Теологія

Про передвизначення та свободу волі

Усі люди хочуть вибрати краще життя, але чи залежить краще або гірше від самої людини? Можливо, усе залежить від долі або якоїсь вищої сили? Дивлячись на людей, на їхні дії і самооцінки, не можна не дивуватися з людської непослідовності. Людина дуже настирно і з усвідомленням власної сили робить щось, а за короткий час, озираючись назад, заявляє: «Я не міг зробити нічого іншого, так склалися обставини, це було сильніше від мене...» тощо. Тобто створюється враження, що до здійснення яких-небудь дій або вчинків людина відчуває себе вільною, але коли вчинить дію, не хоче або не може визнати цей вчинок за свій. Можливо, люди просто не хочуть відповідати за свої дії, тому їм легше оголосити, що вони зробили їх зі стороннього примусу?

Щодо спасіння, віри в Бога й життя вічного люди також часто говорять: я хотів би вірити в Бога, але не можу; я хочу покаятися, але, напевно, Бог не дає мені покаяння; я був би радий отримати життя вічне, але, можливо, я не призначений до нього. Яким є у Священному Писанні співвідношення Божого призначення або, як іноді кажуть, передвизначення і людської свободи? Чи можна поєднати Божественну волю, яка завжди й у всьому виконується з абсолютною точністю, з норовливістю і непередбачуваністю людських учинків? Це важливе питання повинно показати — чи людина відповідає за свої вчинки чи, коли все залежить від Бога й у всьому виконується Його воля, від людини нічого не залежить, а отже, з неї й спитати нічого не можна?

Суверенність Бога і свобода людини

Головна трудність у пошуку гармонії між передвизначенням і свободою полягає в обмеженому розумінні природи Бога. Деякі люди і євангельські групи особливо сильно підкреслюють суверенність Бога і Його абсолютну незалежність від людини. Дійсно, Писання свідчить про Бога як про верховного і не залежного ні від кого і ні від чого Володаря, від обличчя Якого тікає небо і земля (див. Об. 20:11) і при наближенні Якого тремтить усе творіння (див. Пс. 143:5) і замовкають усі вуста (див. Йов. 40:4). Ані людина, ні ангели, ні жодна інша істота у Всесвіті не може опиратися Богові й нав’язати Йому свою волю або запропонувати Йому своє рішення. Бог нікому нічого не винен і ні перед ким не звітує за Свої дії. Це настільки очевидна істина, що навіть ті, що не знають Бога, легко з нею погодяться.

З іншого боку, Писання показує Бога не тільки як Верховного Володаря, але й як люблячого Отця (див. Іс. 63:16), Який бажає мати вільних дітей, що приходять до Нього не з примусу, а за добровільним покликом серця (див. Мт. 11:28). Свобода складає першооснову будь-якої особи, і це найфундаментальніша властивість самої Божественної сутності. Неможливо уявити собі творчий розумовий процес без свободи вибору й оцінки варіантів, немає вищих проявів емоцій без свободи. Наприклад, любов як потреба перетворюється в понуру звичку або прихильність. Тим більше неможливе існування волі як такої без свободи вибору, бо воля тільки тоді є волею, коли вона реально вибирає між одним та іншим. Отже, створивши людину вільною, Бог тим самим уподібнив її до Себе і в багатьох інших, вторинних аспектах.

Але, подарувавши людині свободу, Бог таким чином уже обмежив Себе, бо якщо людина справді вільна, то тоді Бог не управляє нею, а це значить, що суверенність Божа обмежена людським вибором. Тобто суверенність вже не є абсолютною незалежністю! Таким чином, здається, що поняття суверенності Бога й реальної свободи людини супе­речать одне одному. Але це зовсім не так.

Така суперечність виникає тільки при неправильно усвідомленій суверенності як абсолютної необмеженості Бога. Писання ж показує Бога, Який обмежив Себе Своєю ж моральною природою. Хоча Бог як суверенний Володар може абсолютно все, Він ніколи не вчинить так, щоб порушити Свої закони або принципи (див. Пс. 88:15) або піти проти Своєї моральної сутності (див. Євр. 6:18). Як справедливий Суддя — Він не може вчинити несправедливо, як вища Святість, — Він не може вчинити гріха (див. Ав. 1:13), як найбільше добро — Він не може творити зло (див. Як. 1:13). Це тільки деякі приклади самообмеження Бога. Тобто правильно усвідомлена суверенність допускає й навіть передбачає, що Бог може обмежити Свою владу свободою людини.

