Чому діти йдуть з церкви?

Уже декілька років мене хвилює тема, як зберегти наших дітей у церкві. Ця проблема особливо гостро постала серед східнослов’янського емігрантського населення в Західній Європі та Америці. У нас, у Німеччині, за статистикою, 80% усіх дітей віруючих батьків покидають церкви і ніколи в них не повертаються. Я нещодавно був у церкві чисельністю 2100 членів. У них у недільній школі 1200 дітей, що вже небагато як для двохтисячної церкви. А їхня молодіжна група нараховує всього 120 чоловік. Тобто це значить, що в церкві лишилося лише 10% дітей, які відвідували недільну школу. Отже, при переході з дитячого віку до молоді вони втрачають 90% своїх дітей. У нас на території Німеччини з’явився новий термін — «баптисти-наркомани Радянського Союзу». Це вигадали не християни, так каже суспільство, бо там, де живуть наші люди, 70-80% усіх наркоманів — вихідці з віруючих сімей. Подібна тенденція є й на території США. Та й поступово щось подібне починає з’являтися й у церквах на теренах колишнього СРСР.

І. Причина в нас

Чому так? Бог же обіцяв, що благословить сім’ї тих, хто живе праведним життям. То звідки ж це? Наші служителі знайшли «універсальну» відповідь: «Карали б більше — було б більше порядку». І от стали «карати». А проблема так і не вирішується. Правда, у деяких містах наші брати та сестри вже сидять за це в тюрмах. Але карати дітей, щоб змусити їх служити Богові й бути святими — це виходить за всі межі. Де в Біблії сказано, що людину можна змусити покаятися, змусити змінити своє життя?

Інші вирішили, що треба не карати, а втікати. За останні роки на територію Казахстану повернулося понад 10 тис. сімей, які виїхали в Німеччину з Радянського Союзу. Вони мали на меті — спасти своїх дітей. Також збільшився потік еміграції в Латинську Америку. Там утворюються цілі слов’янські колонії, щоб зберегти дітей у вірі. Але один із таких переселенців розповів мені, що їм це не вдалося — їхні діти там стали сатаністами. Неможливо втекти від себе самого.

Як же вирішити це питання? Ісус Христос окреслив дуже простий принцип: «Пізнаєте правду, і правда вас вільними зробить» (Ів.8:32). Нам треба розуміти справжню суть речей. Немає сенсу просто проговорювати проблему, виправдовуючись: це час такий, це така ситуація. То в чому ж полягає істинна суть проблеми? Що відбувається з нашими дітьми?

Отже, нам слід визнати: наші діти покидають церкви та йдуть у світ. А покидаючи церкви, вони передусім покидають нас. І тому нам треба найперше себе запитати: а що з нами не так? Чому вони не хочуть йти з нами? І чому Богові не вдається благословити наших дітей так, щоб вони залишилися з нами? Ми ж просимо про це, і Бог може це зробити, ба, навіть обіцяв нам це. Чому Богові так важко благословляти сім’ї?

Отож, якщо наші діти йдуть у світ і йдуть від нас, то нам треба найперше поміркувати над собою. Я знаю, що це непросто. Чесно кажучи, найважче розмовляти з релігійними людьми про їхню релігію. Усіх тем можеш торкатися, а цього — не чіпай, це святе. Але якщо ми не хочемо говорити про себе, а нас покидають навіть власні діти, то як ми можемо вирішити цю проблему?

Ми повинні говорити про кризу сучасних християнських сімей, кризу слов’янських євангельських церков у всьому світі.

Я їжджу по світу й бачу різні тенденції та проблеми церков. І, узагальнюючи підняту проблему, можу сказати, що криза, окреслена вище, містить у собі три аспекти. Перший із них — криза виховання.

Криза виховання

У наших церквах чомусь багато що поставлене з ніг на голову. Біблія вчить, що вихователем у сім’ї має бути батько. А в нас батьки зникли. Батьки приносять гроші додому. А виховують мами. Батька-вихователя в багатьох сім’ях немає. Є батько караючий. Мама цілий день виховує дітей, а батько ввечері не розмовляє з дітьми, не ділиться з ними переживаннями, не дає поради, а запитує в мами: «Ну, як діти». І якщо мама каже, що хтось не слухався, тато його карає. Усе батьківське виховання зводиться до одного — як слід покарати.

Але Писання виділяє батькам зовсім іншу роль. «А батьки (рос. «отцы»), не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» (Еф.6:4). Тобто Біблія каже про центральну роль батька у вихованні дітей. Забери батька з сім’ї — і вона почне хворіти. Найосновніше те, що Сам Бог позв’язав Своє благословення з батьковим вихованням. Якщо батько виявлятиме непослух Богові, Бог залишить ту сім’ю.

