Життя Церкви

«Заступiться хто-небудь!»

Пропонуємо вашій увазі уривки з книги пастора Олександра ШЕВЧЕНКА «Заступіться хто-небудь!», яка присвячена темі конфлікту поколінь, зокрема тій його формі, яка набуває особливо тривожного поширення у слов’янських церквах Америки. Мається на увазі прірва непорозумінь між старшим поколінням, яке часто свідомо не хоче враховувати реалії життя того суспільства, у якому вони живуть, та молодим, яке виросло та виховалося у новому середовищі і тому не розуміє світу, з якого не хочуть вийти їхні батьки. Проблема ускладнюється ще й тим, що під виглядом збереження чистоти віри батьки намагаються зберегти не стільки біблійну віру, скільки свої традиції, які возвели у ранг догми, коли свої заборони мотивують простим: «Це гріх! Це світське! Колись так не було!» Молодь, яка нині досить рано стає дорослою та самостійною, не задовольняють такі відповіді, їм потрібна більш вагома аргументація. Тому нерідко відсутність викладання чітких, зрозумілих та аргументованих біблійних доктрин, а лише заклики до дотримання церковних правил, народжують не духовних, а релігійних людей. Або, в гіршому випадку, взагалі відштовхують молодь від церкви. Може здатися, що автор книги занадто емоційно та відверто висловлює свої думки, але, тим не менше, про це не можна мовчати.

У нас не відбувся діалог з молодим поколінням. Ми з позиції сили, досвіду і становища легко перемогли молодих, зловживши своїми перевагами. Таким ставленням ми поставили власних дітей перед вибором: або беззаперечно змиритися з волею батьківською, волею церкви (автоматично прирівнюючи її до волі Божої), або виявити спротив і вступити з ними у відкритий конфлікт. А втім сталося щось набагато страшніше. Догоджаючи церкві, ціле покоління вибрало для себе подвійне життя — особисте і суспільно-релігійне. Звідси і «брак» нашого християнського продукту. Двоєдушність непритаманна цілісній натурі, тому деформує і особисте життя і суспільне. Як кажуть, ні вашим, ні нашим: не вийшло у нас ні «якісних» грішників, ні «якісних» святих. Церква, яка складається з таких людей, не здатна допомогти собі подібним.
Людська душа повинна стати об’єктом опіки перш за все. Якщо релігійний уклад готовий пожертвувати хоча б однією душею заради своєї системи, то це найвірніша ознака не лише непридатності такої системи, але й початку її кінця. «Озвався ж старший синагоги, обурений, що Ісус уздоровив у суботу, і сказав до народу: Є шість днів, коли працювати належить, приходьте тоді та вздоровлюйтеся, а не дня суботнього» (Лк. 13:14). Іншими словами, якщо в суботу не можна зцілити хворого, ми повинні відмінити суботу і звільнити таке керівництво! Людина не для суботи (системи), але субота для людини! Людина ж для Бога!

Звідси вся тривога лідерів наших церков в еміграції, коли точки з розповсюдження наркотиків і проституції знаходяться прямо у вестибюлях наших церков.

У світі людина знає, де грішать, а де каються в гріхах. Але наші діти зробили неможливе: догодили двом панам. Ми породили жахливий гібрид, схрестивши відвертий порок з традиціями церкви. Ми засіяли поле двома сортами насіння і зробили заклятим врожай (див. 5 М. 22:9), бо виростили змішаний сорт, у створенні якого Творець участі не брав.

Не обманюйтеся! Проблема не у проституції та наркотиках, а в лицемірстві на святому місці, яке й змусило ціле покоління наших дітей жити за подвійними стандартами. Ми, батьки та наставники, не закликали їх до особистої відповідальності перед совістю, не плекали почуття самостійності перед Богом. Ми кинули усі сили на те, щоб обробляти етику поведінки, а не етику характеру. За великим рахунком, нас турбував імідж зовнішній: «Що скажуть люди? Не сором моє прізвище! Одягайся, як знаєш, тільки не в церкву». Ми самі визначали для них межі і форми поведінки, коло розумінь, як для розумово відсталих.

Я добре запам’ятав одну молоду дівчину, яка запитувала мене, чи буде гріхом проколоти вуха і одягнути сережки. Я відповів, що у таких питаннях вона повинна самостійно перед Богом мати знання і нести повну відповідальність за свій вибір. Але вона не вгамовувалася. Їй було значно легше залишити відповідальність на мені, звільнивши свою совість від докорів за зроблений вибір.

Самостійність — ось ознака зрілості. Суспільство тримається на людях, які думають і приймають рішення, за які несуть відповідальність. Несамостійна людина — як звірятко з цирку, яке не пристосоване до життя у лісі. Воно гине через відсутність особистої ініціативи навіть під час пошуку їжі, бо звикло до дресирування і виконання команд заради куска м’яса.

Хіба ви не бачите? Замість того, щоб розвивати волю, ми її придушуємо. Нас дратують самостійні люди більше, аніж грішники. Тому що грішник прив’язаний до нас через потребу, бо нездатний вирватися з порочного кола. Інша картина щодо людини, вільної в Бозі. Вона більше не залежить від інших людей, що забирає в нас можливість контролювати її дії.

На жаль! На жаль! І ще раз, на жаль! Ми забрали у церкви її славу. Ми, батьки, не прийняли виклику віку, злякавшись потрібних, як повітря, реформ у старому оточенні. Ми повернулися до котлів з м’ясом, де громаді не треба турбуватися про завтрашній день, не потрібно віри, не потрібно відповідальності, не потрібно хвилюватися і ризикувати в боротьбі за майбутній Ханаан. Бути рабом релігійних стереотипів не так вже й погано. Головна перевага в тому, що не потрібно шукати дороги. Все вирішено за тебе. Звідси повний спокій та відсутність мук народження себе як особистості. Церкви переповнені людьми, серед яких лише одиниці розродилися покликанням.

Де ж люди віри? Де наша безстрашність? Де священна воля? Де твої герої, Церкво? Де протестанти, готові піднятися проти системи церковного рабовласництва і написати нову декларацію незалежності?
На жаль! Наші діти далекі від того, щоб чекати від нас такого покаяння. Ми будемо закликати до покаяння наркоманів та проституток — наших синів та дочок, відкривати для них реабцентри, організовувати молитви та пости, але не приносити вибачення… Ні, це занадто.

"Благовісник", 2,2011