Отже, Бог управляє світом не як повелитель роботів, які беззастережно виконують його накази. У такому разі досягнення й помилки роботів — це досягнення й помилки господаря, і тоді Бог відповідальний не тільки за добро, але й за зло у Всесвіті. Та Бог виконує свої плани не нав’язуючи Своєї волі, а передбачаючи наперед вільні дії людини й реагуючи на них так, щоб урешті-решт досягти поставленої мети.

Справедливість Божа не може карати або заохочувати людину, якщо вона не мала можливості вибирати. Відсутність вибору звільняє від відповідальності за нього, а значить, від покарання або нагороди. Справедливість Божа не покарає людину, яка не одержала спасіння, якщо спасіння залежало тільки від Божественного обрання. Так само вона не може допустити, щоб любов Божа довільно врятувала одну людину й не врятувала іншу (див. 1М. 18:25).

Таким чином, пояснюючи обрання Боже й людську відповідальність, треба завжди гармонійно поєднувати суверенність Божу та Його справедливість, і єдиний спосіб зробити це — уявити, що Бог схотів обмежити Себе, створивши людину зі свободою волі, і не дозволяє ніякій духовній силі, у тому числі й Собі, віднімати в людини цю волю.

Історія передвизначення й вільного обрання

Практично у всіх стародавніх народів, як, власне, і в сучасних людей, твердо зберігалася віра в долю, фатум і тому подібні невідворотні прояви сили згори, які управляють людьми, героями й навіть богами, не зважаючи на їхню волю й бажання.

Ранньохристиянські мислителі, на противагу світській, греко-римській філософії, ніколи не наголошував на приреченості людських вчинків, постійно вказуючи на два шляхи й на свободу людини обрати шлях добра й світла.

Знаменитий проповідник IV століття Іван Золотоустий залишив цілу книгу, яку назвав «Про долю і Провидіння», де критикує язичницькі уявлення про долю, що проникли в християнство: «Бог сказав «якщо хочете» і «якщо не хочете», роблячи нас панами чесноти й вади, і кладучи це в залежність від нашого способу думок…»

Першим почав учити про передвизначення святих, яке здійснюється в людях незалежно від їхньої волі й бажання, впливовий африканський єпископ початку V століття Августин, сперечаючись із вченим ченцем Пелагієм. Августин виявився найвпливовішим богословом, що сформував західноєвропейську традицію, яка в епоху Реформації вилилася в струнке вчення, гранично логічно й послідовно сформульоване в Женевській академії учнями Жана Кальвіна. У цьому вченні все залежить винятково від Бога і Його благодаті. Візантійська ж традиція, що восторжествувала у Східній Європі, постійно підкреслювала синергізм, тобто спільну працю Божої благодаті й свободи людської волі. Уявлення про подвійне передвизначення, якого дотримувалася більшість протестантів, указувало, що Бог за Своєю суверенною волею деяких людей вибрав до спасіння, а деяких до загибелі — і люди не мають права навіть поставити запитання: чому це так, бо люди тільки «глина в руках Творця», який робить з ними те, що Йому заманеться.

Послідовний розвиток цих поглядів привів до уявлення, що Бог зумовив гріхопадіння. Кальвін категорично відстоював цю позицію і ставив риторичне запитання: «Як трапилося, що падіння Адама безповоротно захопило за собою в погибель стільки людей разом з їхніми дітьми, якщо це не було бажане Богові»? І хоча деякі послідовники Кальвіна навчали, що передвизначення почало діяти тільки після гріхопадіння, такий погляд обмежував суверенність Божу й приводив до внутрішньої суперечності кальвінізму.

Але якщо все здійснюється з визначальної й такої, що не допускає жодних відхилень, волі Божої, то Бог стає джерелом зла й головним грішником у Всесвіті! Оскільки такий висновок прямо суперечить образові Бога, який представлений у Біблії (див. Пс. 5:5), то в кальвінізмі з початку XVII століття виник рух, що одержав назву армініанства. Воно відкинуло поняття «безумовне обрання», а почало дотримуватися біблійної концепції Бога, Який надав реальну свободу деяким істотам, котрі згрішили з власної волі, викликавши тим самим до життя зло. Обрання Боже в такому розумінні засновано не на суверенній волі Божій, а на Його передбаченні майбутнього, зокрема на передбаченні відповіді людини на Божий заклик.