Криза сучасного суспільства, сучасної церкви, сучасної християнської сім’ї полягає в тому, що батьки, передусім тати, поводяться не за біблійними принципами. Ми вигадали безліч своїх принципів та постанов. І, щоб скоротити цей процес, ми всі сімейні, церковні проблеми зводимо до жінки — до її одягу, прикрас, макіяжу. І в цій жінці боремося з ними. Цей спосіб вирішення проблем давній, він почався ще з часів Адама, який на запитання Бога відповів: «Жінка, яку Ти мені дав, винна в усьому».

Але у сфері виховання цей принцип недіяльний. Не жінки, а саме ми, чоловіки, поставлені Богом вихователями у своїй сім’ї. Ми не можемо просто відійти вбік, тому що виконання саме нами цієї ролі приносить Боже благословення в сім’ю. Тому в кризі сучасної сім’ї винна не жінка, не мати, а саме батько, який відмовляється виконувати ту роль, яку Бог доручив йому. І цю кризу поглиблює сучасне суспільство, зображаючи батька лише як того, хто має забезпечувати матеріальні потреби сім’ї. Цю проблему загострює й церква, кажучи, що батьки повинні бути проповідниками, а виховувати повинні їхні жінки. І результат очевидний — наші діти не вживаються вдома, а тому й не залишаються в церквах, які відвідують їхні батьки.

Криза духовного життя

Друга криза — це криза духовного життя. Коли я дивлюся на наші церкви, то часто дивуюся, наскільки правильно ми мислимо й наскільки неправильно живемо. У нас правильне богослов’я, правильне розуміння, ми правильно трактуємо Біблію й знаємо, що жити треба з Христом і в Христі. Але Христос обіцяв, що коли ми підемо вслід за Ним, то робитимемо ті діла, які чинив Він, і навіть більші. Але тих діл у нас немає — і в цьому полягає криза нашого духовного життя. Вона характеризується тим, що ми замінили духовне життя просто життям релігійним, а прагнення до духовності — суто релігійним ритуалом. Релігійне життя не є духовним. І навіть якщо це християнське релігійне життя, воно нічим не відрізняється від мусульманського релігійного життя. Часто стається так, що ми християнами є лише на зібранні, а виходячи з нього, уже не пам’ятаємо, про що там йшлося, не кажучи про те, що протягом наступних днів повинні втілювати це в життя.

І часто церкви бувають наповнені людьми, які правильно мислять, правильно говорять, правильно одягаються, але своє повсякденне життя ведуть за своїми правилами. Релігійним законом духовного життя не замінити. І наші діти дуже чутливі до цього. Можна обманути будь-кого, показуючи себе високодуховним, але дитину ви не обманите. Діти уважно спостерігають за нами, порівнюючи наші слова з реальним життям. Вони відчувають, коли ми говоримо правду, а коли — тільки закон, коли те, що ми вважаємо правильним, є в нашому житті й коли його немає. Ми кажемо, що треба молитися, а самі не молимося по-справжньому. Якщо в нас немає істинного духовного життя, то чому ми дивуємося, що його немає в наших дітей?!

Життя, яке звелося до виконання певних релігійних ритуалів, недуховне релігійне життя спричиняє кризу сучасної християнської сім’ї. У таких сім’ях розмовляють про Бога, але не живуть із Богом. У цих сім’ях звучать біблійні істини, та вони не втілюються в життя. Але діти не просто слухають нас, вони дивляться й наслідують нас. І якщо реалізація нашого духовного життя непомітна нашим дітям, вони не зможуть перейняти його й підуть туди, куди б ви не хотіли, щоб вони йшли. Діти відходять не від Бога, а від того, що ми показуємо їм про Бога. Діти стомилися від християнського обманутого або ж оманливого життя. Християнська обманка їм зовсім не подобається, тому вони починають шукати щось справжнє й не завжди там, де потрібно.

Криза ідентичності

І третя криза — це криза ідентичності. Вона тісно переплетена з нашим духовним життям. Ми називаємо себе одними, а насправді є зовсім іншими. Ми кажемо одне, а робимо інше. Ми розповідаємо про силу Святого Духа, а часто навіть не знаємо, у чому вона. В одній п’ятидесятницькій церкві я запитав братів: «Розкажіть мені, як Бог розмовляє з вами? Як ви чуєте Його голос?» Зависла пауза, а потім почалося якесь незрозуміле пояснення. То для чого тоді казати, що Бог говорить з нами, якщо насправді цього немає. А якщо цього немає, то значить із нами щось не так, якась у нас проблема. І це слід визнати й шукати способів вирішення проблеми. Бо який зміст у християнстві, яке каже, що Бог — це особистість, що наше спілкування з ним особисте, але Бог із нами особисто не спілкується? Теоретичні знання з Біблії, які не опустилися у сферу нашого щоденного практичного життя, заважають нашим дітям, які стомилися від цього обману.

