорізькій області було лише три церкви ХВЄ. 1976 року тут зареєстровано першу церкву, і ще дві — трохи згодом. Тому особливість та, що більшість общин, мабуть, понад 90% — нові.

Ще одна особливість — форма служіння молодих общин суттєво відрізняється від служінь, скажімо, у західних областях, тому що коли відкривалися нові церкви, то у цьому процесі брали активну участь іноземні місії.

Тепер наша область налічує 48 церков. Із них 19 — у Запоріжжі. Найвіддаленіша від обласного центру община — за 240 км. Тому щодо спілкування один із бар’єрів — відстань.

— Яких років сягає історія ХВЄ Запорізької області? Коли і як прийшла Євангелія в цю область?
— За радянських часів через гоніння п’ятидесятницькі общини в Запорізькій області були незареєстровані, що завдавало людям великих незручностей і перешкоджало зростанню Церкви.

З цієї причини в 1950-их роках група п’ятидесятників у Запоріжжі (близько 50 чоловік) вийшла з незареєстрованої церкви й приєдналася до баптистів. Влада СРСР не дозволяла окремої реєстрації, а тільки — приєднуватися до ВСЄХБ. Цікаво зауважити: для того часу ця церква була величезною, понад 1000 членів. Ще більш дивно, що пастором обрали Бориса Тесленка — з приєднаних п'ятидесятників. Цей союз був нелегким через суперечності в розумінні молитви на інших мовах.

У 1959 році, коли з’явилася можливість зареєструвати церкву п’ятидесятників, 150 хрещених Святим Духом людей вийшли з баптистської церкви на чолі з Борисом Тесленком. У 1976 році вони побудували дім молитви на Лівому Запоріжжі (вул. Машинна, 14).

Ще одна група християн вийшла з незареєстрованої церкви Запоріжжя й стала збиратися в приватному будинку на вул. Ульянова, 219. Незабаром до них приєдналися й інші групи. Обрали пастором Якова Кобилинського. Ця церква увійшла в автономну реєстрацію. Побудували дім молитви на вул. Піщана, 5.

Церква ХВЄ Мелітополя виникла в результаті хрещення Святим Духом кількох баптистів. Незабаром їхня кількість збільшилася до 20 чоловік. У 1980 році вони вийшли з баптистської церкви й стали збиратися в приватному будинку. Община росла — і в 1990 році побудувала дім молитви на вул. Польова, 26а.
Обласне об’єднання церков ХВЄ було створено в 1991 році на основі цих трьох церков. Першим старшим пресвітером обрали Якова Кобилинського. Після нього були Олександр Журавель, Віктор Токарєв, а в 1998 році очільником церков області став Василь Гедаревич, який також був директором місії «Християнський фонд». Василь Євгенович був старшим пресвітером 20 років. У 2018 році обрали мене, заступниками — Сергія Ободенка та Анатолія Трачука.

У 1993 році були відкриті перші дві нові церкви завдяки наметовому служінню з Бельгії «Христос є відповідь». І далі через служіння місії «Християнський фонд» відкрилося чимало церков по області та в Запоріжжі.

— Близькість до війни якось впливає на церкви Запорізької області?
— Звичайно, близькість війни відчувається, ми бачимо на вулицях більше військових, військової техніки. У церквах є біженці з Донбасу. Також частина віруючих людей переїхала із Запорізької області в інші регіони чи закордон — напевно, відсотків 10-15.

Особливо останні два роки стали багато їздити на заробітки в Польщу та інші країни. Близько до фронту — тому ніхто не хоче вкладати кошти у виробництво, бізнес не дуже розвивається, роботи не так багато…

З початком війни виникли нові напрямки служіння. Маємо цілу групу капеланів, які служать у зоні ООС. Щонеділі проходять молитви про мир на центральній площі. Обласна рада нас у цьому підтримує.

