Благовісник

Життя Церкви

Так яким же має бути музичне прославлення?

Музичного прославлення я чекаю з радістю. Нема куди від правди дітися, але мої приватні молитви зводяться в основному до прохань, розповідей Богу про свої переживання, інколи прохань за інших людей, інколи — подяк за те, що Він допоміг у чомусь, щось подарував. Але рідко — до захоплення Його чеснотами, мовчання перед Його величчю. Тому, коли приходжу до церкви, така нагода нарешті з’являється, можна сказати, це шанс «неегоїстично» прийти до Бога. Приємно, що навколо знаходяться люди, які думають про Нього так само, чи хоча б вважають нормальним так думати.

Ця тема, зрозуміло, складна, бо можна говорити тут і про богослов’я, і про смаки, і про культуру, і про покоління… Запитайте думку з цього приводу в людей з різних церков, різного віку, різних темпераментів — і ви почуєте різні відповіді.

Я намагатимуся вести розмову, не виходячи за рамки протестантської традиції, до якої належу, бо вона все ж таки, замахнулася досягати індивідуальності, а не натовпу, і акцентує увагу на особистому ставленні до Бога, а не на колективному.

Для того, хто не знайомий із поняттям «музичне прославлення» або «музичне поклоніння», коротко скажу, що це — різновид пісень, які виконуються в релігійних громадах для возвеличення Бога, а також зізнання Йому в довірі, вірності, любові. Сучасні пісні багато в чому схожі на любовні оди, адресовані духовній, нематеріальній особистості — Богу, де говориться про Його «внутрішні» характеристики, а також вчинки, що стосуються як біблійних подій (наприклад, прихід Христа на землю в тілі людини, Його страждання на хресті, служіння людям, смерть, воскресіння), так і особистого життя віруючої людини (прощення, прийняття, вірність Господа людині). Це творчий спосіб виявлення любові до Бога.

 

… Відкриваю «Песнь возрождения» і співаю «загальним співом» у супроводі фортепіано. По-суті, це гімни, а не ліричні сповіді, тому вони апелюють більше до раціонального, стверджуючи факти, ніж до ліричного — почуттів, переживань. Для цих гімнів характерна суворість — «канон оповіді», усталена, консервативна структура, повільний темп виконання — для того, щоб був час осмислити слова.

З іншого боку — мелодії в них складні, текст пісень часто важкий для розуміння, інколи навіть чужий. Принаймні, для мене. Тому репліки, які я не розумію, намагаюся не співати, бо виконувати їх треба перед Богом. Це витікає із мого розуміння пісень прославлення: пісня — те, що ти кажеш конкретно Богу, — отже, несеш відповідальність, усвідомлюєш страх.

Ну, гаразд зі мною, я звикла до іншого. Та помічаю, що ця «далекість» стосується не лише мене. Старші співають «Песни возрождения» десятиліттями. А от молодь, помічаю, під час «спільного співу» любить перешіптуватися, часто співає пісні неусвідомлено, без особливих ознак благоговіння перед Богом.
Це засмучує, бо старші, очевидно, не готові міняти «пісенний канон». Виходить абсурд, ніби співати доводиться не для Бога, а для старших. Погане в цій ситуації полягає ще у тому, що молодь привчається до «несерйозного», «неосмисленого» поклоніння.

Щось схоже я помітила на групі з вивчення Біблії, куди прийшли дві нові дівчинки. Там вони майже ніколи не висловлювали думку, не брали участь в обговоренні, але часто шепотілися між собою, жартували, чим вносили в серйозне обговорення несерйозність. Очевидно, це зв’язано із традиціями, в яких їх виховали, де дівчата не мають можливості ділитися думками, чим ніби стають «непричетними» до речей «серйозних», і виливається це в байдужість, «несправжність», у легковажне ставлення до духовних речей.

Я хочу сказати, що молодь, яку трактують несерйозно, іде в «підпілля». Це підпілля виражається не в переворотах. А в репліках під час співу, несерйозному ставленні до всього, що відбувається, іронії щодо поважних речей. Плюс — небажанням мислити, раз мислити не привчили.