Криза ідентичності полягає в тому, що ми не знаємо, хто ми, що маємо робити і як. Але Писання свідчить, що «ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували» (Еф.2:10). Тобто Бог споконвіків визначив, що і як людина повинна робити. Він має певний план для нашого життя. Він хоче, щоб ми творили у своєму житті великі справи. І коли ми будемо робити те, до чого покликані, то люди, які бачитимуть наші добрі діла, прославлятимуть Отця нашого Небесного. Але якщо вони не бачать наших добрих діл і через це не можуть пізнати добрих діл Бога (якщо й діти наші цього не бачить), то наша релігійність їм непотрібна й нецікава. Їм не потрібна обманка. Краще взагалі не вірити, ніж вірити так.

Нам треба розуміти, що наші діти не просто йдуть у світ, вони йдуть від нас. Вони нас покидають, нашу віру, нашу ідею і разом із тим наші проблеми. Вони бачать, що наш корабель у кризі, його кидає з боку на бік.

Звичайно, є й інші причини їхнього відходу від Бога, але одна з причин криється в нас. Якщо ми з цим не погодимося, то не зможемо допомогти своїм дітям. Бог промовляє до Ізраїлю: «Коли народ Мій схилиться переді Мною і покається, Я зцілю їхню землю». Коли сім’ї, зрозумівши свій стан, схиляться перед Богом, Він зцілить їх. Коли батьки зрозуміють, що вони не були вихователями своїх дітей, ситуація в сім’ях кардинально зміниться.

ІІ. Причина в світі

Друга причина, чому діти залишають церкви, у світі. Що вони знаходять там таке, чого немає в нас? Сучасні психологічні дослідження свідчать, що люди шукають лише одного — задоволення своїх базових потреб любові, прийняття та значимості. І саме цього наші діти шукають у світі. Я спілкувався з одним юнаком, який потрапив у банду, а згодом у в’язницю. Відвідуючи цього юнака, я запитав: «А чому ти пішов у ту банду?» Він відповів, що батько (до речі, диякон церкви) завжди критикував його, казав, що він лінивий, ні до чого не здатний. А коли потрапив у банду йому сказали: «О, Васько, та в тебе ж золоті руки. Ти можеш украсти все, що завгодно, і ніхто й навіть не помітить». І цей юнак каже: «Там я став почуватися людиною, а для батька був — ніким. У церкві теж казали, що ми перед Богом ніхто — прах нікчемний». Тобто базові потреби цієї дитини не були задоволені. А йому ж було потрібно якось знайти себе! Йому були потрібні любов, визнання й прийняття. Без них він не міг би стати справжньою людиною. І він їх знайшов. І коли я в тюрмі почав казати, що йому треба покаятися, навернутися до Бога, бути в церкві, першою його відповіддю було: «Не хочу!»

Світ не альтернатива. І Васько з часом зрозумів це. Питання в іншому: чому наші діти йдуть у світ? Що вони знайшли там, чого не знайшли в нас? Там їм кажуть: «Яка ти гарна! Яка в тебе красива зачіска!» Це як бальзам на серце. А в церкві: «Ану зніми штани! Що то ти з себе зробила?!» Тут сварять, там піднімають. Ви скажете: так гордість піднімається! Але це не диявол, а Бог створив нас із такими потребами, і ми повинні враховувати й задовольняти базові потреби наших дітей. Диявол швидко зметикував, як скористатися цим і дотепер зводить нас і наших дітей, опираючись на наші потреби. Ми ж не хочемо цього враховувати — і йому це на руку.

