Віра та життя

Історія, яка нічого не навчає

Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить.
Афоризм

Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так!
Євангелія вiд Луки, 13:4,5

У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

Що ж, доказів цьому багато. Можна привести тисячі прикладів як зі світової історії, так і з власного життя, які підтверджують цю істину. Достатньо просто проглянути стрічку останніх новин. Мене завжди дивують випадки, про які, власне, знають майже всі, але багато хто вперто «наступає на граблі». У місцевих газетах, у розмовах часто можна почути як «жінки ромської національності» обманюють на великі суми довірливих людей. Або як наперсточники обманюють необережних гравців. Більшість людей знають що це елементарний обман, але все одно дозволяють, щоб їх обманювали.

Є приклади трагічніші. Наступного року світ буде згадувати сумну дату — 100 років із дня загибелі «Титаніка». Це дуже знакова трагедія, яка багато чому нас учить. Хоча… Хоча вона все-таки не вчить… Січень нового 2012 року змусив згадати стару історію: біля берегів Італії за ідеальних погодних умов затонув подібний лайнер-красень «Коста Конкордія». Гордість туристичної Італії, що коштував майже півмільярда євро. Затонув, наштовхнувшись на риф за кілька сот метрів від берега. Затонув через елементарне службове недбальство, через людську самовпевненість та гордість. Ще з'ясовуються причини трагедії, але вже відомо, що капітан просто проявив халатність, перейнявшись святковою атмосферою загальнокорабельної вечірки настільки, що втратив почуття міри, обережності та людяності. Відомий християнський публіцист Влад Кусакін так прокоментував цю подію: «Це прообраз нашої «західної цивілізації». Безпечної, ситої, п'яної, розбещеної, боягузливої, м'якотілої, безвідповідальної, яка панікує перед будь-якою небезпекою (я, здається, правильно перерахував все те, що було написано в новинах про трагедію Costa Concordia). Ми пливемо морем матеріалізму та задоволень. Так, ми знаємо, що є підводні рифи, що вони навіть поряд. Але їх не видно, тому пасажири безпечні, а капітан «віддав наказ пройти якомога ближче до острова, щоб зробити приємне головному стюарту, уродженцю цих місць, у той час, коли сам проводив час з молодою жінкою» (цитата з новин). Ви думаєте, ми отримали пробоїну в 2001 році? В 2008? Ні, ми і надалі безпечні, п'яні й пливемо тим же курсом».

Що ж, не можна не погодитися з автором. І зі згаданим прислів'ям. Трагедія «Титаника», дві світові війни, Хіросіма та Нагасакі, сталінізм та голокост, холодна війна та расизм, теракти в Нью-Йорку та СНІД нічого нас не навчили. Люди, немов сліпі, не бачать очевидного. І продовжують «бенкет під час чуми».

Я знову про історію. Кажуть історія має здатність повторюватися. Це правда. І це підтверджує Біблія. Згадайте вихід народу ізраїльського з Єгипту. Це було щось грандіозне, величне та могутнє. Десять кар від Бога на Єгипет, вогняний стовп спереду та позаду стану, надприродний перехід через море і загибель у ньому фараонового війська, манна та м'ясо з неба, вода зі скелі — які ще потрібні ознаки Господньої величі? І варто лише було Мойсею на декілька днів залишити Божий народ, як він дуже швидко забув зовсім недавні події, які ще не встигли стати історією. І почали вимагати нового бога, здіймали бунт, висували претензії Самому Господу.

Часто люди запитують: «Чому сталася та чи інша трагедія?» Відповідей може бути дуже багато, але є одна загальна для всіх трагічних випадків причина: це урок для людей. От, лишень, чи їх вчать чомусь ці історії?
Коли люди поставили таке питання Ісусові, Він не дав точної відповіді, яка б задовольнила їхню цікавість. Він звернув увагу на щось значиміше, важливіше: «Це приклади для вас! Потерпілі не були грішніші від інших. Власне, питання не в цьому. Питання в тому, чи живі з цього візьмуть якийсь урок для себе? Чи покаються, щоб день смерті не застав їх зненацька? Ніхто не може дати гарантії щодо людського життя, тому потрібно завжди бути готовим до несподіванок».

Часто дорослі нагадують мені хлопчака, який, надто розігравшись, втрачає обачність і несподівано отримує якесь поранення: чи то коліно обдере, чи лоба розіб'є, чи руку поріже. Раптово обриваються і забуваються найцікавіші ігри, після першої медичної допомоги потерпілий та друзі принишкло замовкають, такі тихі, смиренні та обережні, що диву даєшся. Але ще не затих біль, як ситуація потихенько порушується то жартівливим словом, то стриманим сміхом, то намаганням повестися так, ніби нічого не сталося. А невдовзі, дивися, ватага, забувши про прикрість, знову носиться своїми пустотливими стежками разом з пораненим товаришем.

