Благовісник

Свідчення

Три моїх життя

У віруючих (і невіруючих) людей іноді складається думка, що життя слідування за Богом — це суцільна низка чудес, зцілень та благословень. Але не всі молитви бувають почуті і не всі проблеми вирішені. Хтось, як сказав автор Послання до євреїв, «одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли» (11:39). В таких випадках найбільшим чудом є віра цих людей: не тільки не втрачена, але й загартована та зміцніла. Тоді свідчення твердості віруючих, які попри усі проблеми та випробування зберегли віру, є не менш сильним, аніж свідчення про чудесне вирішення проблеми.

Пропонуємо свідчення людини, яка пройшла долиною страждань, яка не отримала явного зцілення, але продовжує свідчити про Божу милість в її житті.

Я описую свій життєвий шлях для того, щоб ще раз нагадати усім про любов нашого Небесного Отця!
Тривалий час у моєму житті все було так, «як у людей», доки мій чоловік не став зловживати спиртним. Після цього наше життя перетворилося на суцільний морок! Я не знала, що робити. Як це все зупинити? Кодування проти алкоголізму не допомогло. Мені приходила настирна думка: потрібно вмерти — й усе закінчиться! Але Бог мене бачив і знав, що зі мною відбувається. У той час я часто ходила по вулицях Одеси одна, пізно ввечері повертаючись з роботи. Людей навколо не було, я спрямовувала очі до неба й зверталася до невідомого мені тоді Бога вголос: «Допоможи!» І в нашому житті стали відбуватися (як тоді мені здавалося) випадковості, які стали тим ланцюжком, що привів нас до Бога.

Спочатку я «випадково» побачила в газеті оголошення про центр анонімних алкоголіків «Ступєні», але я вирішила знову «закодувати» чоловіка. Це був 1992 рік, і «фахівців», які пропонували подібні послуги, на той час розвелося дуже багато. Але знову трапилася «випадковість»: я сіла в трамвай, щоб їхати в кабінет із кодування, а він попрямував по іншому маршруту й привіз мене в центр «Ступені». Я вирішила, що це неспроста, і відчинила двері центру. Там побачила людей, які щиро хотіли нам допомогти, та ще й безкоштовно! То справді були люди від Бога! А головне: ми вперше почули зрозумілою мовою звістку про Ісуса Христа. Ми почали читати Біблію й ходити до церкви не для виконання релігійних обрядів, як раніше, а слухати проповіді Слова Божого. Усе більше дізнаючись про Божу любов, ми відчули себе грішниками, тому покаялися, а через два роки я, мій чоловік і наша дочка прийняли святе водне хрещення, обіцяючи служити Богу допоки нашого життя.

Це був кінець мого старого (першого) життя і початок іншого — цілком нового, сповненого радості та щастя. Ми з чоловіком отримали мир з Богом, спокій, про що раніше не могли й мріяти. Чоловік з Божою допомогою перестав вживати алкоголь, ми знайшли нових друзів, яких називали нашими братами й сестрами по вірі. У нас з’явилося також багато друзів з різних куточків землі. Наш дім був завжди відкритий для всіх гостей, що часто приїжджали до нашої церкви. То були найщасливіші роки нашого життя, то було моє друге життя…

Настало нове тисячоліття… 12 лютого я потрапила до лікарні з діагнозом: гострий приступ остеохондрозу. Я сподівалася швидко підлікуватися і повернутися додому. Але не так сталося, як гадалося. У результаті недбалості лікаря, неправильно призначених і введених ліків мене паралізувало від грудей до п’ят, я оглухла, очі переставали бачити. Лікар, як зазвичай в таких випадках буває, не винуватий. Я погано пам’ятаю подробиці тих днів. Я нічого не чула, тільки бачила очі мого чоловіка.