Ортодоксальні кальвіністи на Дортському (Дортрехтському) соборі 1619 року засудили армініанство й виробили п’ять основних принципів кальвінізму, яких дотепер дотримується більшість протестантів Західної Європи й Америки. У короткому викладі вони виглядають так:

1. Повна порочність людини, тобто вона нічого не може зробити для свого спасіння через свою гріховність.

2. Безумовне обрання, тобто людина обирається Богом без жодних на те підстав і умов з боку самої людини.

3. Обмежене відкуплення, тобто Христос помер тільки за вибраних, а не за всіх людей.

4. Непереборна благодать, тобто якщо людина вибрана для спасіння, вона не може чинити опір Святому Духу й не бути спасенною.

5. Вічна безпека, або постійність святих, тобто одного разу спасенний — спасенний назавжди й не може загинути за жодних обставин.

Біблійний погляд на обрання й передвизначення

Хоча Біблія не відкриває до кінця таємниці Божого обрання, вона все ж таки цілком певно вказує: «Бо кого Він (Бог) передбачив, тих і призначив (в деяких перекладах: тих наперед і призначив), щоб були подібні до образу Сина Його» (Рим. 8:29). Тобто передвизначення або призначення наперед, яким Бог виділяє деяких людей із загальної маси і потім трудиться над їхнім спасінням, засноване не на Його суверенному виборі, а на Його попередньому знанні. Тому Павло не написав: «Кого Він захотів, тих і призначив ...», а написав: «...Кого Він передбачив, тих і призначив...»

Поняття «передбачення» означає, що Бог знає все наперед, до того, як воно відбулося, і знання це має абсолютну достовірність, тобто це абсолютно непогрішний прогноз із стовідсотковою точністю. Бог, знаючи абсолютно всі чинники, абсолютно всі бажання й дії кожної людини ще до того, як ця людина народилася, ще до створення світу, підготував Свої дії у відповідь так, щоб виконати оголошений Ним передвічний план домобудівництва Церкви Христової (див. Еф. 1:4). Тобто Бог обирає тих, про кого Йому достовірно відомо, що вони приймуть Христа, і при цьому важливо зауважити, що немає жодного біблійного тексту, який би вказував, що Бог передбачив когось до вічної загибелі, навіть знаючи, що він не прийме Христа.

Безумовне обрання припускає, що немає ніякої причини для обрання, яка є в людині. При такому підході Богові ніби байдуже, кого обирати — людей із синіми очима чи з карими, розумних чи немудрих, добрих чи поганих, високоморальних подвижників чи закінчених негідників. Але як бути тоді із справедливістю Божою? Якби всі люди були однакові, то справедливість не порушувалася б при випадковому виборі. Із десяти абсолютно однакових ложок все одно, яку вибрати... Але люди не однотипні гвинтики, що сходять з конвеєра, вони вирізняються не тільки зовні, але в кожного є свій характер, свої погляди й особливості.

Якщо Бог абсолютно не дивиться на те, яка людина, то як пояснити заяву Священного Писання: «...але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії. 10:35)? Якщо Богові байдуже, як людина ставиться до Нього, то Йому повинен бути однаково приємний і той, хто боїться Його, і той, хто зневажає Його, але виявляється Бог обирає тільки тих, про кого Він знає, що вони люблять Його (див. Дії 13:22; 1 Сам. 13:14). «Ти (Боже) вивідуєш серце й любиш щирість» (1Хр. 29:17), — говорить Давид у своїй молитві, а Премудрість Божа додає: «Я кохаю всіх тих, хто кохає Мене, хто ж шукає мене — Мене знайде!» (Пр. 8:17). Із цих віршів ясно, що Богові не байдуже, кого обирати.

Багато біблійних текстів підкреслюють факт обрання Божого і нічого не говорять про внутрішні причини або підставу для такого обрання. Це призводить до того, що деякі люди вважають, що причина обрання лежить тільки в Богові, а не в людині, але придивімося до цих текстів більш уважно. Ісус сказав: «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Ів. 6:44). А як і кого притягує Отець Небесний? Ісус пізніше пояснює: «І, як буду піднесений із землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). Тобто якби не було жертви Христа, то ніхто не був би притягнутий до Отця, але після Голгофи Господь притягує всіх.

