Церква та суспільство

Донецьк: хрещення вогнем

Сьогодні увага, без перебільшення, усього світу прикута до подій на Сході України. Там іде війна. Страшна, жорстока, кривава. Це горе та біль людей, які втратили спокій, житло, здоров'я і — близьких. А хтось втратив віру в справедливість та в Бога. Церква не може стояти осторонь того, що відбувається в суспільстві. І особливо, коли бачить горе та чиюсь біду. Пропонуємо додбірку матеріалів, яка розповідає про ситуацію на Донеччині з погляду служителів.

Сергій Степанченко народився у 1975 році в Макіївці, в робочій сім'ї. Одружений, має двоє дітей. Виконує служіння пастора в Донецьку, а також молодіжного керівника Донецького об'єднання церков ХВЄ. Його батьки і дві сестри перебувають в зоні АТО.

— Сергію Сергійовичу, чи важко працювати в церкві на Донбасі?
— Донбас — дуже складний регіон. В Києві тенденція до росту церков, а в нас дуже слабкий ріст. На Донбасі складно насаджувати церкви, складно розвиватися. Хоча тут є культурні, освічені, богобоязні люди, але це прошарок від 25 до 30 відсотків. Більшість — це, звичайно ж, атеїсти. Відомо, що комуністична партія в Донецьку мала хорошу підтримку. І ще, можливо, у нас така важка атмосфера через кримінальну обстановку.

— Як сталося, що Донбас розділився на дві протиборчі сторони? І як на це відреагувала церква?
— Це сталося, напевно, тому що в Донецькій та Луганській областях — найбільше російськомовного населення. Ще влада була корумпована, все продано — і це відобразилося на Донбасі. І, звичайно, ці події — чиїхось рук справа, чиїсь амбіції, політичні та інші. Але в наших церквах питання не стояло, хто проукраїнський, хто проросійський. Ми розуміли, що в церкві так не повинно бути, ми й не думали про таке. Ми любили і любимо Україну, в нас було багато друзів — і на Заході й на Сході. Коли все це почалося — церква, звичайно, стала якось реагувати. Під час Майдану були в церкві пости, молитви, що б це якось мирно розв'язалося. Церква почала об'єднуватися все більше й більше. П'ятидесятницькі й баптистські церкви стали збиратися для молитов, для постів, для спільних служінь. Я зауважив, що в тих церквах, де було здорове вчення, всі стояли за єдину Україну. Там розуміли, що не може Бог чинити так, розділяти країну. А де такого вчення не було — там сталося конкретне розділення на тих, хто за Україну, і на тих, хто за Росію. Звичайно, вони не билися, але висловлювали свою думку.

— Влада намагалася якось контролювати церкви під час цих подій?
— Нас в релігійному плані не переслідували. Але місцеві правоохоронні служби цікавилися позицією церкви: за кого стоїть церква, за що. Збирали пасторів, запитували про все, давали зрозуміти: ви не втручайтеся в цю ситуацію, давали зрозуміти, що церква перебуває під «пильним оком», що вони все знають про церкви, про пасторів і про все решту. Це підтвердилося тим, що коли прийшли представники ДНР, адреси церков і пасторів їм були відомі. Якщо їм хтось був потрібен, вони не шукали, а знали, де є потрібна їм церква чи пастор. Очевидно, база даних потрапила їм у руки.

