Благовісник

Життя Церкви

А раніше так не було

Коли я вчився в радянській школі, мені розповідали, яким прекрасним буде життя через 40 років. Тепер ці ж люди розповідають мені, яким прекрасним було життя 40 років тому.
Сучасний афоризм.

«Де вам жилося краще: у Радянському Союзі чи в незалежній Україні?» — запитали соціологи жінку пенсійного віку. Відповідь була вражаючою: «Звичайно, за Радянського Союзу мені було краще, оскільки тоді я отримувала заробітну плату, а тепер лише пенсію». Жінка не могла усвідомити, що говорила про зміни не суспільства, а самої себе. Попри це низку переваг нашого минулого продовжать інші її сучасники: у Радянському Союзі була краща дисципліна; політики не дозволяли собі так поводитися; ковбаса була дешевшою і т.ін.

Мимоволі пригадується чи не аналогічна ситуація, описана в Біблії: «І говорили їм Ізраїлеві сини: «Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горшком м'яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб поморити голодом увесь цей збір... Ми згадуємо рибу, що їли в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір, і цибулю, і часник. А тепер душа наша в'яне, немає нічого, тільки манна нам перед очима» (2 М. 16:6; 4 М. 11:5-6).

Хіба не дивними здаються нарікання ізраїльтян, яким була подарована свобода, нові можливості творити свою націю, свій закон, поклонятися своєму Богові? Хіба не дивно, що стерлися з пам'яті багатьох представників «радянських поколінь», переслідування, духовні й матеріальні утиски, яких вони зазнали? Але ж ні. Людині притаманно ідеалізувати своє минуле, навіть якщо воно загрожувало їй обмеженнями свободи чи смертю. У певний період життя у свідомості кожного з нас з'являється сакраментальна фраза: а колись так не було… І фраза ця не лише відображає наше ставлення до загальносуспільного чи церковного життя, а й позначається на духовних пошуках.

Усі покоління молодих людей у свій час потерпали від подібних докорів старших: а колись так не було; коли ми були такі, як ви, ми більше читали, ми були більш слухняні, ми були більш працьовиті; ми на відвідини ходили пішки, а ви машиною не хочете їхати; сьогодні молодь так благоговійно співала — це був гімн нашої молодості; хіба то пісні — те, що вони зараз співають; ми собі не дозволяли так сидіти на богослужінні, як вони. Ні, у жодному разі я не захищаю молодь, яка не читає, або тих, хто розлінувався щодо служіння, не заперечую благоговійності та натхненності псалмів чиєїсь молодості, але й не назву мистецькими сучасні пісні, і точно не підтримаю невідповідної поведінки в домі Божому, якщо така є. Але ми не помічаємо, що оте «а колись так не було» розділяє суспільство і церкву на «ми» і «вони», на «такі» і «не такі». І в цьому розрізненні першопочатково закладений позитив у визначенні «нашого» і негатив у визначенні «їхнього», «вашого» часу.

Яким великим було моє здивування, коли в журналі «Верность» за 1931 рік прочитала спогади Володимира Гусарчука про рівненську церкву: «Скільки було чистих ідеалів! Пройшов цей найщасливіший час… не повернеться… Інший характер духовної роботи, люди зробилися спокійними й байдужими, немає колишнього вогню. Охолола перша любов, ослабла ревність. Життя є, але без надлишку. Млявість. І це навіть з тими, хто пройшов уздовж і впоперек простору Волинь, будучи гнаним, щоб людям проповіду­вати Христа. Де та молодь, яка за двадцять верст приходила кожного тижня на співанки? Яка була тоді радість!»

Я пам'ятаю риторичне питання, яке вмістила у статті про В. Гусарука: «Що сказала б ця людина, яка мала духовне життя з надлишком, потрапивши в Рівне не 1930-их, а 2000-их років?» Невже таке колись могло бути з нашою церквою? Але таки могло й було, але зміни відбувалися не лише в церкві, а й в самому авторові слів: він постаршав на років десять, здобув освіту, набув досвіду спілкування, молодечий запал змінили розважливість, статечність і, можливо, навіть раціональність (хіба не такі зміни відбуваються із більшістю із нас?). І до того ж писав Володимир ці слова на той час, коли очолював не просто гурточок молоді у провінційному містечку, а велику місію у столиці.

Ностальгія за романтизмом молодості, неспроможність повернути ті моменти й можливості, які лишилися тільки в прекрасних спогадах, спонукають людину вважати, що тих чудових часів уже не буде ніколи, так самовіддано ніхто не буде працювати, ні любити, ні страждати… Звідси й бере початок невдоволення чиєюсь бездіяльністю, чиєюсь інакшістю, яке, по суті, є невдоволенням не часом і поколінням, а самим собою, тим, яким ти є зараз, своєю нереалізованістю. Хтозна, можливо, наше «колись» було кращим тільки тому, що ми самі були тоді кращими.

Чи не для того, щоб зупинити людину в її безпідставних наріканнях, Еклезіяст пише такі вічні слова: «Не кажи: «Що це сталось, що перші дні були кращі за ці?», бо не з мудрості ти запитався про це».
Надмірне ідеалізування минулого досвіду розділяє те, що має бути єдиним, призводить до докорів і ремствування на зміни, як це було з ізраїльтянами і багатьма нашими сучасниками, зрештою, стає перешкодою до духовного удосконалення.

Минулого не повернути. Як історик, я знаю, що його можна вивчити, проаналізувати, відтворити, а інколи, коли вистачить мудрості, то від нього можна навіть навчитися, але не повернути і не зупинити прекрасні миті нашого або чийогось життя.

Та й чи варто? Кожен час має свою чарівність. Коли в мудреця запитали, яка мить життя найпрекрасніша, він відповів: «Та, яку ми переживаємо, тому що минуле вже не повернути, а майбутнє ще не настало». Попри наше скорботне чи піднесене «а колись так не було…» апостол Павло пише у Посланні до коринтян: «Ось тепер час приємний…», бо саме цей час може бути для когось днем спасіння.

Ліна БОРОДИНСЬКА,
журнал «Свічник»

"Благовісник", 4,2014