— Чи змінилося ставлення людей та влади до церкви за останні роки?
— Думаю, що так. У нас з’явилися міжконфесійні зустрічі, створена спілка. І журналісти приходять, ми даємо інформацію на телебачення. Щомісяця в облраді проходять молитовні читання. Також разом проводимо масові заходи, наприклад, на Різдво, на Пасху. Влада дає сцену безкоштовно, дає всі дозволи. Одним словом, хороші взаємини.

— Зважаючи на ці всі фактори, чи зростає церква, чи приходять нові люди?
— Так, приходять нові люди, приймають хрещення. Хоча, звичайно, хотілося б кращого.
Проводимо різні програми — і в школах, і на площах. У Запоріжжі ставили великий євангелізаційний намет і менші — по районах. Також активно практикуємо особистий євангелізм…

— А крім цього — які ще служіння, проекти найбільш ефективні у вашій області?
— Працюємо за програмою «400 церков за 5 років», поставили за мету, щоб кожна з церков відкрила дочірню.

Співпрацюємо з місією «Сумка самарянина» — це і табори, і заходи по школах, і підліткові клуби. Що б ми не робили, частина зусиль обов’язково має бути спрямована на залучення нецерковних людей. На це орієнтуємо всі церковні програми.

Велике служіння — служіння реабілітації. Маємо три великі реабілітаційні центри (два чоловічі, один жіночий), скоро має відкритися четвертий. Одночасно там перебуває до 120 людей, які постійно міняються.

У Бердянську й у Запоріжжі церкви цілеспрямовано служать неблагополучним сім’ям. У Запоріжжі діє церква для бездомних, у якій збирається до 200 чоловік, проводили й хрещення.

Також маємо міжконфесійні зустрічі — 32 пресвітерів із різних районів. Спілкуємося, молимося разом. Це сприяє єдності між християнами.

По регіонах призначено старших пасторів, ми щомісяця збираємося й пропонуємо теми для богослужінь. 4-5 разів на рік проводимо пастирські конференції, зокрема навчаємо, як нести Євангелію. Один із наших принципів — залучення кожного віруючого в служіння, щоб церква духовно росла.

— Як ви долаєте проблему пасивності християн у служінні?
— У цьому допомагає розгалужена система домашніх груп, де можна більш індивідуально працювати з людьми та їхніми дарами й талантами.

Намагаємося дати кожному хоча б маленьку відповідальність. Наприклад, є така практика, коли кожен член церкви молиться за когось із своїх друзів чи родичів. Потім особисто їм благовістить і запрошує до церкви. Є свідчення, що люди таким чином навернулися до Бога.

Також у нас діють клуби для жінок, підлітків, молоді — згідно з потребами кожної категорії людей. Молодь працює через соцмережі.

— Оскільки ваша область прилегла до моря — ви це якось використовуєте для благовістя? Чи тут діє принцип — «важко думати про спасіння, лежачи на пляжі»?
— У Бердянську діє служіння на пляжі, ставлять колонки, співають. Як би не сприймали — але на пляжах велике скупчення народу, тож є нагода для проповіді Євангелія. Є люди, які відгукуються, навертаються до Бога. Тільки це здебільшого туристи, які повертаються до своїх населених пунктів.

— Наскільки в області поширене місіонерство?
— Досить поширене. Здебільшого — у південних регіонах. Там працюють місіонери «Голосу надії», вони вже відкрили кілька нових церков. Але все-таки в нас мало місіонерів. Церкви невеликі. Тому якщо хтось бажає підтримати нашу область — будемо раді.

— Що у сфері служіння іде найкраще?
— Дуже добре працює дитяче служіння. У церквах великі недільні школи, хороші вчителі, активно проводяться табори.

— Як ви відчули покликання до служіння? Які етапи пройшли, перш ніж стали обласним пресвітером?
— До цього я 24 роки служив пастором. Близько 20 років був першим заступником старшого пресвітера. Пастором став у віці 23 роки, вже був одружений, мав дітей.