— Чи були ці криваві сутички з участю Росії несподіванкою для церкви?
— Ну, з чого все почалося? Захопили Слов'янськ. В Слов'янську, до речі, найбільше кількість віруючих. Це найбільш християнський регіон. У них були свої великі доми молитви, хороші служіння. Ми ніколи не могли подумати, що це почнеться зі Слов'янська. Але Господь попереджував. Колись давно, років 15 тому, одна стариця, пророчиця, яка стояла біля витоків церкви «Нове життя», розповідала видіння. Коли вона була ще юною дівчиною, їй ніби явився ангел, який через думки розмовляв з нею. Раптом вона побачила, що на землю впали з неба три дуже розлючені леви. Запитала, що це? Їй ангел сказав, що перший лев — прийде свобода в лев'ячій люті. А другий лев — прийде спокуса у сильній люті, третій лев — прийдуть люті гоніння. Ми слухали і не розуміли, до чого це все. Може, років 8-10 тому один чоловік з єврейської месіанської общини приїхав до нас на Донбас і каже, що він молився всю ніч і отримав слово від Господа. Він процитував пророка Ісаю, те місце, де написано про сирійського царя Рецина, і витлумачив його, що небезпека прийде з півночі, що Росія нападе на Україну. Ми, звичайно, слухали, але ніхто не повірив цьому слову.

— Як вам пам'ятається початок цих подій у Донецьку?
— У той день, коли захопили Слов'янськ, це було, по-моєму, 13 квітня, ми організували велику молодіжну конференцію, приїхав гість з Ізраїлю. Нам повідомили, що в Слов'янську горять шини, ходять люди з автоматами. І тоді в Донецьку почали проводити проукраїнські мітинги. На площі Леніна почали збиратися люди. Вони говорили: «Ми за Україну, спиніть все це». Виходили з українськими прапорами. На один мітинг прийшло десь 5 тисяч людей. Я якось їхав містом і побачив, що проводиться мітинг. Я знав, що на проукраїнському мітингу є пастори, служителі, вони моляться. За 50 метрів від них був проросійський мітинг. Між ними стояла міліція. І я вирішив подивитися, хто там. Там були хлопці з кримінальним минулим, як ті «тітушки», вони були залежними. Їм дали наказ кидати яйця, яблука в священиків, у людей, кричати. Серед них, можливо, було близько 20% нормальних людей. Але решта були неадекватні люди. На наступному мітингу вже сталося вбивство, почала проливатися кров. Причому міліція нічого не робила. І люди зрозуміли, що ніхто не підтримає український мітинг. Потім, коли вони вийшли з українськими прапорами на мирну демонстрацію, на них накинувся натовп озвірілих молодчиків, які почали бити людей. Люди просто злякалися. Знаєте, було дивно, що не було лідера, не було того, хто б підняв, повів. Просто взагалі нічого не було, ніяких закликів. Таке відчуття, ніби нас залишили — і все.

— Чи пов'язане це розділення громадськості якось з церквою?
— Знаєте, на що я звернув увагу. Було розділення церкви «Слово життя» в Донецьку. Це церква Ульфа Екмана. Велика церква, у ній було до 3 тис. людей. І вона конкретно розділилася. І була мить, коли я відчув, що це недобре і до добра не доведе. Згодом виявилося, що перед цим був розкол і в баптистському братстві. Серйозний розкол. До чого я веду? Це сталося перед Майданом. І ось ці розколи відобразили розкол у суспільстві. Церква — це фундамент суспільства. Тому те, що відбувається в духовному світі, відображається і в суспільстві. Не все добре було і в церквах. Я як пастор розумію, що Бог і нас, християн, ніби вивернув навиворіт і потрусив для того, щоб ми замислилися. Ми молилися за пробудження, проводили євангелізаційні заходи, але з корисливими мотивами: якщо прийде пробудження, то в мою церкву, якщо буде ріст, то в моїй церкві. Це неправильно, не повинно так бути. І Бог узяв нас і просто потрусив, щоб ми переглянули своє служіння, розуміння священства, релігії, щоб ми змінили своє ставлення до служіння, до Бога.

— Як ці події вплинули на церкви, на служителів?
— Коли в Слов'янську почало відбуватися все це, коли загинули брати, ми зауважили, що за всім цим стояли відступники, ті, хто раніше був у церкві. Вони знали, що таке церква. В Донецьку також на барикадах можна було побачити відступників, в штабах сепаратистів теж вони були. Ми це знали і розуміли, що будь-яка церква перебуває в небезпеці. І тоді зібрання змінилися. Люди уже молилися не так, як раніше.

