Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Свідчення

Промоленi стiни монастиря-тюрми

Євангелізаційна робота в Сокальській колонії почалася на початку 90-их. Це особлива колонія — в ній відбували покарання найнебезпечніші рецидивісти. Та ще особлива вона тим, що за часів Радянської влади цю колонію розмістили у приміщенні колишнього монастиря. Можливо, саме ці промолені стіни спонукували в’язнів замислюватися над сенсом життя і звертатися з молитвами до Бога, якого вони відкидали усім своїм життям.

У 1991 році там відбулося перше хрещення. А потім настало затишшя, хоча євангелісти проповідували, співали, свідчили, закликали людей до спасіння. Та з 1997 і дотепер майже щороку в колонії відбуваються хрещення – непримиренні рецидивісти, яких вже «списало» суспільство, дають обітницю Богові чистого сумління.

З теплом у голосі згадують колишні в’язні тих братів, які зробили великий внесок у цю працю. Зокрема, Михайла Паночка, Івана Сільчука, Ярослава Крису, Василя Боєчка, Володимира Макарука, Зіновія Олексюка та інших, яких Бог покликав служити особливій категорії грішників — рецидивістам.

Пропонуємо вашій увазі свідчення Василя РОМАНЬКА, який також відбував покарання в місцях позбавлення волі у Сокалі, де й знайшов істинну свободу, яку може дати лише Господь.

До 12 років я жив легким та безтурботним життям. Батьки, особливо мама, дуже любили мене. Але мама раптом тяжко захворіла й померла. Її смерть стала для мене великою втратою. Я одразу ж відчув дефіцит любові і почав шукати заповнення цієї порожнечі, що виникла у моєму житті. Своєрідне забуття я отримував у спілкуванні з друзями, але компанія, в яку я потрапив, була не зовсім позитивною. Вулиця вабила мене, я проводив там більшу частину свого часу, бувало, що навіть втікав із дому. Згодом навчився красти і через деякий час потрапив за ґрати, в колонію для неповнолітніх злочинців. Щоб якось вижити в колонії, я прийняв її закони, почав жити за «поняттями» — і це було не на користь мені. Колонія не виправила мене, а, навпаки, зробила більш жорстоким. Моє життя покотилося в самісіньку прірву, але я не помічав того, бо кримінальні «дахи» засліплювали мій розум. У 24 роки я вже був визнаним особливо небезпечним рецидивістом. До тюрми я ставився як до веселих пригод, та й провів там немало часу — аж 18 років з короткими перервами, коли виходив на волю і скоював черговий злочин.

Та кожен, навіть найзлісніший рецидивіст, з роками починає розуміти, що втрачає важливі життєві перспективи.

Одного разу в Сокалі, де я відбував останній строк ув’язнення — 7 років, звернув увагу на старого в’язня, який, тримаючись за стіну, пробирався до туалету. В ту мить у моєму серці все запротестувало: невже я народжений для того, щоб обтирати тюремні стіни? Невже помру, як якась тварина, і на тому — все! Мені 32, я — наркоман, життя стало гірким. Невже людина народжена для того, щоб забруднитися у болото беззаконня і згнити? «Боже, — волало моє втомлене серце, — якщо Ти є, поможи!» І Він не забарився, бо так любить нас, що віддав Свого Сина навіть за найзлісніших рецидивістів.

Наступного дня я передусім почав готувати наркотик для себе і своїх друзів, але перша спроба була невдалою. Друзі розсердилися, але згодом знайшли ще мак — і я почав наново. Коли все було майже готове, склянка впала на землю. Таке сталося зі мною вперше. Якимсь чином я зрозумів, що тут не відбулося без Божого втручання.

У той же вечір Господь подарував мені знайомство з одним віруючим, який у зоні прийняв Христа. З того часу я почав читати Новий Заповіт, який мені подарував цей чоловік. Але ті знання, які я отримував, лише надимали мене, бо я ще не мав тоді в серці Божої любові до людей. Зі мною в одній камері сидів кришнаїт, який постійно читав Бхагаватгіту. І ми часто сперечалися з ним. Я доводив істинність Біблії, а він заперечував це. Одного разу, розлютившись, цей чоловік вдарив мене ножем у висок. Я відчув, як кров б’є з виска, а не зміг обтерти її, бо рука не рухалася. Спробував поворушити лівою ногою, але вона також не слухалася. Згодом вже у санчастині я зрозумів, що ліва частина мого тіла паралізована. У той час я ставив багато запитань Богові про те, чому так сталося, чому Він залишив мене жити. Відповіді отримав не одразу. Але це був час, коли любов Божа глибоко відкривалася мені.

Минуло півроку. Я все ще не відчував лівої частини свого тіла. Коли я читав про те, як Господь зціляв людей, особливо сухорукого, мені наверталися сльози на очі. Але щось мені заважало просити про зцілення і отримати його.

Одного разу нас відвідали брати з Луцька. У той день їх дуже довго затримали на пропускному пункті, і в них замість двох годин спілкування з нами залишилося десь півгодини. Я сидів осторонь, підтримуючи нерухому руку, і мимоволі заздрив радості братів. Та раптом до мене підійшов один з братів, почав запитувати про мій духовний стан. Я зізнався, що ще маю гріхи і не можу звільнитися від них, щось наче стримує мене. Тоді брат запитав, чи не мав я справу з окультизмом, спіритизмом, чи контактував з екстрасенсами і ворожками. І тоді я розповів йому те, що довго тримав у собі і що дуже гнітило мене. Одного разу до мене підійшла ворожка і сказала, що мене звуть Василь і в мене померла мама. А потім, поглянувши на праву руку, додала, що мене чекає казенний дім, де мене поранять, я буду паралізованим, стану гомосексуалістом і помру від СНІДу. Я тоді пропустив її слова мимо вух, але коли мене паралізувало, я пригадав ці слова і дуже довго роздумував над ними, намагаючись пригадати, що ще має трапитися зі мною. Коли я хотів помолитися, то перед моїми очима поставав образ цієї циганки — і я не міг молитися.