Можна сказати, що я завжди відчував поклик до служіння. Народився у віруючій сім’ї. У моєї бабусі був дар пророцтва, і через неї кілька разів до мене було слово: «Будеш лікарем!» Ми трактували — «лікарем душ». Тоді я просто ходив до людей, допомагав, як міг. У снах бачив, як служу в церкві. Коли ж постало питання: «У нас бракує служителів, хто поїде навчатися?», то сказав: «Я поїду!» Закінчив пастирські курси, які проходили в Києві на Вітряних Горах. Потім із місією «Християнський фонд» служив по тюрмах. Їздив із групою, яка благовістила по селах. А коли місія «Христос є відповідь» стала проводити наметові служіння й відкрила нову церкву в Запоріжжі, то лишився там пастором.

— Які риси, на вашу думку, особливо важливі для служителя?
— По-перше, вірність Богу. По-друге, стресостійкість. А головне — любов до Бога, без неї все інше немає змісту.

— Яке бачення ви маєте щодо розвитку обласного об’єднання церков?
— Наше бачення — відкриття нових церков і розвиток кожного віруючого. Зокрема плануємо відкрити в Запоріжжі велику церкву.

— Ви народилися в християнській сім’ї, і, мабуть, у вашому наверненні до Бога не було чогось особливого?
— Були якісь тимчасові сумніви. Я прийняв хрещення у 18 років, у тому ж віці одружився. Тоді я свідомо прийняв рішення служити Богові разом зі своєю сім’єю.

— Хто із людей найбільше вплинув на ваше життя і служіння?
— На початку на мене найбільше вплинула моя бабуся. Я бачив, як до неї приїжджають багато служителів, щоб отримати слово від Бога. У моменти, коли я не розумів, як вчинити, приходив до неї, і завжди була дуже точна порада від Бога. Бабуся мені дуже допомагала.

На початку 1990-х на мене вплинули проповіді Дерека Принса, Кеннета Хейгена. Пам’ятаю, як приїжджав Вольтер Зігаревич з іншими служителями проводити навчання для новонавернених.

— Розкажіть про вашу сім’ю.
— Ми з Ольгою разом уже 33 роки, маємо п’ятеро дітей і одного онука. Усі діти служать Богу. Дружина — відповідальна за жіноче служіння в області. Вона, як і я, родом із Запоріжжя.

— Що ви можете назвати справою вашого земного життя?
— 23 роки тому вся родина Ольги й більша частина моєї — виїхали у США. Ми одні лишилися в Україні, бо розуміли, що саме тут необхідні Богові. Спільно вирішили, що нікуди не поїдемо, як би важко не було. Хоча був період, що багато служителів повиїжджали, та й нас дуже кликали. Але ми посвятили себе цій землі й будемо служити, наскільки Бог дасть сили й здоров’я.

— Яким був найважчий і найщасливіший момент у вашому житті?
— 10 років тому в мене дуже захворіли нирки, бувало, за служіння мусив приймати 3-4 знеболювальні таблетки. Переніс більше 10 операцій. Також були матеріальні проблеми, у церкві не все добре йшло. Дуже важкий період.

Я молився, щоб зрозуміти, у чому справа. І прийшло таке відкриття: Бог уже дав зцілення! Але що це значить? Бог каже, що я зцілений, а в мене все болить! Я шукав відповіді, і Бог показав, як доторкнутися до Його сили.

Після цього я отримав зцілення від усіх хвороб — і нирки, і очі стали здорові. Також моя дружина й ще багато людей через це відкриття уздоровилися.

У той момент, коли в скруті шукав Бога, мені з’явився ангел, і я мав можливість ставити йому багато питань. Після цього став більше навчати про Божу силу, яку Він дав церкві, про зцілення, про те, як будувати власну віру. Сьогодні, на жаль, цьому мало приділяють уваги. Ми проводимо служіння зцілення й бачимо, як люди оздоровлюються.