У нас в місті проводилися загальнопастирські спілкування, вони були хорошими, дружніми, але неглибокими. Ми самі це зауважували. Ми вже тривалий час спілкуємося з різними деномінаціями: баптистами, п'ятидесятниками, харизматами, але між нами не було глибини стосунків. Та на останньому пасторському спілкуванні, коли почали розповідати про останні події (про те, що приїжджали в церкву люди з автоматами, що захопили церкви в Торезі, в Горлівці, що погрожували пасторам), всі почали настільки сильно молитися, всі були в смиренні, всі стали близькими один одному, чого раніше не було. Потім, коли закінчилося це пасторське спілкування, брати почали свідчити, що подібного ще не переживали. І от питання: невже все це потрібно було допустити, щоб служителі могли сидіти за одним столом і любити один одного, як брати? Тоді така благодать прийшла. Здавалося б, війна, та атмосфера була просто дивовижна. Я думаю, що такі події стаються прямо в серці церкви. Щонайменше, на Донбасі, як це було з нами.

— Як живе церква в зоні АТО?
— Пастор церкви «Блага вістка» Олег Дзядик залишився в Донецьку. І він там проводить служіння. До нього приходять і п'ятидесятники, і харизмати. Для людей церква стала Домом Божим. У нашій церкві також проводяться служіння, молимося, читаємо Боже Слово. Залишитися без церкви — це чи не найбільше покарання. Тому люди збираються по двоє, по троє і більше, наскільки це можливо. Легше тим церквам, у яких були домашні групи. У Донецьку, як тільки стало небезпечно збиратися великими зібраннями, люди почали збиратися по домах.

— Що б ви порадили тим братам і сестрам, які залишилися в зоні воєнних дій?
— Я знаю служителя з Макіївки. Ми з ним спілкуємося по телефону. Він говорить, що зрозумів, що Біблія — це посібник, як вести себе під час війни. В цей воєнний час відпадають всякі упередження і залишається тільки чисте словесне молоко. Іноді брати запитують, як чинити в тій чи іншій ситуації. Я їм кажу: брати, зараз настав час самим приймати рішення. І вам треба орієнтуватися за обставинами і обстановкою. Це випробування для всіх нас, це хрест для всіх нас, це горнило для всіх нас. Ми, ті, хто виїхав, страждаємо по-своєму, чекаючи повернення. Ви, хто залишилися там, також страждаєте. Я нічого не можу сказати вам, окрім того, щоб ви залишилися живими. Немає ніякого бажання давати настанови, просто хочеться дочекатися того часу, коли ми зможемо знову зустрітися і коли все буде по-іншому.

— Сергію, як ви думаєте, чим все це закінчиться? Чи є щось оптимістичне?
— Один пастор розповідав, що йому приснився сон: темні-темні хмари і таке страшне небо — і раптом з'явилося сонце. Каже: може, все налагодиться. Моя дружина має пророчий дар. Вона бачила сон про те, що перемогли українські імена. Україна все-таки переможе. Ми віримо, що Господь благословить Україну — і все буде добре.