Тому символи втрачають свою вагу, перетворюються на симулякри (від лат. simulacrum — подоба, копія — термін постмодерністської філософії, який означає зображення, копію того, що насправді не існує. Копія може бути чого завгодно і яких завгодно смислів — прим. ред.). Ви хіба не чули в коридорі від молодих людей про «довгі, нудні гімни»? Такі пісні і перетворюються на симулякри — коли ритуали, предмети зберігаються, а зміст втрачається. Зазвичай, симулякри, що лишаються в культурі, аби виконувати функцію хранителя історії (пам’яті), набувають іронічного характеру. З них іронізують, аж поки вони зовсім не переходять в історію, разом зі своїм поколінням. Те саме відбувається із застарілою модою, музикою, національними символами.

Правда, існує антипод такому виду прославлення, але він, на мій погляд, альтернативою слугувати не може. Цей стиль прославлення схожий на рок-концерт, коли його лідер концентрує увагу залу на собі. Це відволікає від Бога. Як і ті монологи між піснями, що складаються із «релігійних кліше», сказані не простою мовою, а «супердуховними» словами, може, й не завжди пов’язаними з життям людини, що їх розповідає. Така невідповідна поведінка пов’язана із неправильним поглядом на себе і страхом перед людьми.
Перша частина моєї розвідки мала критичний характер, у другій зверну увагу на риси, які ціную в музичному прославленні.

1. Щирість.
Усвідомлений спів зрозумілою мовою, простими словами. Коли я співаю «Руки підніму» — потрібно не соромитися піднімати руки. «На коліна впаду» — ставати на коліна. Інакше — виходить пустослів’я.

Для пісень прославлення не має бути чужим ліризм, нехай це і суб’єктивний досвід. Всі погодяться, що Богу важливе серце людини. Поклоніння — це вид молитви, інколи — сповідальної. Отже, інтимної. Виражаючи довіру до Бога, людина описує свої переживання. Відкриваючи біль, наприклад, вона не пояснює свій стан за допомогою точних дефініції: «Боже, у мене зараз такий психосоматичний стан…», а використовує епітети, порівняння, метафори, інтуїтивно передає свої почуття, що породжує образи — адекватні для використання в цьому художньому жанрі.

2. Простота.
Простота виявляється у смиренності перед Богом, відсутності гордості за даний Ним талант. Часом я люблю послухати православну літургію. Мене заворожує смиренність цього співу, сам стиль, його «принишклість» перед Богом, коли всі знаходяться перед Ним однаковому рівні, такі малі й недовговічні…

Ознакою простоти є також скромність, що, однак, не означає відсутності емоцій під час прославлення, свободи виявляти почуття до Бога, бути веселим чи сумним.

Простота, як уже було сказано, може виражатися і в звичайних словах пісні. Правда, тоді виникає питання: так що, духовне мистецтво приречене бути мас-культурою? Щодо протестантської, скерованої на народ, але тої, що ставить естетичне на друге місце, — мабуть, так. Зрозуміло, потрібно дбати про те, щоб створювати красиві мелодії. Але не складні для людей із різними музичними можливостями, бо пісні прославлення призначені для колективного, масового співу і це нормально.

Разом із піснями прославлення потрібні і християнські «авторські» пісні — оригінальні, естетичні, глибокі.

3. Турбота.
Інколи учасники групи прославлення бояться людей, перед якими співають, і виглядають відстороненими, закритими. Зал, що складається з людей, незнайомих між собою, психологічно відчуває групу прославлення «господарями», а себе «гостями». Тож потрібен контакт із людьми — «господарі» мають «прийняти» зал.

Тут величезну роль грають і стосунки у самому колективі, якщо її учасники відчувають взаємну підтримку. Чудово, якщо є дружба. Тоді це команда, члени якої не бояться один одного. В стосунки треба вкладати так само, як і в репетиції. Відомо: для того, щоб людина «розкрилася» і не боялася на повну служити своїм талантом, в неї потрібно багато вкласти. В неї потрібно повірити. І дати право помилятися.

Хочу підбадьорити тих, хто боїться грати чи співати для Бога: під час поклоніння більшість часу люди дивляться на слова, а не на музикантів та співаків.

Я описала музичне прославлення, спираючись на «внутрішні» характеристики його учасників. Але колись може минути і час стилю, прийнятного для нас сьогодні, і потрібно буде замінити його тим, що краще відповідатиме на потреби покоління. І тоді нам, молодим, що, мабуть, постаріємо, потрібна буде мудрість, аби головне залишалось головним.

Марина ГОГУЛЯ,
персональний сайт «У Базіки»
"Благовісник", 2,2012