Свідчення

"Смерть мучеників — насіння для церкви"

Я народилася в місті Чхон Джин у Північній Кореї, де прожила близько 50 років. У 1996 році я змогла разом із сином еммігрувати в Південну Корею.

Я виросла в Північній Кореї і жила, не знаючи Бога. Нізащо я була засуджена до страти, потім помилувана і засуджена на довічні роботи в концтаборі. Там я зустрілася з християнами, що піддаються жахливим катуванням, і хочу розповісти про їхнє життя.

Оскільки я закінчила економічний факультет в інституті імені Кім Ір Сена, то в концтаборі мене призначили на роботу у фінансовий відділ. Через специфіку своєї роботи я могла вільно ходити по території концтабору і бувати в різних його місцях.

Одного разу мене викликав начальник і дуже серйозно сказав: «Відсьогодні ти будеш працювати на особливому заводі, де зібралися божевільні недоумки. Ці психічно хворі ідіоти не вірять у партію і нашого вождя Кім Чен Іра, а вірять у Бога, тому будь насторожі, коли підеш туди. І ні в якому разі не дивися в їхні очі, а то й ти ще повіриш, як вони, у Бога. Але, зауваж, у той день, коли я про це довідаюся, твоє життя відразу закінчиться».

Коли я побачила тих людей, то дуже злякалася і здивувалася, тому що вони не були схожі на людей. Вони працювали біля розпеченої печі з температурою вище 1500 градусів, і я подумала, що це збіговисько якихось тварин, зрештою, якихось інопланетян, але ні в якому разі не людей. У них на головах не було волосся, обличчя — подібні до черепа, усі цілком беззубі. І коли вони рухалися, то були схожі на притиснутих до землі карликів.

Я підійшла ближче до них і була вражена. Усі ці люди прибули в концтабір здоровими, нормального зросту людьми, але через 16-18 годин щоденної пекельної роботи без їжі і відпочинку, через температуру і постійні знущання і катування їхній хребет розм’якшився, зігнувся, у результаті чого з’явився горб. В усіх, хто був на цьому заводі, були знівечені тіла, усі вони стали виродками. Я думаю, що якщо людину покласти під прес і придавити, то й тоді не вийшло б того, у кого вони перетворилися. До них постійно підходили наглядачі і не віддавали ніяких наказів. Вони просто безпричинно били працюючих батогами, зробленими з волячої шкіри.

У цих людей не було одягу. Спочатку мені здалося, що вони одягнені в чорний одяг, але, підійшовши ближче, я побачила, що на них були усього лише гумові фартухи. Палаючі пекучі іскри і краплі розпеченого металу виривалися з печі на їхні сухі тіла, обпалюючи і спалюючи шкіру до такого ступеня, що вона уся була в ранах і опіках і більше нагадувала шкіру диких тварин.

Одна із жительок Північної Кореї, якій вдалося виїхати з країни, демонструє каліцтва, отримані під час тортур в ув’язненні.
Фото: malct32.blogspot.com

Одного разу я побачила таке, що важко передати словами. У той день, коли я відчинила двері заводу, усередині стояла мертва тиша. Наглядачі зібрали сотні ув’язнених посередині залу і, блискаючи очима, голосно репетували. Мені стало страшно, я не зважилася зайти всередину, а залишилася спостерігати за причиненими дверима.

Наглядачі кричали: «Якщо хто-небудь із вас відмовиться від віри в Бога і пообіцяє вірити в партію і вождя, то ми відразу відпустимо його на волю і він буде жити». Потім вони стали бити людей батогами і ногами. Але ніхто із сотень цих людей не вимовив ні слова, й усі вони мовчки переносили удари. Мені стало страшно, з’явилося бажання, щоб хоч хтось із них вийшов наперед, і тоді б ці катування припинилися б. Ну хоч би один зважився! От про що були мої думки в ті хвилини. Трясучись від жаху, я спостерігала, як віруючі в Ісуса Христа люди зберігали мовчання.