— Що вас особливо вразило в цей складний час?
— Коли ми вибралися з зони АТО, єпископ Володимир Бричка по-батьківськи поставився до нашої церкви, я навіть не очікував. Я звернувся до одного служителя і запитав: як нам бути в цій ситуації. Він мені сказав: не знаю, самі розбирайтеся. Я поклав трубку й подумав: друг пізнається в біді. Ось тепер можна зрозуміти, як ніколи, хто твій друг, а хто не друг. Так, як поставився Володимир Бричка до нашої церкви, до наших багатодітних сімей, просто вражає. Він взяв у свою церкву три багатодітні сім'ї. Там їм дали житло, роботу, одягають, годують. Так от, ті, на кого я надіявся, не допомогли, а на кого не надіявся, допомагають. Ще коли ми були з молоддю в Малині (нас було близько 40 людей), нас так прийняли, що ми були вражені. За нас молилися щодня. І відчувається, що ти не самотній, що люди не байдужі. Ця «хунта», як кажуть, ці «бандерівці» виявилися ближчими й ріднішими, ніж ті, кого ти давно знаєш. І хоч тобі нікуди повертатися, немає свого дому, але в тебе є брати, які допоможуть. Я вдячний Богові за кожного брата, за кожну сестру з Західної і Центральної України, які протерли руку допомоги, не залишилися байдужими.

Анатолій Іванович Бескровний народився 12 червня 1959 року. Проживає в м. Красноармійську Донецької області. Одружений. Батько сімох дітей. Єпископ, пастор церкви «Благодать» м. Красноармійська, старший пресвітер Донецького об'єднання церков ХВЄ.

— Анатолію Івановичу, яка ситуація в містах Донбасу, в церквах?
— Я бачу таку проблему: розчарування жителів Донбасу. І не тільки останніми подіями, але й тим, що робила наша попередня влада, коли відкрилося, що вона обікрала народ. Кажуть: підставили, не оправдали надій. Крім того, влада, на мій погляд, на Донбасі злякалася того, що казали на Майдані. Тому віддали, просто-напросто віддали міста, боячись відповідальності: хай краще буде самостійність або Росія, аби не залишатися у складі України. На жаль, навіть деякі християни потрапили під цю спокусу. Є дуже багато просто обманутих людей.

Не все просто. Інформаційну війну, на мій погляд, Україна програла. Це питання стосується більше політиків. Але, як християнин, я скажу: люди самі несуть відповідальність за те, що їх обманюють. Якби більше вникали в Слово Боже, то, думаю, такого б не було. Видно велику різницю між тими, хто серйозно до Бога ставиться, а хто ні. В рядах ополченців багато відступників. І це проблема. Деякі, здавалося б, нормальні віруючі, але іншої думки притримуються, навіть перестали відвідувати церкву. Вони вважають, що не можна молитися за владу, країну, за єдність України. Тим не менше, я вдячний Богові, що в останній час багато людей приходить у церкву. Приходять, каються, розуміють, що їм потрібен Бог. Євангельська церква дуже серйозно працює, надаючи допомогу і переселенцям, і всім людям, які потрапили у складні обставини.

Є міста, які вже звільнені і перебувають під юрисдикцією України, і є ті, які під ДНР. Деякі ще захоплюються. Сьогодні (6 вересня — прим. ред.) незрозуміла обстановка в Дебальцево, в Докучаївську. У тих містах, які звільнені від влади ополченців, ситуація набагато краща, там набагато вільніше. Церкви працюють, зібрання відбуваються. Але, на жаль, не всі віруючі ще повернулися. Побоюються, що знову прийдуть так звані ополченці. В Донецьку, Макіївці та Горлівці зібрання відбуваються в режимі домашніх груп.

— Чому це випробування прийшло на Донбас?
— Я не буду стверджувати, що на Донбасі живуть найбільші грішники і тому тут таке відбувається. Ісус Сам казав: ви не думайте, що ті, хто загинув, грішніші за всіх. Бог це допустив — і я не знаю чому. Можливо, заснула Церква, багато гріхів, їй потрібен страх Божий, треба до Бога наближатися. Раз Бог допустив усе це своїм людям, своїм дітям, Він дасть сили все це пройти. Понад силу не дає. І просто треба все приймати, як є. І не розчаровуватися, не розбиватися, а просто в цих обставинах залишатися вірним Богу. Залишитися вірним Богу — це дуже важливо. Мене надихає місце Писання, де апостолам забороняли проповідувати і били їх, але вони не молилися про покарання тих, хто це робив. Вони просили, щоб Бог допоміг з відвагою в цих обставинах проповідувати Боже Слово. Я вважаю, що це послання для теперішньої церкви в Донбасі.