Потяглися довгі дні мого лікування за наш рахунок. Ми журилися, де взяти кошти, яких потрібно було дуже багато. Усі ті дні ми молилися і просили Бога про допомогу. І стали відбуватися дивні речі. По-перше, в мене був внутрішній спокій, я простила своєму лікарю і не тримала на нього образи. По-друге, до мене в палату почалося справжнє паломництво. Приходили усі: родичі, друзі, брати та сестри в Христі, навіть люди, яких я раніше не знала. В один із днів було 20 відвідувачів. У лікарні дивувалися: «Хто це така?» А люди йшли постійно, ми отримали від них все необхідне. Невдовзі у нас була сума коштів, потрібна для мого лікування. Цілий день я спілкувалася зі своїми дорогими відвідувачами — і це зміцнювало мої сили: духовні й фізичні. Ми з чоловіком мали спілкування з християнами різних конфесій, й усі вони підносили до Бога за мене молитви. Я так потребувала підтримки, і я отримала її! Слава Господу за таке чудо!

Звичайно, були в мене й запитання: «Господи, за що? Чому? Що це і як довго протриває?» Раніше я читала книги про інвалідів, спілкувалася з деякими з них. Їхні страждання викликали в моєму серці співчуття, мені хотілося їм допомогти, якось утішити. І от — я сама інвалід і виявилася зовсім до цього неготовою, хоч Дух Святий мене раніше попереджав про те, що може трапитися. Господь дав мені мудрість побачити в усьому, що відбулося зі мною, не злий жарт долі, а волю Божу. Але це прийшло потім, а поки я щоночі чекала відповіді на свій німий лемент, але нічого не чула. Слава Богу, що Бог дав мені чоловіка, що все уміє робити сам: уколи, масажі, клізми, компреси. Я лежала в лікарні п’ять місяців без душу і ванни, але завдяки чоловікові завжди була чистою, на чистій постелі. Повірте мені, небагато хто зараз може цим похвалитися. Мій зір відновився, я могла бачити й читати Слово Боже!

З лікарні ми поїхали до санаторію — там я побачила стільки горя, що моє власне вже не здавалося мені таким страшним. У лікарні я була такою одна, а в санаторії нас було багато. Увесь час я молилася Богу, щоб Він дав мені сили витерпіти біль, молилася й дякувала Богові за чоловіка… Це був важкий час, але Бог нас зміцнював. Я поступово звикала до свого нового стану.

Минув майже рік, як я розпочала своє третє життя — життя інваліда. Людина недосконала, якщо вона не одержує того, що хоче, то впадає в депресію. Я не була винятком. Але Господь був поруч, хоч я Його перестала відчувати, занурившись у своє горе з головою. Тоді Він вирішив поговорити зі мною через книгу. Є така християнка Лінда Ділоу, вона пише чудові книги — це дар від Бога. Описуючи своє життя, складні ситуації, у котрі потрапляли інші люди, вона намагається допомогти, за допомогою Божою знайти вихід, щоб люди, що потрапили в тяжкі випробування, залишалися вірними Богові, сподівалися тільки на Його допомогу, зміцнювали свою віру й любов до Небесного Отця…

Я стала дивитися на свою хворобу, приймаючи до уваги вічність, а не тільки земне життя. Тут мені відкрився вірш із книги Ісаї: «Я Господь, Бог твій, що навчає тебе про корисне, що провадить тебе по дорозі, якою ти маєш ходити» (48:17). Так міркуючи, я звільнилася від жалості до себе і зміцнювалася на думці, що все можу в Ісусі Христі, Який дає мені міць. Так, я все можу перебороти за допомогою Того, Хто дає мені Свою силу! Я по-новому поглянула на свій стан. Побачила його не таким уже й поганим — і стала активно трудитися. Слава Богу, я перестала бути сумним інвалідом, а горіла бажанням жити й радувати свого Творця слухняністю і любов’ю до Нього й до людей.

Минув ще рік, я частково вийшла з паралічу, посилено тренуючи своє тіло, багато чого вже могла робити самостійно. Навчилася ходити за допомогою ходунків! Слух не відновився, але й до цього звикла і навчилася розуміти співрозмовників по губах. Дуже дошкуляє постійний біль, особливо вночі, але й до цього можна звикнути. Я заспокоїлася і тепер кожен свій день вручаю Господові, усі свої «завтра» також віддаю в руки Тому, Кому вони відомі наперед. Богу відомо все, що зі мною відбудеться, і я знаю: Він зможе і хоче мені допомогти в будь-якій ситуації. Головне: залишитися до кінця вірною Богові.

