Благовісник

Життя Церкви

Благовiснику — 20

Вік зрілості

Ось уже й двадцять років виповнилося нашому «Благовіснику»… Вік дуже відповідальний. Як на людей, то в такі роки вже на повний зріст виростають перед юнаками й дівчатами найскладніші проблеми життя. Так само й перед літературним виданням постають надзвичайно серйозні питання, і, можливо, найважче з них торкається власного виживання.

Двадцять років тому, коли церква п'ятдесятників вийшла з підпілля, постало завдання відновити все те, що ми мали до розгрому нашого братства у тридцяті роки. Неймовірно важкий труд, але Бог благословляв, давав сили тим, хто взявся за відбудову вщент зруйнованого храму. Вкрай потребував новостворений Союз християн віри євангельської п'ятдесятників власних засобів масової інформації. «Благовісник» колись користувався неабиякою популярністю серед віруючих, і тепер необхідно було відродити його славу в нових умовах. Потрібні фахівці просто на той час ще не народилися у Христі, але, відповідаючи на молитви очільників новоствореного Союзу ХВЄП, Господь знайшов журналіста з досвідом аж на краю країни у Криму, дістав його з глибокої ями світу цього, поставив високо на камінь Христового вчення, омив, освятив і дав йому сили.

Я взявся за цю справу, аніскілечки не уявляючи, які труднощі доведеться долати. Новостворена редакція не мала нічого. Ні комп'ютера — тоді їх в Україні взагалі ще не було, ні диктофона, ні фотоапарата, не знайшлося навіть окремого письмового стола, й перші номери робилися буквально на підвіконні того приміщення, де нині розмістився КБІ. Не було ні редколегії, ні авторів. Хвора економіка країни, ледь тримаючись на ногах, рухалася від купонів до мільйонів, але «Благовісник» мав надійну опору — руку Господа нашого Ісуса Христа, так що скоро ми вийшли навіть на самоокупність. Дуже важливий показник.

Чому наші читачі підтримували нас? Ми старалися йти у передніх рядах розбудовчих процесів, що відбувалися в Церкві. Нам це вдавалося, звичайно ж, не тому, що ми з'явилися ось такі дуже духовні, просто народ Божий мав велику духовну спрагу. Християнської літератури було обмаль, і люди буквально хапали все, що надходило з-за кордону, а згодом почало видаватися й у нас.

Тепер є все необхідне для плідної праці, Церква безперешкодно може користуватися найсучаснішими технічними досягненнями людства, але, здається, немає того головного, що свого часу надійно тримало нас «на плаву»: немає в Божому народі колишньої великої спраги.

Проповідуючи людям, я з кожним роком спостерігаю зростаючу проблему: все важче відкрити віруючим щось нове. Вони освічені, вони начитані, вони наслухані, вони все це вже знають. Більш енергійні з них бігають по численних нині церквах у пошуках нових відкриттів і вражень, менш активні — тихо куняють, терпляче очікуючи кінця служіння, або думають про щось своє.

Чимало колись популярних видань на сьогодні вже перестало існувати, а з тих, що ще лишилися, багато рухається до драматичного завершення своєї діяльності. Видавці зітхають, мовчки киваючи в бік загального охолодження духовного стану євангельських церков. То що ж, «ворота пекла» нас потрошки нахиляють? Всупереч такій реальності, я аж ніяк не можу з цим погодитись. У Христа не буває депресій, Він не знає поразок. А ось люди — з ними це трапляється, але тільки тоді, коли вони чітко не бачать перед собою Ісуса, рухаються навпомацки і через те спотикаються, падають, збиваються на манівці. Або зупиняються, втомившись, десь на узбіччі «вузького й тернистого» шляху, облаштовуються назавжди у комфортних релігійних «хатинках».

Таке враження сьогодні, що Церква дійшла до високої стіни, поставленої поперек дороги, і розгублено озирається, не знаючи, що робити. Якщо вона не знайде у цій стіні дверей, приготовлених Богом, якщо вона, досягнувши дорослого віку, буде сліпо триматися за своє дитинство, то вона стане таким собі духовним інвалідом з великою головою, але маленьким і слабким тілом, перетвориться на релігійну організацію, де все йде за давно відпрацьованим ритуалом, досить благопристойним зовні, але майже порожнім усередині.

Якось після ранкової проповіді Ісус сказав до Симона: «Відпливи на глибину і закиньте сіті ваші для ловлі» (Лк.5:4). Це суперечило досві­ду рибалок, але в нових умовах їхній старий досвід не спрацьовував. Сього­д­ні час нам рухатись на глибину. І для цього слід скласти собі чітке уявлення про те, що то воно є ота глибина.