— Згадайте кілька останніх свідчень.
— Двоє від раку зцілилися — дівчина й старший чоловік. Це найважчі хвороби. А так — дуже багато зцілень рук, ніг тощо.

— Ваші побажання читачам.
— Як написано, нам через пізнання Бога дані обітниці. Ми можемо знати ці обітниці, читати про них, іншим проповідувати. Але їх необхідно застосувати. І це робиться через пізнання Бога та Його Слова.
Коли я бачу сьогодні, як хворіють і помирають служителі, то запитую себе: «Чи є Божа воля на це?» Моє побажання, щоб ми пізнали Бога зціляючого! Бога, Який діє сьогодні через Свого Духа.
Іноді ми перекладаємо власну відповідальність на Нього: «Якщо Бог захоче, то зробить!» Але пізнати Його волю й діяти відповідно до неї — це перш за все наша відповідальність.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

 

Статистичні дані по області:

Зареєстрованих церков: 32
Членів: 3027
Незареєстрованих церков: 16
Членів: 239

Пасторів: 49
Дияконів: 71

Церков, які мають власні приміщення: 25
Церков, які будують доми молитви: 2
Церков, які не мають власних будинків: 23

Молоді в церквах: 431
Молодіжних лідерів: 26

Біблійних закладів церковного рівня: 5
Біблійних закладів загальноукраїнського рівня: 3

Місій: 2
Місіонерів, направлених церквами: 24
Благодійних фондів: 1

Хорів: 7
Музичних гуртів: 32
Притулків для дітей-сиріт: 1
Притулків для людей похилого віку: 1
Реабілітаційних центрів для дорослих: 9
Служіння в тюрмах: 8
Церков у тюрмах: 3
У них членів 74
Благодійні обіди: 248

Недільних шкіл при церкві: 36
Недільних шкіл поза церквою: 15
Учнів недільних шкіл: 1045
Християнських таборів: 13

 

Василь Гедаревич: «Я живу відкриттям нових церков!»

Я народився 1960 року в Одеській області. Мої батьки — з с. Гольма. Там є церква, заснована ще за часів Івана Воронаєва. Першими віруючими в нашому роду були мої прадід і прабабуся.

Прадід був старостою православної общини. Його дружина першою навернулася в п’ятидесятницькій церкві. Одного разу прадід прийшов сповідуватися, священик накрив його матерією і став відчитувати за те, що жінка «в штунди пішла». Це його настільки обурило, що він відкинув покривало, вийшов із церкви — і з того часу став ходити до протестантів.

1938 року забрали мого діда. Приїхали вночі. Він встиг розбудити сина (мого батька), щоб попрощатися. Йому кажуть: «Не буди, ти скоро повернешся!» А він відповів: «Ні, я бачу його востаннє!» Діда вивезли в Балту. Жінка з сином йшли пішки 18 км, щоб дізнатися про його долю. Але їх просто вигнали. 22 роки вони нічого не знали. Аж у 1960 році батькові дали відповідь на запит у КДБ, що діда розстріляли.

Мої батьки вже не застали великих гонінь, але знали, що таке заборона проводити зібрання, штрафи. Тоді християни збиралися по хатах, ховалися…

Отже, я виростав у християнській сім’ї. Нас було троє братів, я середній. Жили в Балті. У дитинстві я проповідував на недільній школі, був активним у церкві. Ще не був народжений згори, але мав певність, що Бог є. Завжди розумів, що маю бути з Богом і в церкві — що це моя доля. Не знаю, чи це була більше віра, чи страх пекла — така суміш. Було, що в дитинстві вночі прокидався й бачив демонів. А одного разу прийшов зі школи, батьків не було, а вже було пізно (я не знав, що в церкві проходило членське зібрання). Подумав, що всі вознеслися, а я один лишився — йшов, усю дорогу плакав, поки не побачив, що батьки повертаються з церкви.