— Чи змінили ці події людей?
— З моїх спостережень, з того, що знаю, можу точно сказати, що там, де була влада ДНР, люди, чуючи тривожні новини про поразку збройних сил України, про відступ, дуже бояться і не хочуть повернення ополченців. Хоча до того більшість хотіли до Росії чи в ДНР. В таких містах, як Слов'янськ, Краматорськ сьогодні населення в страху, тому що вони відчули, що це таке. Але там, де сепаратистів не було, там небезпека є, там ставлення до них пасивне: мовляв, нічого, живуть же люди, може, і краще буде. Якось важко доходить до свідомості людей, що все-таки мир краще, ніж війна.

— Чи переживали ви щось в цей складний час, що можна назвати чудом?
— Я щодня зустрічаюся з людьми, які вимушені переселятися кудись чи поселятися тут. До речі, ми в нашому місті поселили близько 300 людей, а тисячам допомогли переїхати далі. І це було можливо тільки тому, що брати і сестри з усієї України допомагали і допомагають продуктами, і фінансами, і одягом. І я вам скажу: для кожного ця допомога — чудо, це свідчення про Бога. Ми допомагаємо навіть тим, які думають не так, як ми, тобто людям, налаштованим проросійськи. І я говорю: ось це роблять ті «бандери», якими вас так налякали. Я знаю, що вони дякують. Різні люди підходять із вдячністю, тому що Бог допомагає явно. Коли я запитую, чи ходять вони в церкву, деякі кажуть, що ні, але розуміють, що треба. Ми дуже багатьом допомагаємо, ми опікуємося ними, годуємо, забезпечуємо одягом, медикаментами. Деякі відвідують церкву і каються.

— Як можна допомогти людям в зоні АТО?
— Є свої труднощі. Звичайно, молитовна підтримка — це само собою. В нас, в Україні, і навіть в інших країнах зараз проявилася єдність Тіла Христового, єдність Церкви. Телефонують з різних регіонів, пропонують допомогу і дійсно надають її. Але дуже складно в зону АТО переправить цю допомогу. Тим не менше, ми пробуємо. Дуже часто волонтери, нерідко це християни, вивозять людей. І ось коли вони повертаються назад, ми їхні автомобілі завантажуємо продуктами харчування або ж передаємо певні фінанси. Це єдина можливість їм допомогти. Так, вони самі кажуть, що там щось забирають, але щось і залишається. Просто інших варіантів немає. Ось так працює церква у нас сьогодні. Все, що ми отримуємо, що хтось жертвує, ми переправляємо далі.

— Що ви скажете читачам на кінець нашої розмови?
— Я дуже вдячний Богові та всім братам і сестрам. Дякую за цілісність Тіла Христового. Ось воно — реальне служіння один одному, коли допомагають, не зважаючи ні на що: ні на мову, ні на національність. Я вдячний Богові, що проявилася ця допомога, підтримка: і молитовна, і фінансова, і матеріальна. Дуже-дуже дякую тим братам, сестрам, церквам, хто молиться, хто стоїть у проломі, допомагає, жертвує. Це дуже важливо. Я прямо скажу: ми б не змогли робити того, що зараз робимо, якби не було такої допомоги. Ми можемо служити тим, що нам передають. І настільки це серйозно, що навіть влада міста вражається: називають мене спасителем, розуміючи, що без нас вони нічого не змогли б зробити. Те, що через церкву Бог зараз робить в нашій місцевості – це дуже сильно, це дійсно чудо.

Я якось раніше недооцінював і не до кінця розумів, що таке мир. Хочу миру. В таких обставинах дуже хочеться миру, і по-справжньому розумієш, що таке мир.

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 3,2014