Кожна доросла людина знає: для будь-якої більш-менш складної побутової техніки завжди додається детальна інструкція з експлуатації. Якщо пунктуально дотримуватись її, то техніка працюватиме довго й надійно. Біблія — це теж свого роду інструкція з експлуатації, що її дав Господь Своєму надзвичайно складному й досконалому творінню, аби воно, чітко дотримуючись Божих рекомендацій, забезпечило собі успішне життя не лише на землі, а й на небі. На сьогодні Церква вже досить непогано розібралася з «інструкцією», але братися як слід за всі важелі практичної діяльності, передбаченої Богом, ще не наважується.

Поки ми не навчимося втілювати свої багаті теологічні знання у повсякденну практику, не варто чекати від Господа на нові відкриття по Слову.

Практичне духовне життя християнина розпочинається, звичайно ж, із молитви. Ісус сказав: «Дім Мій домом молитви назветься, а ви зробили його…» (Мт.21:13). Може, й не збиралися робити, але коли молитва відійшла, воно якось потихеньку, помаленьку, непомітно саме зробилося. Сьогодні центр ваги у служінні багатьох церков явно не на боці молитви. Якщо молитву, як загальне служіння, буде піднесено на належну висоту, з'являться й відкриття, буде й необхідне бачення нових шляхів.

Ісус також сказав: «Ви — світло світу. Не може сховатися місто, яке стоїть на горі…» Ісус каже: «Не може сховатися», а ми своїм життям кажемо: «Ні, може». Наша місцева церква майже п'ятнадцять років користувалася величезним дитячим садком біля самого метро у Києві, з нас не брали за оренду жодної копійки. Думаєте, місцева адміністрація це робила, шануючи Бога? Як би ж то! Ні, вони просто звітували перед вищими інстанціями за наш дитячий притулок і за два реабцентри, як за власну роботу. Але це далеко не найважливіше. У тривалому спілкуванні вони пізнали, хто ми є насправді, як ми живемо, й прониклися щирою повагою до нас. Хай ці люди не стануть (а може, й стануть!) такими християнами, як ми, але вони вже ніколи не повірять тим злим байкам про нас, що їх на замовлення заїжджих, та й своїх «сектоборців» журналісти з телеекрану розповідають абсолютно необізнаним телеглядачам.
Через ось таке пряме спілкування з віруючими у різних корисних для громадськості справах люди світу й звільнюються від сатанинських стереотипів, прищеплених комунізмом, і їм відкриваються очі на істину. І це вже суттєвий крок до покаяння.

Подібних прикладів по Україні можна знайти чимало, але незрівнянно більше лишається тих місць у суспільстві, куди ми могли б принести свої світильники. Господь звільнив нашу країну від кривавої комуністичної ідеології, що пронизувала кожну клітину нашого життя, і тепер її місце стоїть незайняте. Я переконаний: Бог тримає його для нас.

Дивлюся, хто в нас нині виходить на покаяння. Здебільшого це родичі наших віруючих, їхні давні знайомі, «випускники» реабілітаційних наркоцентрів, бомжі. Це не ті, кому дали буклетик наші вуличні проповідники, це ті, в кого вкладено величезну християнську працю, терпіння, за кого піднесено сотні молитов, кому, в решті-решт, явлено справжню Христову любов.

«Яка користь, брати мої, коли хто каже, що має віру, але не має діл?» (Як. 2:14) Ото ж бо. Яка користь убогим, самотнім, літнім, безпритульним, хворим на невиліковні хвороби та багатьом іншим, котрі тихо дотлівають у темних закутках своєї біди… Яка користь усій нашій країні, що нині все глибше занурюється у вже, якби офіційно узаконене, беззаконня… Обдарована силою згори Церква, повернута лицем у бік глибокої молитви, наполегливої праці та жертовності, радісно, з легким серцем відповість на ці запитання.
Час уже перервати стояння народу Божого біля християнської «стіни плачу». Адже зовсім поряд вирує життя, що так потребує солі нашої праведності, світла наших добрих справ. Та й Господь — Він бажає значно тіснішого єднання зі Своїми дітьми. Засобам масової інформації, які відчують напрямок плину Святого Духа, буде легко й не доведеться так багато думати про виживання в дедалі жорсткішій облозі інтернету.

Журнал «Благовісник» був моєю першою й незабутньою любов'ю у Христі Ісусі. Він був для мене великим Божим благословенням і дієвим, вагомим підкріпленням після довгих років різних душевних поневірянь. Ось уже п'ятнадцять років, отримуючи щоквартально свіжий номер, я з радістю бачу: він стає все кращим, змістовнішим, глибшим. На жаль, після переїзду часопису до Луцька творчого єднання з новою редакцією у мене не склалося, але надії я не втрачаю.