* * *
Уже майже сім років продовжується моє життя інваліда. Щодо здоров’я мало що змінилося, але змінилася я. Не скажу, що кожен мій день однаково наповнений радістю і щастям, усяке буває, але все-таки радості більше, ніж суму. Друзі відвідують мене, допомагають духовно й підтримують матеріально. Моляться за мене, передають привіти. Це дуже цінне для людини, що позбавлена спілкування. Моєму чоловіку Бог дає сили доглядати за мною. Моїй доньці дає заробіток, щоб нам допомагати.

Якби не милість Божа й любов, я не мала б цього. Але для Господа немає нічого неможливого. Мені тепер ніколи себе жаліти, весь день заповнений до краю. Я знайшла місце в цьому житті, щоб бути комусь корисною і служити для слави Імені Господа нашого. У ці роки я робила багато чого. Був час, що писала вірші. Я й раніше писала вірші, але це було більше схожим на сплеск емоцій. Після паралічу я не могла заримувати жодного рядка і думала, що з віршами покінчено, як і зі співом. Але в Господа щодо цього, очевидно, Свій план. Я знову стала писати вірші, у яких відбивалися мої молитви, роздуми, спогади, спостереження. Я активно листуюся зі своїми друзями, посилаю їм книги, свої вірші. Слава Богу! І тільки Йому! Деякий час я вишивала вірші з Біблії на подарунки, шила речі для дітей з бідних родин. Потім Господь послав нам кошти на покупку комп’ютера — і спілкування моє розширилося. Слава Богу за всі Його милості, Його рука не зубожіла давати дітям Своїм усе необхідне. Я цілком забезпечена з Його допомогою! Держава платить мені пенсію, дає безкоштовні путівки до санаторію. Усе це одне велике чудо, що вчинив Господь для мене й моєї родини! Я так вдячна Йому, моїм рідним, моїм братам і сестрам у Христі, що вони розкрили свої серця і дали Господові волю виявити Свою любов до мене через них. Я не часто відвідую Церкву, але кожне відвідування — свято. Це таке щастя! Бути часточкою Тіла Господа нашого Ісуса Христа!

Чому я так докладно описую усе, що відбулося зі мною? Тому що людина дуже часто нехтує тим, що має з дитинства. Зупиніться! Подумайте! Яким багатством ви володієте! Ногами, якими можете йти куди хочете, руками, що роблять для вас усе, що хочете, слухом — можна чути увесь світ. Як добре, коли людина щодня дякує Творцеві не тільки за їжу, але й за те, що так дивно створена! Я хочу, щоб ви, мої дорогі друзі, на хвилину задумалися: «А що, якщо я опинюся в подібній ситуації?» Я ніколи про це не думала раніше, тому виявилася неготовою до такої зміни в своєму житті. Я нікого не збираюся вчити. Я просто хочу, щоб ви пам’ятали не тільки про смерть (вона не страшна для віруючої людини), але й про можливість абсолютної зміни у вашому житті, причому не в кращий бік. Так, усі ми знаємо, що за все потрібно дякувати Богові, і повірте мені, я Йому дякую від усього серця. Але я тепер знаю, як важко дякувати, коли ти глуха, паралізована і потребуєш постійної допомоги. У кожного з нас свої проблеми, можливо для когось параліч не такий страшний, як п’яний чоловік і діти-наркомани. Я з цим згідна, але тепер я твердо знаю, за все потрібно дякувати й радіти, що Бог нас любить. Це моя точка зору. Я не знаю: чи буде в мене четверте життя, чи наступить зцілення тут на землі, чи це відбудеться вже у вічності? Твердо знаю лиш одне: у вічності мене очікує життя, сповнене здоров’я, любові, радості, щастя, тому що про це ясно говорить у Біблії мій Отець Небесний, а я Йому вірю! Скільки часу до цього потрібно потерпіти? Я не знаю. Але з Божою допомогою, набравши сил з Його джерела, хочу бути вірною Йому до кінця!

Наталія ДЬОМІНА,
Одеса

"Благовісник", 2,2013