Віра та життя

В Царство самотужки, або Чому «хороше» не головне?

— Мамо, — ще з порога гукає восьмирічна донька, яка, повернувшись зі школи, побачила, що я смажу її улюблені млинці, — я буду тобі допомагати. Що мені робити?

— Переодягайся, розклади свої речі, — кажу, — а потім почисти картоплю на суп (це її звичний обов'язок).

— Ні-і-і, — засмучено протягує вона. — Я цього не хочу робити. Хочу млинці перевертати…

Це вам щось нагадує?

Або ще.

Збираюсь у магазин.

— Можна, я з тобою, — чую за спиною звичне прохання.

— Ні, я маю небагато часу, тому мені буде зручніше зробити це самій, щоб не відволікатися.

— О, ти що, забула, що я весь день була слухняна? Все тобі допомагала…

Я мало не засміялася уголос. Якими схожими бувають наші діти на нас перед Богом. Як часто ми любимо робити те, що нам подобається і що видається праведним, а не те, чого чекає від нас Бог. Як часто вважаємо, що наша хороша поведінка гарантує нам якусь особливу Божу прихильність. Або ж власними зусиллями намагаємося проторувати собі стежинку в Царство Боже.

Є згадка про одну цікаву особу в притчі про весільних гостей. Ми часто звертаємо увагу на тих запрошених, які знехтували привілеєм стати гостями на весіллі царського сина. Дивними нам здаються їхні відмовки. Та весілля все ж таки відбулося. На нього були покликані ті, котрі, на перший погляд, були недостойні стати гостями самого царя. І ось цар проходить поміж рядами запрошених і бачить одного чоловіка, який не був одягнений у весільний одяг.

Дивна постать! Невже цар обирав якихось особливих людей? Ні. Невже цей був злішим від інших? Ні, про це зовсім не йдеться. Сказано, що там були і злі, і добрі. Невже йому забракло весільного одягу? Теж ні. Я думаю, цар подбав про весільний одяг для всіх. Але знайшовся такий, який просто знехтував цим, вирішивши, що його вбрання більш відповідне. Він хотів увійти на весільну вечерю царського сина власними силами, а не милістю того, хто покликав його.

Апостол Павло закликає нас: «Зодягніться Господом Ісусом Христом». Нам же часто хочеться докласти чогось свого. Хочеться змінитися власними силами, власною мудрістю досягнути праведності. І так ми живемо своїми нездійсненними «завтра», але в мить, коли настане вічне «сьогодні», можемо, як той чоловік зі шлюбної вечері, мовчки розгублено опустити голову перед Царем, Який прокаже: «Киньте його в огонь невгасимий!»

— Що робити мені, щоб вічне життя вспадкувати? — це питання ставило багато людей у своєму житті. Про це запитав багатий юнак у Христа. Ісус, знаючи, що в серці юнака (я ж теж знала, що моя донька хоче не допомагати мені, а побавитися тістом), сказав йому: «Знаєш заповіді: Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір». Юнак відповів, що виконав це ще змалку. Дехто з проповідників каже, що юнак не був повністю чесним, що неможливо виконати всіх заповідей. Та суть не в тому. Істина криється у словах Ісуса: «Одного бракує тобі: іди, розпродай, що маєш, та вбогим роздай, і матимеш скарб ти на небі! Потому приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста».

І багато поколінь християн вершиною праведності стали вважати слова: «Розпродай, що маєш, і вбогим роздай», на другий план поставивши: «Іди вслід за Мною». І саме це породжувало таких собі Ананіїв та Сапфір, які, продовжуючи покладати надію на багатство, хотіли водночас якось і Царство Небесне заслужити, і повагу та прихильність людей здобути. Вони добре запам'ятали слова апостолів, які цитували Христове застереження: «Як тяжко отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» Та чомусь не вловили головної ідеї Ісуса, яка містилася у словах «отим, хто надію кладе на багатство» (Мр. 10:24).
Тут справа не в багатстві, а у стані серця. Можна мати десять гривень і покладатися на них, а не на Божу турботу про «хліб насущний» на цей день. А можна володіти мільйонами і цим служити Богові, довіряючи Йому в усьому.

Я не знаю, чи ви зауважили це, але я помітила, що в педагогів часто бувають неслухняні діти, у медиків — багато хвороб у сім'ях й т.ін. Тобто у тих сферах, де ми маємо певні знання (які теж, до речі, є нашим багатством) і покладаємося на них, а не на Бога, ми терпимо поразку.

Апостол Павло, який, опираючись на Закон, мав усі підстави покладатися на власні сили та знання, пізнавши Христа, писав так: «…Хоч і я міг би мати надію на тіло. Як хто інший на тіло надіятись думає, то тим більше я, обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з племени Веніяминового, єврей із євреїв, фарисей за Законом. Через горливість я був переслідував Церкву, бувши невинний, щодо правди в Законі. Але те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав. Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не з власною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою».

Царство Небесне там, де Христос. Це Ісус мав на увазі, коли казав: «Збулися часи — і Царство Боже наблизилося». Якщо Він Духом Святим живе у вашому серці, якщо Він керує вашими вчинками і любов до Нього є мотиватором у вашому житті — Царство Небесне всередині вас. І це «праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим. 14:17).

Жити в Царстві Небесному не означає бути бездіяльним. Христос поставив вищі стандарти, ніж ставив Закон. «Кажу бо Я вам: коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне!» і «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» Але досягнути цього ми можемо тільки тоді, коли вірою будемо перебувати в Ньому й Він у нас, «бо кінець Закону Христос на праведність кожному, хто вірує» (Рим. 10:5).

А як же щодо праведності, яка береться зусиллям? І хоч про це говорив Христос, цей уривок довго видавався мені таким, що супере­чить усьому вченню Нового Заповіту. Думаю, що тут йдеться не про фізичні зусилля, не про наші вчинки чи поведінку. Тут йдеться про зусилля віри, спрямованої на пізнання волі Божої щодо свого життя.

Про євреїв апостол Павло пише: «Ізраїль, що шукав Закона праведности, не досяг Закону праведности. Чому? Бо шукали не з віри, але якби з учинків Закону; вони бо спіткнулись об камінь спотикання (Христа)» (Рим. 9:31-32). «Вони бо, не розуміючи праведности Божої, і силкуючись поставити власну праведність, не покорились праведності Божій» (Рим. 10:3).

Підкорімося Богові в усьому.

Довірмо Йому усі сфери свого життя.

І навіть якщо заради того, щоб іти за Христом, нам доведеться відмовитися від усього, на що ми покладали надію у своєму житті, — зробімо це.

І якщо наш власний одяг видається більш пристойним, ніж той, який пропонує нам Цар, запрошуючи на весільну вечерю Свого Сина, без жалю знімімо його. Хай краще він стліє від непотрібності, аніж наша душа згине у вогні невгасимім.

І якщо вам дуже хочеться «погратися тістом», а Бог просить вас «начистити картоплі», — зробіть це. А «млинці смажити» дозвольте тому, у кого це виходить швидше й краще.

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 4,2014