Морально важко було переживати насмішки над віруючими — в школі обзивали «штундою», занижували оцінки, бійки були… Наприклад, такий випадок: ми з однокласником здали повністю однакові роботи з креслення, він отримав п’ятірку, а я — трійку… Я вийшов і показав це перед усім класом, чим дуже розлютив учительку. Таку несправедливість було важко пережити. Після того в мене пішли погані оцінки. Батькові сказав, що не буду далі вчитися.

Тож, закінчивши вісім класів, у віці 15 років пішов працювати. Мій батько робив на складі. Мене взяли «по блату» учнем інструментальника, бо я був ще замолодий. Через рік отримав спеціальність. А потім ми переїхали в Запоріжжя. Там жила частина нашої рідні. 1976 року ми поїхали туди на постійне проживання.

Був період після переїзду в Запоріжжя, коли я став грішити — випивати. Це тривало 2-3 роки. Хоча я розумів, що з цим потрібно закінчувати. Якось ми випивали ще з одним хлопцем із віруючої сім’ї, і він став казати, що Бога немає. А я з ним сперечався, що Бог є і нам потрібно вертатися до Нього. Бувало, що я йшов і плакав: «Господи, я не хочу більше пити!» Але знову робота, друзі — і все починалося спочатку…
Мої батьки дуже постили й молилися за мене. Перед армією мама сказала: «Василю, я не шкодую твоєї плоті! Ти підеш в армію, і я молюся, щоб тобі там було дуже тяжко. Щоб ти пізнав Бога й покаявся!» Так і сталося. В армії було дуже тяжко. Багато приниження. Я спускався в підвал і молився. Але коли покаявся перед Богом, друга половина служби пройшла чудово. За чесність мене полюбили офіцери, довірили мені всі ключі батальйону. Я міг закритися собі в підсобці й читати Євангелію. Якось спіймали одного солдата, який ходив у самоволку, і віддали «гражданку» мені. Так у мене з’явилася можливість їздити за 70 км у Мінськ (служив у Білорусії) на богослужіння.

Після армії відразу прийняв водне хрещення, отримав духовне хрещення. Це були 1980-ті роки. Пам’ятаю, як у якийсь момент відчув сильне бажання служити. «Що я маю робити?» — запитував у Бога. І на думку приходить: «Недільної школи немає!» Я підійшов до пастора й сказав, що хотів би працювати над цим питанням. Він згодився.

У 1987 році я одружився, Ольга родом із Запорізької області. Придбав автомобіль. І завжди казав нашому єпископу: «Куди вам треба їхати, моя машина — до ваших послуг!» Мав велике бажання слухати, як він веде справи. Яків Кобилинський був дуже досвідченим служителем. Тоді в мене не було такої думки, що я теж стану пастором. Просто хотілося бути з ним.

Разом із тим я був активним у церкві — у будівництві, у музичному служінні тощо. 1989 року мав сильне духовне переживання — уперше почув голос Божий у собі. Це було так сильно — ніби динамік вібрує всередині. До цього я жив більше вірою, а з того моменту почався такий живий особистий контакт із Богом.

Була така місія «ДВиМ» («Добрая Весть и милосердие»). Ми працювали по тюрмах Дніпропетровської і Запорізької областей. У кожній із колоній утворилися церкви, ув’язнені приймали хрещення. У цьому служінні я був задіяний близько трьох років.

Потім через Олександра Бабійчука дізнався про європейську місію «Христос є відповідь». Із 1993 року разом із нею ми стали проводити наметові євангелізації. Якось до нас приїхав один американський бізнесмен. Після одної з наметових євангелізацій він подивився в мої очі і щось там побачив. Тоді майже без оголошень зібралося до 2000 людей, я був просто вражений. Він каже: «Я бачу, тобі дуже подобається це служіння!» — «Дуже!» — «У тебе буде свій намет!» І через рік вислав мені намет.