Тоді головний наглядач підійшов до них, навмання вибрав 8 чоловік і поклав їх на землю. Усі наглядачі накинулися на них і стали люто бити ногами, від чого через якусь мить християни перетворилися в криваве місиво, із переламаними хребтами й руками. І коли вони стогнали, звиваючись від болю, їхні вуста видавали стогін, але стогін був дуже дивним.

Тоді я не знала, хто такий Господь. Тільки потім я довідалася, що коли тріщали їхні кістки і черепи, та розривалися від ударів м’язи, схожий на жалісний стогін звук був воланням до Господа, вони стогнали ім’я Ісуса Христа.

Я не можу передати й малої частки того болю і страждання, що були насправді. Наглядачі біснувалися і кричали: «Зараз ми подивимося, хто з нас буде жити, ви — віруючі в Бога, чи ми — віруючі у вождя і партію!» Принесли кипляче розпечене залізо і вилили на криваве місиво християн, умить вони розплавилися, їхні кістки згоріли, і від їхніх тіл залишилося лише вугілля.

Я так була вражена, що відразу ж утекла з того місця і дуже довго не могла закрити очі, тому що переді мною знову й знову з’являлася картина того, як згоряють тіла людей і перетворюються в купу попелу. Я не могла працювати, не могла спати. Я плакала, кричала гучним голосом, втрачала розум, згадуючи те, що відбулося.

До того дня в моїй душі було місце для віри у вождя і партію, але після цього випадку я усвідомила, у що я повинна вірити. Там я зрозуміла, що людина повинна міцно триматися Господа. Відтоді я стала шукати Того Бога, до Якого молилася протягом життя моя мати. Я всією душею стала шукати Бога: «Ті люди вмирали, згоряючи, ціною свого життя вірили в Бога! Боже, якщо Ти є на небі, врятуй мене...» Я волала душею, уві сні і наяву шукала, шукала і просила Бога. І Господь почув мої щирі молитви.

Один раз на місяць у концтаборі був день страти, і всіх 6000 ув’язнених саджали на землю, а в передній ряд саджали віруючих християн. Щодо усіх віруючих у Бога, Сущого на Небесах, був відданий особливий наказ Кім Чен Іра, щоб вони не дивилися на небо, тому були зобов’язані сидіти, схиляючи шию до колін і кладучи голову на землю. А після смерті для того, щоб вони не бачили неба, їм ламали шию, прив’язували голову до тіла, і закопували в глухому і темному місці.

У той день усі віруючі сиділи, схиливши голову між колін, у передньому ряді, а всі інші — за ними. Усі чекали, кого сьогодні засудять до смерті. І отут раптом начальник концтабору назвав моє ім’я. У ту мить це було для мене важким ударом молота по голові, мої ноги підкосилися, і наглядачі, підхопивши мене під руки, вивели на середину. І коли я встала перед усіма, начальник сказав: «По милості вождя і партії ти можеш піти звідси, ти вільна». Віруючі, почувши про мою амністію, підняли голову, начебто вони знали, що відбулося між мною і Богом. Я подивилася в їхні очі — здавалося, вони щиро і наполегливо просили: «Вийдеш звідси, розкажи про нас усьому світу».

І дотепер у моїй душі світять їхні благальні очі. І я вірю в те, що Бог почув молитви моєї матері і вивів мене з того концтабору, з якого можна вийти тільки після смерті. Я вірю в те, що Бог врятував мене. Господь врятував мене і мого сина.

Я не можу забути погляду тих християн із північно-корейського концтабору. І я думаю, що вони — мученики заради Христа в нашому поколінні.

Дорогі брати та сестри! Бажаю вам, щоб ви від щирого серця дякували Богові за те, що ви живете у вільній країні, де можна вірити в Ісуса Христа! Прошу вас, обов’язково помоліться за Північну Корею!

І Сан Ок,
записано французькою радіокомпанією Мечонд,
"Благовісник, 3,2010