Отак і дорослі в дорослому житті.

Коли в 2001 році у Нью-Йорку сталася трагедія з баштами-близнюками, я саме був у Сполучених Штатах. Я бачив самовпевнених та розкутих американців, які раптово принишкли, як хлопчаки, побачивши кров на лікті товариша. Я бачив гуртки поважних людей, які востаннє були в церкві, може, кілька років тому, а тепер, обнявшись, звершували спільну молитву. Я бачив на вулицях написи: «Боже, благослови Америку». Жителі Америки (і не тільки), як школярі, сиділи за партами у величній Божій аудиторії на уроці історії. Але, як кажуть старі люди, «шпари відійшли» — і суспільство помаленьку повернулося до своїх звичних гріховних справ. На місці башт залишився пам'ятник, але він так і не з'явився у серцях та свідомості більшості американців…

Згадуючи мандрівку народу ізраїльського пустелею, апостол Павло каже: «А це були приклади нам, щоб ми пожадливі на зле не були, як були пожадливі й вони» (Кор. 10:6). І коли на запитання навіть віруючих: «А для чого в Біблії згадується так багато негативних історій, які не роблять честі послідовникам живого Бога?», я завжди відповідаю: «Це попередження нам, це урок історії, який учить нас бути обачними і не такими, як оті позитивно-негативні герої. Саме тому в Слові Божому ми читаємо і про ідолопоклонство Ізраїлю, про гріх Давида та Соломона, відречення Петра, про Ананію та Сапфіру».

Але сьогодні питання стоїть по-іншому: чи ми пам'ятаємо ці уроки? А якщо пам'ятаємо, чи не повторюємо помилок історії? Але погляд в історію — це ще й погляд вперед. Учням Христа дуже хотілося дізнатися про кінець світу: «Коли ж він буде?». Ісус повернув цікавих назад, в історію: «А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, лише Сам Отець. Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського. Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня, коли Ной увійшов до ковчегу, і не знали, аж поки потоп не прийшов та й усіх не забрав, так буде і прихід Сина Людського… Тому будьте готові й ви, бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!» (Мт. 24:36-44).

Чи не це ми спостерігаємо нині? Чи не такою є духовна атмосфера в сучасному світі: атмосфера самозадоволення, розваг, ситості, споживацтва і — байдужості? Незважаючи на те, що тема кінця світу надзвичайно популярна в нинішньому суспільстві, ніхто серйозно не готується до нього. А якщо й готується, то не так, як потрібно. Будувати бункери — це все одно що ховати, як страус, голову в пісок. Можете звинуватити мене в моралізаторстві, але нічого нового, ніж те, що записано в Біблії, я не скажу. Бути готовими — це значить бути з Богом. Це значить — тверезо дивитися на історію та сучасність. Це — розуміти, що Господь хоче сказати через ту чи іншу подію. Це — жити так, ніби кожної хвилини може настати кінець: якщо не цілого світу, то мій особистий. На жаль, люди часто поводяться так, як отой немудрий чоловік з Ісусової притчі: «А злий раб скаже у серці своїм: Забариться пан мій прийти, і зачне бити товаришів своїх, а їсти та пити з п'яницями, то пан того раба прийде дня, якого він не сподівається, і о годині, якої не знає. І він пополовині розітне його, і визначить долю йому з лицемірами, буде плач там і скрегіт зубів!» (Мт. 24:48). Саме тому так багато є трагедій, які фактично заплановані через чиєсь недбальство, байдужість, самовпевненість та гордість. Але багатьох попереду чекає найбільша катастрофа, яка будь-коли була під сонцем: судний день, зустрівши який, багато хто захоче, щоб він став кінцем світу: «І земні царі, і вельможі та тисячники, і багаті та сильні, і кожен раб та кожен вільний, поховались у печери та в скелі гірські, та й кажуть до гір та до скель: Поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця Того, Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця!... Бо прийшов це великий день гніву Його, і хто встояти може?» (Об. 6:15-17).

Кінець світу буде. Про це чітко говорить Слово Боже. Але для людей він стане початком вічності. Де ми проведемо цю вічність, залежить від нас сьогодні. Нині ми ще маємо змогу бути в Божій аудиторії і, як слухняні учні, вивчати історію Божої милості та Божого суду. Історію, яка розповідає про правильну життєву дорогу. Історію, яка вчить нас жити по-Божому і з радістю чекати другого приходу Христа. Історію, яка в майбутньому може стати обвинувачувальним документом на Божому суді: «Тебе попереджували, тобі показували, тебе вчили». Буде боляче, коли, закінчуючи Божу школу історії, ми «завалимо» випускний екзамен. Екзамен без права перездачі.

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 1,2012