Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Свідчення

Мос життя — служiння Господу!

Я народився в 1975 році в номінальній мусульманській сім’ї. Мої батьки виконували мусульманські традиції, але я не надавав цьому жодного значення. Жив своїм життям, навчався в радянській школі, серйозно займався спортом. Потім було училище, армія, робота на фарфоровому заводі. Тоді вже Радянський Союз розвалився і довкола було безліч беззаконня. Я, як і всі, крав посуд. Щоб бути самостійним, відкрив свій бізнес. Спочатку мав дискоклуб, який влада закрила через серйозну бійку, згодом почав займатися торгівлею.

Азамат Садиков

Мій батько помер рано, і я, як старший, був змушений взяти всю відповідальність за сім’ю на себе. Але я був дуже жорстоким щодо своїх братів і всіх, хто мене оточував.

Потім моя мама і сестра увірували. Але першою до Бога прийшла бабуся. Це сталося так. Бабусин сусід був християнином. Вона захворіла і вже вирішила, що помре (в нашому роду діяло прокляття, майже щороку помирав хтось із родичів). При зустрічі з сусідом вона зізналася йому, що має скоро померти. А він їй відповів, що вона не помре, бо в Бога є для неї план. Він запропонував їй помолитися, і вона погодилася. Після цієї молитви бабуся одразу ж отримала зцілення. Це також стало поштовхом до того, що вона навернулася до живого Бога. Потім захворіла моя сестра, і мама послала її жити до бабусі. І там моя сестра також увірувала. Згодом увірувала й мама.

Я не розумів їх, вважав себе мусульманином, хоча ніколи не читав Корану і не ходив у мечеть. Я називав християн безбожниками (кофірі), хоча про це мені тепер смішно згадувати, бо безбожником був я. Я боявся підійти до Бога, тому що знав, що мої вчинки не відповідають вчинкам віруючої людини. Через рік мій бізнес прогорів, мене підставили, підсунувши поганий товар на велику суму. Я повністю збанкротував, заліз у борги. Був у депресії, не бачачи виходу з глухого кута, куди завело мене життя, вирішив вбити себе. Почав планувати, як це краще зробити. В такому стані я одного разу увійшов додому і побачив, що мої родичі стоять на колінах із заплющеними очима. Вони зверталися до Ісуса. Я також схилився на коліна і сказав, що якщо Ісус Христос — Бог, то хай Він відкриється мені, як відкрився моїм родичам. Під час молитви я побачив видіння (точно знаю, що очі мої в ту мить були заплющені) — побачив відкрите небо, як картину, і почув слова: «Ще більше тобі покажу!» Молитва закінчилась, а я все стояв на колінах і не хотів розплющувати очей, мені було так добре і радісно.

Потім я прийняв Ісуса Христа, мені подарували Новий Заповіт (по-узбецьки Інжил). Це був 1998 рік. Півтора місяця я не виходив з дому, читав Слово Боже. Дух Святий зійшов і викривав мої гріхи, я плакав і каявся. Навіть їсти не хотілося. Це була перша щира любов до Бога. Коли Бог і Його Слово відкрилися мені, то я не хотів виходити з дому, побоюючись порушити те, що отримав. Я боявся зробити щось неправильно, але мама повчала мене, спрямовувала, підтримувала, кажучи, що не завжди ж я буду вдома сидіти. Згодом мене запросили допомогти у будівництві дому молитви. Я був дуже щасливий, з радістю допомагав, неначе літав. Через деякий час мене запросили на високооплачувану роботу в Самарканд з реставрації старовинних споруд.

…Моє весілля було вже християнським. У нас є така традиція: кому я допомагав раніше, вони віддячували мені в день мого весілля. Один родич хотів купити спиртне, але я молився, щоб не було нічого нечистого. Бог все так і влаштував — саме в той час не було спиртного в продажу. Після нашого весілля всі дізналися, що ми християни, бо вінчали нас у домі молитви. До того ніхто не знав, де буде відбуватися шлюб, бо я їхав попереду, а всі гості ескортом позаду. Коли ми зупинилися біля дому молитви, всі були неймовірно здивовані. Відтоді почалися гоніння. Багато хто обурився, що нас вінчали не в мечеті.

Ми з дружиною прийняли водне хрещення, після якого мій тесть дуже повстав. Він казав, що краще б видав доньку заміж на останнього алкоголіка, ніж за мене. Це було сильним приниженням для мене як для чоловіка, але я зніс це, навіть сам собі дивувався. Моя теща плакала, тому що думала, що після цього за мусульманською традицією я прожену дружину, але я ще більше проявляв любові до неї. Тепер у нас п’ятеро дітей.