До цього в області було лише три церкви. Ми їздили по різних містах: приїжджаємо, місяць живемо, служимо, відкриваємо церкву — і їдемо далі. Бувало, що за літо відкривали три церкви в середньому по 30 чоловік. З 1994 року ми стали працювати з власним спорядженням.

Пасторів для новоутворених церков практично не було. У першій церкві став служити Андрій Лисенко, який був у нашій місіонерській команді, тепер він — старший пресвітер церков області. У наступній — Микола Циплухін, який навернувся через тюремне служіння. Дуже освічена, здібна людина. Звільнившись, він відразу поїхав у Київ на біблійні курси. Але все-таки в багатьох общинах не було кому служити. Тому, не полишаючи євангелізаційної діяльності, ми їздили в новоутворені церкви проводити зібрання.

Так ми служили років із п’ять. Чесно кажучи, я трохи втомився. Було до 20 чоловік на оплаті. Постійно не вистачало коштів… Спочатку жили просто в машинах. Пам’ятаю момент, коли реально не було чого їсти. Я тоді трохи підробляв, розвозячи посилки з США, але цього було мало. Одного разу ми отримали контейнер, відкриваємо — медичне обладнання й багато продуктів, переважно — трикілограмові банки з тунцем. Дзвоню: «Ми щось не те отримали! Посилок немає». Мені кажуть: «Не знаємо, це не той контейнер. Ну, їжте, якщо вам прийшло!» І ми харчувалися так ціле літо. А в кінці літа зателефонував справжній власник, каже: «Ви тунець з’їли?» — «Ні, ще їмо!» — «А Богові дякували?» — «Вже три місяці дякуємо!» — «Ми переплутали контейнери, ваш пішов до мене, а мій — до вас. Заберіть ваші посилки, а нам віддайте медицину!» Ось так Господь забезпечив нас їжею.

Більшість членів команди були неодружені, а в мене — сім’я. Я старався часто приїжджати додому, але все одно відчував, що мало приділяю часу дітям та дружині. Цей урок я запам’ятав.

На той час вже й людей стало значно менше приходити на євангелізації. Отже, 1997 року, після відкриття ще однієї церкви в Запоріжжі (на той час ми відкрили в місті десь 10 общин), я лишився в ній пастором. І частина нашої місіонерської команди лишилася служити зі мною.

Десь через три місяці після цього мені подзвонив тодішній голова обласного об’єднання церков Віктор Токарєв, який мав від’їжджати в США, і сказав: «Василю, я буду пропонувати тебе на старшого пресвітера. Ти понавідкривав церков, тепер доглядай!» Тож неочікувано в 1998 році я став обласним пресвітером, хоч зовсім не був у перших рядах служителів і не думав про це.

20 років прослужив старшим пресвітером. Але останнім часом почалися деякі проблеми зі здоров’ям, а також особисті матеріальні проблеми, через що вирішив передати це служіння. Починали з трьох церков, а після закінчення мого служіння як старшого пастора в об’єднанні було вже 46. Слава Богу! Це спільна праця служителів всього об’єднання.

У нас із дружиною восьмеро дітей (дві дочки й шість синів), один онук. Я пастор церкви й продовжую працю в благовісті, над відкриттям нових церков. Дуже багато служимо пораненим на війні, допомагаємо медикаментами, продуктами, у ремонті госпіталю.

Служіння завжди приносило мені радість. Я живу відкриттям нових церков. Радію братерській єдності. Жити в церковній сім’ї — це справжнє щастя. Я хотів би досягнути того, щоб наша церква була настільки потужною, щоб ми могли виконути ще більшу роботу. Щоб мали власне приміщення для біблійної освіти. Тепер це моя мета, яку дуже хотів би реалізувати.

"Благовісник", 4,2019