«...Бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, щоб позосталась постанова Божа у вибранні не від учинків, але від Того, хто кличе, — сказано їй: «Більший служитиме меншому», як і написано: «Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів» (Рим. 9:11-13). Читаючи такі рядки, здається, що життя Якова та Ісава залежало тільки від Бога, але, вивчаючи Писання (1М. 25-33), стає зрозуміло, що хоча діла й одного й другого брата були однаково недобрі перед Богом, але їхнє ставлення до Господа було різним. Ісаву було чуже духовне життя, він був байдужим до Бога свого батька Ісаака, первородства й такого іншого. Яків, навпаки, — прагнув до Бога й до пізнання волі Його, і Бог, бачивши майбутнє ставлення до Нього й одного, й іншого брата та їхню віру (і невірство), ще до їхнього народження вибрав того, хто був готовий до смерті боротися (див. 1М. 32:24-30) для того, щоб отримати Божі благословення. Про це ж говорив Ісус: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас» (Ів. 15:16). А чому Він вибрав саме цих? Невже Йому було байдуже, кого обирати? Ні, Ісус сказав: «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю його» (Ів. 14:21). Тобто Отець Небесний полюбить того, кого Він наперед бачитиме як такого, хто любить Сина Його.

Також написано: «Бо то Бог викликає у вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Вирвана з контексту, ця фраза створює враження, що дії, що чинить людина і навіть її бажання залежать не від самої людини, а від Бога. Але значення стає зрозумілішим, якщо прочитати початок цього звернення Павла: «...зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає у вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:12-13). Якщо всі наші бажання й дії справді залежать тільки від Бога, то який сенс пропонувати нам уважно здійснювати своє спасіння? При такому розумінні фраза, що показує причинно-наслідковий зв’язок, втрачає будь-яке значення. Але Павло ясно говорить, що причина того, що треба поводитись у житті обачно, полягає в тому, що в нашому серці Бог проводить якісь хотіння й дії. У цьому серці з’являються також спонуки й бажання, що витікають із гріховного тіла, навіяні сатаною і світом гріха, і завдання кожного віруючого — зробити правильний вибір у цих бажаннях і поводитись згідно з тим, що хоче Бог, а не світ.

Ще написано: «І всі ті, хто призначений був у життя вічне, увірували» (Дії. 13:48). У цих словах явно звучить нотка фаталізму й неминучості долі: слухали слово Боже всі, але увірували тільки ті, хто був призначений якоюсь силою згори. Чому один виявився вартим, а інший невартим спасіння? Дух Святий тут же відкриває причину, якщо не виривати текст із загальної оповіді, а читати Біблію так, як вона написана. «Тоді Павло та Варнава мужньо промовили: «До вас перших потрібно було говорити Слово Боже; та коли ви його відкидаєте, а себе вважаєте за недостойних вічного життя, то ось до поган ми звертаємось» (Дії. 13:46). Значить, юдеї, до яких було звернене Слово Господнє, самі себе зробили не вартими вічного життя. Не Бог зробив їх не вартими, і не вина Бога в тому, що вони виявилися не передбаченими, а дії і воля самих людей.

І ще один текст, що часто викликає збентеження: «Отож, кого хоче (Бог) — Він милує, і кого хоче — ожорсточує. Чи гончар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть?» (Рим. 9:18,21). У цьому уривку демонструється верховна влада Бога, але Павло не дає тут відповіді на запитання: «Чому Бог одного милує, а іншого робить жорстоким?» Але продовжуючи міркування про те, що Бог має владу робити те, що Йому заманеться, Павло вказує, що Бог дивиться на людей не як на пасивні предмети, а залучає їх до співпраці і пропонує змінити своє становище: «А у великому домі знаходиться посуд не тільки золотий та срібний, але й дерев’яний та глиняний, і одні посудини на честь, а інші на нечесть. Отож, хто від цього очистить себе, буде посуд на честь, освячений, потрібний Володареві, приготований на всяке добре діло» (2 Тим. 2:20-21). Тобто для людей є унікальна можливість, на відміну від бездушних предметів, — із посудини для низького вживання стати посудиною на честь, для почесного вживання.

Таким чином, ґрунтуючись на словах Ісуса Христа: «Хто увірує й охреститься, — буде спасенний, а хто не увірує — засуджений буде» (Мр. 16:16) і на численних прикладах віри, залишених на сторінках Священного Писання, можна з упевненістю сказати, що Бог обирає до спасіння не будь-яку людину, а тільки того, хто вірою відповість на заклик Христа.

Тому обрання не безумовне! Воно обумовлене вірою людини, яку Бог передбачає від вічності.

Сергій САННІКОВ,
"Благовісник", 3,2012