Коли я переповів братові те, що мені сказала ворожка, то приховав двоє останніх її передбачень, бо говорити у в’язниці про те, що ти станеш гомосексуалістом було небезпечно. Він, вислухавши мене, запитав: «А що далі?» Я відповів, що це все, але він-таки змусив мене розповісти все до кінця, переконуючи, що не можна залишати дияволу жодного доступу в серце. Ці останні слова мені було дуже важко проказати, але коли я все розповів, наче брила звалилася з серця. Після щирої сповіді брати поклали на мене руки і почали молитися. Раптом на мене зійшла неймовірна сила, я відчув, що Господь з нами. Після молитви мені чомусь стало соромно за свої сльози, і я швидко подякував братам, попрощався з ними і пішов до своєї камери. Коли пройшов півкоридора, то до мене дійшло, що я можу йти, не відчуваючи жодних обмежень. Господь зцілив мене! Мій сором зник, як і не було. Я повернувся до братів і засвідчив, що здоровий. Тепер настав їхній час плакати. Ми всі разом щиро дякували Богові за Його милість, виявлену мені.

Згодом я отримав хрещення Духом Святим. А потім у зоні почалося пробудження. Ми почали з братами самі збиратися, читати Біблію і молитися. Так утворилася наша тюремна церква, в яку входили Михайло Шевченко, Петро Єфименко, Славік Федічев та інші. Потім ми почали приносити плід — за рік близько 10 людей наверталося до Господа. Я приймав хрещення у 1997 році, до того часу у в’язниці було лише одне хрещення — у 1991. А після того майже щороку у в’язниці хрестили людей.

Через рік після звільнення з в’язниці, з якої вийшов 15 листопада 2001 року, я одружився. Бог дав мені чудову дружину і чотирьох дітей. Зараз ми чекаємо ще одну дитину. Я втішений, що Господь дає мені можливість трудитися для Нього. Ми проповідуємо в різних місцях, були на Уралі й у Білорусі, а також в різних місцях України. Один чоловік, коли я готувався до чергової поїздки в Конотоп, мені дорікнув, що я рідко буваю вдома. І я поставив це питання перед Богом. Просив, щоб Він дав мені підтвердження, що саме Господь мене спонукує це робити. І справді, ця поїздка була по-особливому благословенною. Люди наверталися до Господа. Навіть після зібрання один чоловік виявив бажання покаятися перед Богом. Також ми започаткували візити в місцеву колонію, де покаялося троє чоловік. Нас туди впустили навіть без документів, просто запитали, хто ми такі, а ми відповіли, що християни. А наступного дня на зібранні один з місцевих братів, який почув наше свідчення про відвідування колонії, виявив бажання продовжувати там працю. Це було для мене чудовим свідченням Божої милості.

Моя дружина мене благословляє на служіння. Коли ми тільки одружилися, їй був 31 рік, і вона чомусь дуже болюче переживала мої постійні від’їзди. Їй хотілося, щоб я завжди був поруч. Разом з тим, коли до мене надходило якесь прохання від братів із тюрми, я міг запросто вигребти вдома всі запаси продуктів і відвезти їм. Дружині, тепер я розумію, було дуже важко зрозуміти це, навіть якщо я казав, що Бог нам обов’язково поверне, бо даючи тому, хто потребує, ми даємо в борг Богові. І справді, Бог не залишав нас, хоча сумнів іноді виникав і в мене самого. Одного разу, після чергового відвідування тюрми, куди я відвіз продукти, я почав вагатися і запитувати в Бога: «Господи, може, я неправильно роблю, покажи, як правильно». А наступного ранку до нас у дім приїхали іноземці і привезли нам багато різних продуктів. Це було підбадьоренням для нас!

Був ще один дивний випадок. Одного разу я планував вирушити в чергову поїздку. Дружина, яка, звичайно, була стомлена постійною турботою про дітей, стримувала мене, кажучи, що спочатку треба зробити ремонт в кухні. Я тоді в якомусь пориві відповів: «Бог мене використовує там, де я можу принести максимальний плід. А якщо потрібен ремонт у кухні, то Бог використає ту людину, яка може максимально викластися саме в цій справі». Ці слова не переконали дружину. Але через деякий час прийшов до мене мій товариш Вітя і сказав: «Вася, я бачу, що тобі в кухні ремонт треба зробити. А в мене багато матеріалів залишилося. Я тобі зроблю ремонт безкоштовно». І, справді, цей брат зробив нам ремонт, що стало ще одним знаменням для моєї дружини. Тепер, коли в нас четверо дітей і набагато більше клопотів та роботи по дому, вона легше відпускає мене, ніж тоді, коли у нас була одна дитина. І я тепер можу служити навіть більше, ніж колись, за це я вдячний і Богові, і своїй дружині.

с. Соснівка, Львівська обл.

"Благовісник", 4,2010

Зустріч колишніх увязнених


Друге хрещення (1997 р.) у сокальській тюрмі. Василь Романько стоїть третій справа.


Ярослав Криса роздає подарунки у молитовній кімнаті тюрми

Українська християнська поезія