Бажаю рясних благословень усьому колективу редакції і особисто головному редактору Юрію Вавринюку.

З любов'ю перший редактор
«Благовісника» Віктор Котовський


Бог, Який «зрощує все»

«Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить!» (2 Кор. 3:6,7).

У будь-якій справі важливу роль відіграє людський фактор. Фраза: «Кадри вирішують все» в більшості випадків справедлива. І, як це не дивно, у духовній сфері теж. Ще в старозавітні часи Великий, Всемогутній Бог, плануючи Свої справи на землі, каже: «Шукав я людину…» Виявляється, Господу також іноді не вистачає кадрів, і якщо Він їх знаходять, то цінує ними і пам'ятає про них. Слово Боже, історія Церкви багаті іменами (відомими і невідомими) людей, які на Божий поклик сказали: «Ось я, пошли мене!»

Але я говоритиму не про кадри. Хоча, відзначаючи ювілей журналу, маю право на це. За п'ятнадцять років праці в «Благовіснику» доля подарувала мені прекрасні зустрічі з чудовими людьми, які були, і ще й досі є причетними до роботи в журналі. Серед багатьох чинників, які сприяють успіхові часопису, на одне з перших місць я ставлю те, що у нас, у Луцьку, сформувалася команда однодумців, із якими цікаво та легко працювати, а офіс місії «Голос надії», яка надала нам приміщення, став рідним домом. Я дякую Богові не лише за творчих та технічних працівників, які безпосередньо «виготовляють» журнал, але й за усіх, хто дає поради, ідеї, зауваження. Вже давно наші творчі засідання відбуваються з обов'язковою участю працівників місії та керівництва Волинського об'єднання церков ХВЄ.

Я дотримуюся думки, що навіть у духовній праці ми маємо право говорити про успіхи наших братів та сестер, публічно дякувати їм, гордитися ними, ставити їх у приклад. Чи не те ж робив мудрий апостол Павло, згадуючи поіменно у посланнях своїх співпрацівників та служителів Божих? Але він одночасно пам'ятав про одну важливу річ, на якій я хочу акцентувати свою увагу. Він бачив не лише працю окремого працівника, що заслуговує уваги чи подяки, він бачив цілісну картину Господньої ниви. І бачив головну Особу в тій праці, перед Якою бліднуть усі людські зусилля та подвиги. Він знав своє і своїх співпрацівників місце в тій праці: «Хто такий Апполос? Або хто то Павло? Вони тільки служителі, що ви ввірували через них, і то, скільки кому дав Господь». Вони лише виконували свою частку роботи, доповнювали один одного, а «зростив усе Бог»!

«Зростив усе Бог». Я щасливий, що у нашому редакційному колективі є такий працівник, Який надихає, підбадьорює, учить, підказує, зупиняє, дає сили, терпіння, мудрості та Який, у кінцевому результаті, «зрощує все». Ми ж просто виконуємо свою ділянку праці. Віктору Котовському та його друзям випало організувати журнал, я став до праці, коли «поле вже було засіяне». Хтось, поливав, хтось прополював, хтось колись буде жати.

Ми дякуємо вам, дорогі читачі, за ваші теплі хороші слова, за вашу підтримку, вашу увагу. Але, відзначаючи цей ювілей, перш за все подякуймо Богові, Який покликав нас на цю працю, благословив її і дозволив ось уже 20 років зустрічатися з вами на сторінках часопису. Він і тільки Він є головним призвідником того, що через «Благовісник» люди каються, зміцнюються, вчаться.

Нині ми переживаємо нелегкі часи. З кожним роком все важче стає випускати журнал. Розвиток інтернету призвів до того, що друковані видання мало читають — і вони поступово здають свої позиції. Найбільш болючими є фінансові труднощі. Але ми маємо надію, що з вашою допомогою вирішимо всі проблеми і ще не один рік приходитимемо у ваші домівки зі словами втіхи та підбадьорення. І, звичайно ж, із Божою допомогою.

Нам особливо потрібна ваша молитовна підтримка. Ми звичайні люди, а отже, можемо помилятися, знесилюватися. За двадцять років сталися такі колосальні зміни в суспільстві, які важко усвідомити і зрозуміти. Тому так важливо мати правильне бачення ситуації, вміння вчасно реагувати на виклики часу та, не йдучи на компроміс зі світом, змінювати підходи до праці та служіння. А для цього потрібна мудрість згори, потрібний надійний помічник, Який «зрощує все». Моліться за нас, підказуйте нам, підтримуйте нас.

З любов'ю та вдячністю від імені колективу редакції «Благовісника» — головний редактор
Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 1,2012