Ми знаємо, що диявол обманює нас і задовольнить наші потреби лише на певний час, доки це йому вигідно. Але чому ми, Церква, не пропонуємо людям альтернативного варіанту? На прикладі Христа, справи Якого ми покликані чинити, можемо побачити, як треба розмовляти з людьми, щоб не відштовхнути, а прихилити їхнє серце. Пригадайте Його розмову з жінкою самарянкою. Вона втратила повагу серед людей усього міста, вона навіть по воду не ходила разом із усіма. Христос знав, хто вона така, знав про її репутацію, але все одно вступає в діалог із нею. Навіть Ісусові учні здивувалися, що Учитель розмовляє з такою жінкою. За переконанням деяких наших братів, Він би мав зразу ж сказати їй, хто вона така, щоб влучити одразу в ціль. Але Ісус цього не робить. Він просить у неї попити. У неї вже немає ніякої гідності, вона вважає себе ні за що, люди її вважають такою ж. І єдиним, що неї в даний момент є цінним, стає посудина, якою можна зачерпнути води. І цією посудиною Христос користується, щоб торкнутися душі цієї роздавленої жінки. Він не б’є її, а м’яко підводить її до того, що вона сама визнає свій гріх. Щось подібне було й із жінкою, взятою в перелюбі. Він єдиний там був без гріха, і Він мав право взяти камінь і кинути в неї. Але Ісус лише запитав: «Тебе ніхто не засудив? То і Я не суджу. Йди — і більше не гріши».
Тобто підходи Христа дуже відрізнялися від тих, якими ми нині користуємося. Він дивиться на людей і бачить їхню гідність. Він дає їм любов, бо саме для цього й прийшов у цей світ. Ні, Він не любить гріха. Він ніколи не назве гріх правдою. Але Він любить грішника й допоможе йому встати на ноги. Христос віддав Самого Себе для нас, людей.

Наші діти дивляться на наш номінальний християнський спосіб життя, на ті закони, якими ми обросли. Вони дивляться на наше невігластво та безкультур’я, порівнюючи його з вихованим ставленням, яке бачать у цьому світі. І вони кажуть: «Я хочу мати таку, гідність, таку любов, таке прийняття. У церкві я такого не зможу отримати!» І втікають від нас.

Так, вони прокинуться, тому що, відійшовши від Бога, вони згодом потраплять у жахливі умови. І вибиратися з них буде дуже складно. Але на момент їхнього духовного вибору в житті світ показує їм щось набагато привабливіше? А чому світ, а не ми?! Чому не ми, християнська Церква, яка має для цього всі можливості?

Ми світло для світу. Світло призначене для того, щоб світити всім. Якщо наші діти не бачать у нас цього світла, то вони побіжать на обманні прожектори цього світу. Але ми маємо потенціал усе змінити. Є ще надія для нас. І це ілюструє одна дуже хороша притча — притча про блудного сина. Я ж хотів би розглянути цю притчу з іншого боку й розповісти вам притчу про правильного батька, бо він є прикладом для нас.

Ось блудний син приходить до батька й просить віддати йому його спадок, хоча насправді він ще не його, бо батько живий. І батько віддає. Син пішов і все розтранжирив. Скотившись на саме дно, він усвідомлює: у домі батька його чекає не ремінь, там його приймуть. Бо там люблячий батько, рабам якого краще живеться, ніж йому. Це батько, який був готовий віддати все, знаючи, що воно піде в нікуди.

Можете собі уявити батька, який усі ці роки виходить і чекає сина. І побачивши його, він біжить до нього з розпростертими обіймами, без ременя, тому що це його улюблене дитя. Так, він усе втратив, не лише матеріальне. Він втратив самого себе, свою гідність. Але батько одягає йому на руку перстень, дає йому найкращий одяг, влаштовує свято.

Він задовольняє потребу сина в любові, значимості та гідності. Старший син не зробив би цього. Він би просто викинув його з дому. Цей старший син — багато з наших церков, які готові покарати за помилку так, щоб покарання було відчутним. А віруючі батьки повинні бути не старшим сином, а батьком, який любить, який розуміє свою роль, який готовий дати своїм дітям відчуття любові, прийняття та значимості. Діти ведуться на обманку світу тільки тому, що почуваються вдома обманутими. А можливо, їхні відчуття їх не обманюють. Можливо, так є насправді.

Діти віруючих батьків потребують віруючих батьків. А віруючі батьки — це батьки, які в усьому довіряють Богові. Тому що вірити — це не просто прийняти факт існування Бога. Віра — це довіра живому Богові та стосунки з Ним, побудовані на тих принципах, які Він встановив. А якщо ми не підемо тим шляхом, яким Він пропонує, то не матимемо Його благословення. І тоді будуть розвалюватися наші сім’ї, буде розвалюватися суспільство.

Церква має потенціал для того, щоб стати альтернативою цьому світу. Але для цього вона повинна стати істинною Церквою Ісуса Христа, а не просто релігійною громадою.

Тому нам із вами, батькам, які мріють виховати віруючих дітей, треба реально оцінити себе, стати на коліна й попросити в Бога прощення. Нам, чоловікам, треба стати на коліна. І якщо ти побачив, що не виховував своїх дітей, попроси пробачення в дружини, попроси пробачення в дітей, у Бога. Почни процес прощення. Почни передусім із себе. І тоді почнеться очищення наших сімей, наших церков і нашого народу.

Йоганес РАЙМЕР

"Благовісник", 4,2016