Потім мене направили на тримісячні курси навчання в міжнародний біблійний коледж в Токмак (Киргизстан). Я погано розумів російську, тому майже місяць не міг сприйняти того, про що там говорили. Почав молитися і просити Господа, щоб Він дав мені здатність розуміти російську. І Бог мені сказав, щоб я почав читати Біблію російською. Я почав одразу ж її читати і все розумів. Потім став думати і навіть молитися російською мовою. Це було чудо Господнє. Коли повернувся в Самарканд, то вирішив, що в мене вдома відбуватимуться служіння. В ХІХ столітті в нашому місті була велика християнська церква, але після жорстокого гоніння християн тут залишилося дуже мало. Я почав молитися і думати, як краще донести узбекам вістку про Ісуса. Згодом зробив прибудову до будинку — спеціальний зал для зібрань. Спочатку туди в гості прийшли наші родичі. Ми з дружиною проповідували їм, але вони не прийняли наших слів і зі співчуттям до нас залишили наш дім. Щодня до нас хтось приходив. Згодом на ці служіння збиралося близько 40 людей. Наші служіння відбувалося нелегально, оскільки в нашій країні заборонено проводити християнські зібрання вдома. Але я продовжував проводити ці зібрання, тому що Бог мені дав велику любов до узбецького народу (сам я за національністю іранець).

Я почав їздити по селищах (кишлаках) з Доброю Новиною, але в нас немає можливості проводити євангелізації. Тому я їздив у гості. Одного разу ми поїхали в гості до однієї сім’ї, довго спілкувалися з ними і тої ж ночі я охрестив їх. Найбільше чудо, коли я бачу, як відкриваються людські серця — і люди отримують віру в Ісуса Христа.

Одного разу я приїхав в один кишлак, де були віруючі. Ми провели благословенне зібрання, була гаряча молитва, люди каялися, зцілялися. Я провів хліболамання, і ми з дружиною залишилися там ночувати. Але одна жінка донесла на мене в СНБ (служба безпеки). Під виглядом простих людей, які цікавляться Богом, прийшло двоє чоловіків і почали задавати мені різні запитання на духовні теми. За кілька хвилин після їхнього приходу прийшли три групи міліціонерів, які нібито мали заарештувати тих двох людей як злодіїв, і мене забрали також, начебто я був з ними. Такий сценарій вони розробили для мого арешту.

Мене посадили в камеру. О другій годині ночі повели на допит, який тривав до п’ятої ранку. Хоча мені погрожували, всередині мене був мир. Я написав їм пояснюючу як свідчення про те, як увірував. Слідчий прочитав її і одразу ж розірвав, вимагаючи, щоб не писав так. Він хотів, щоб я написав, ніби обіцяв гроші тим, хто повірив. Але це ж було неправдою, як я міг таке написати!

Потім мене повезли в Самарканд, в центр СНБ. Мене допитували декілька людей, задавали різні запитання, але я спокійно відповідав на кожне з них. Я сам дивувався, як легко мені давалися всі ці відповіді. Згадав про те, як Христос сказав, що коли поведуть вас перед правителів, то не думайте про те, що вам відповідати, бо дух Святий відповість через вас сам. Вони хотіли мене бити, але не могли, Бог не допустив. Потім я ще дві години розмовляв віч-на-віч з одним старшим слідчим (ми з ним вели діалог російською мовою). Наприкінці розмови він сказав, що знає про християн тільки хороше. Я пообіцяв окремо помолитися за нього: прямо в кабінеті став на коліна і благословляв цього слідчого. Потім він мене підняв з колін, потиснув руку, подякував і відпустив, порадивши, щоб ми проводили наші зібрання відповідно до існуючих законів Узбекистану.

На жаль, я змушений був припинити проводити зібрання у своєму домі. Мою маму засудили за те, що ці зібрання відбувалися в нашому домі. Присудили великий штраф. Згодом я був змушений продати цей дім.

Існуюча влада не хоче, щоб народ дізнався про істинного Бога. Хоча Узбекистан офіційно вважається демократичною державою, влада сприяє лише розвитку ісламу, забороняючи християнство. Але Бог дає нам мудрість як донести Євангелію грішникам, що гинуть. Тепер я хочу отримати офіційну духовну освіту, це дуже допоможе в проповіді Євангелії в Узбекистані. Перед Богом це ніщо, але влада вимагає цього. У нас були випадки фізичної розправи над служителями, але я повністю присвятив своє життя Господу і вирішив бути готовим до всього. Я вже не належу собі. Христос — наше життя, сенс та перемога. Моє життя — служіння Господу. Якщо помремо, то для Христа, а якщо будемо жити, то також для Нього. Як угодно Богові.

Азамат САДИКОВ,
Узбекистан,
"Благовісник", 2,2009

 

 

Українська християнська поезія